Шанувальники Гаріка Кричевського, чиє ім'я міцно асоціюється з українським шансоном, готуються до особливого подарунка. Артист, відомий своєю віртуозною грою на музичних інструментах, також продемонстрував неабиякий літературний хист. Його автобіографічний бестселер "Ангели в білому" вперше буде доступний українською мовою, обіцяючи читачам глибокі емоції та незабутні враження.
ForUA отримала ексклюзивне право першою представити фрагменти цього відвертого твору. Кричевський, як завжди, майстерно поєднує щирість із властивим йому гумором та іронією, ділячись особистими історіями, що знайдуть відгук у серці кожного. Саме ця відкритість і робить його розповіді такими близькими та зрозумілими.
"Спеціально для ForUA із задоволенням анонсую уривки новел з моєї книги «Ангели в білому» українською", — ділиться артист, запрошуючи нас у новий вимір своєї творчості.
Не пропустіть нагоди першими зануритися у світ "Ангелів у білому" українською мовою — слідкуйте за публікаціями на ForUA!
Проблема
Система радянської медицини, де різного роду персонажі, зокрема, симулянти і іпохондрики, могли безкарно викликати швидку, народила величезну кількість «залежних» пацієнтів. Ці люди придумували собі «правильні» діагнози і, озвучуючи їх диспетчеру, викликали швидку через дрібниці: наприклад, через елементарний головний біль, легке недомагання або просто від нудьги. Навіщо ж іти у поліклініку, якщо лікар може приїхати додому? Неодноразово, саме через такі запити, бригади не встигали до важкохворих, що часом вартувало людям життя, а нам – репутації.
Того вечора доблесна сьома кардіологічна бригада розсікала містом, «рятуючи» від головного болю клімактеричних жінок, і алкоголіків – від абстинентного синдрому. Магнезія, папаверин, анальгін і димедрол – були нашою основною зброєю. Ми нічого не заробляли. Чергашвілі насуплено позіхав, зло бурмочучи щось собі під ніс (припускаю, що крив матом усіх і вся).
- Жадібний у вас народ! – бубонів він, недобре поглядаючи на мене. – У Тбілісі б я вже мішок дЕнЕг підняв!
Було схоже, що доктор виказував претензію саме мені, як корінному представнику міста.
Зима вступилась, і де-не-де вже пробивалася яскраво-зелена трава. Проскочивши пам’ятник Міцкевичу, Рафік звернув на вулицю «Академічна». Чергашвілі наказав водію зупинитися біля «Інтуриста». На краю тротуарної доріжки голосував офіцер з майорськими зірками. Я здивувався рішенню лікаря підкинути військового, адже люди у формі були для нас зоною ризику. Офіцер вийшов із ресторану добряче напідпитку, і його, криво одягнений кашкет, створював образ гулящого морячка.
- На Майорівку! – командирським басом озвучив маршрут офіцер.
У цьому було щось містичне: майор хотів на Майорівку. Майорівка була нам не по дорозі, я вже збирався відмовити, але Чергашвілі різко обернувся до мене:
- Кажи – двадцять! – процідив він крізь зуби. – За менше я туди не попхаюсь!
- Двадцять рублів! – я переказав побажання «командира».
- Дорого дерете, сукині діти! – покряхтуючи, майор виколупав нігтем мізинця залишки їжі, що застрягли між іклом і премоляром. – Ну ви, бля, даєте… Швидка допомога! – він гикнув і сплюнув на підлогу. – Ясно… Хєр вас дочекаєшся!..
- Не плюйтесь у машині, будь ласка. – максимально ввічливо попередив я.
- Ти з ким, бля, ебть!..
Майор не зміг закінчити речення: він важко зітхнув і, кокетливо склавши губи трубочкою, свиснув. Чергашвілі різко озирнувся. У карих, глибоких як озеро Паравані, очах лікаря заіскрився агресивний запал.
Офіцер намагався запалити сигарету, але марно: запальничка скреготіла, але не давала вогню.
- У машині палити не можна!
- Хех! Палити не можна, а з людей двадцятку дерти можна?
Кажуть, що інтуїція – це коли голова жопою починає відчувати наближення неприємностей. Принаймні, я відчував саме це.
Ми неслися по древній бруківці вулицею Леніна.
Зліва промайнув високий паркан інтернату для глухонімих. У дитинстві, тут біля входу, ми обскубували шовковицю із двох здоровенних дерев, а незадоволені цим глухонімі, захищали свої ягоди, і ми частенько билися. І, як не крути, глухонімі були першокласними бійцями!
- Чуєш, волосатий! – звернувся до мене офіцер. – Дай сірники. Бензин у запальничці йок...
- Повторюю, у авто не палять, і сірників у мене немає!
- Гівняна «швидка»! А що у вас є? Спирт, мабуть, і той весь вижрали?!
Я звернув увагу на те, як нервово зачовгався на передньому сидіння Чергашвілі: офіцер летів на вогонь, як метелик!
Рафік зупинився біля п’ятиповерхової хрущівки, недалеко від модного кафе «Юність».
- Приїхали! – я з полегшенням відкрив двері.
Офіцер виліз із машини і тої ж миті голосно вишморкався.
- З вас двадцять рублів! – нагадав я.
- Хуй вам, а не двадцятка! Таксі бля єпать… Людей лікуйте, підори!!!
Майор дістав із кишені щось подібне до записника.
- Запишу номер – і буде вам пиздець! – на цих словах офіцера сильно захитало, але він втримався на ногах. – Я вам, бля, влаштую двадцять рублів!
- Навіщо так поводишся? – багатообіцяюче запитав Чергашвілі, вилізаючи слідом за ним із кабіни.
У плащі, одягненому на халат, і старомодному капелюхові, лікар виглядав дуже екзотично.
- Що це іще за опудало? – комічно замружився офіцер.
Чергашвілі випромінював зловісний спокій, але я помітив, як дихання лікаря прискорилося, а на чолі виступили дрібні краплі поту.
- Слухай мене… півЕнь кончЕний! – прохрипів Чергашвілі. – Я тебе в рот виЕбу, мамой клянусь!
Я поглянув на нього: у лікаря ледь помітно тремтіло підборіддя.
- Дивись, Кацо, щоб тебе не виїбали! – майор погрозливо стиснув кулаки.
Драма набирала обертів.
Я не побачив моменту істини, як саме Чергашвілі наносить удар. У якийсь момент, майор, наче підкошений, упав на спину. Його руки розкинулися, як у поганого актора, який грав переможеного гладіатора. Кашкет валявся у трьох метрах від тіла. Із розбитої губи сочилася червона дзюрка крові. Чергашвілі схилився над «тілом» і дістав із внутрішньої кишені мундиру пошарпане портмоне.
- Візьму собі на пам’ять про цЕй баран! – начебто не своїм голосом, промовив лікар.
Майор намагався встати, але Чергашвілі наніс блискавичний хук у підборіддя. Блідий, наче мрець, майор замовк…
- Здається, ви його убили! – не на жарт запанікував я.
Чергашвілі приклав середній і вказівний палець до сонної артерії майора.
- Живий… Ці тварі живучі. – схоже що навіть із жалем промовив він.
Вже наступного дня мені зателефонували…
Незнайомий жіночий голос наполегливо пропонував терміново з’явитися на станцію у кабінет головного лікаря.
Ну от… Почалося!
Кабінет шефа нагадував номер готелю «Колгоспник» у якомусь повіті. Головний лікар, мужик середніх років з одутлим обличчям людини, яка регулярно закладає, знервовано копирсався у документах, які лежали на столі. Тілиста блондинка з вузькими поросячими очима, схрестивши руки на грудях, знаходилася біля вікна, всадивши на підвіконня свою масивну задницю.
- Шановний! – звернулася до мене дама. – Розкажіть нам якомога детальніше, що сталося учора під час чергування?
Я зробив вигляд, що не розумію, про що йдеться. Впевнений, це виходило у мене жахливо!
- Вчора ви працювали з лікарем Чергашвілі на 7 бригаді? – вирішила уточнити вона.
Я кивнув головою, по-дурному усміхаючись.
- Для справки, Кричевський! – підключився головний лікар. – У нас з самого ранку військова прокуратура станцію ставить на вуха! Шукають лікаря, який носить капелюха і говорить з кавказьким акцентом. Як тобі така історія?
- А у чому, власне, справа? – я зобразив максимально можливе здивування. – Чергування як чергування. Жодного складного виклику!
- Справа у тому, юначе, - продовжила незнайомка, - що за свідченнями майора із штабу контррозвідки Прикарпатського військового округу, вчора ввечері його підвозила карета швидкої допомоги. Офіцер запевняє, що після того, як він відмовився заплатити, його побив і пограбував лікар, за описом дуже схожий на товариша Чергашвілі!
«Заперечуй усе!» - промекав мій внутрішній голос.
- Ми нікого не підвозили, і, тим більше, не грабували! – твердо відповів я. – Це якесь непорозуміння!
Незнайомка і головний лікар багатозначно переглянулися.
- Кричевський! Ваша бригада вчора ввечері підвозила військовослужбовця? – не вгамовувався шеф .
- Ні! Ми ніколи нікого не підвозимо! – я відчув, як зрадницьки палають мої щоки. – Ми ж не таксі!
І тут головний лікар єхидно усміхнувся:
- Молодець! Ось так і будеш відповідати, синок, хто б тебе не питав, а то твій інститут накриється мідним тазом! Все зрозумів?!
- А хто може питати? – занервувавши, я чомусь вирішив виглядати абсолютним ідіотом.
- Це не важливо! – вклинилася незнайомка. – Хто б не питав – усім кажіть: «ніякого майора в очі не бачив!».
Ішли дні, на щастя, ніхто так і не запитав мене ні про що. Час від часу на станції з’являлися військові і насуплені цивільні, вони опитували співробітників, але мене – жодного разу!
А Чергашвілі зник.
Більше на станції його не бачили. Усякі були чутки: мовляв, у черговий раз недолугому лікареві допоміг можновладний родик, і Чергашвілі перевели у Ригу.
І я щиро бажав удачі Зурабу Лашановичу!
Щиро!!!..
Попередню новелу читайте тут.
