У понеділок, 5 жовтня, народного депутата від опозиційної «Євросолідарності» (ЄС) Олексія Гончаренка виключили з фракції через його позицію щодо мирно-перемовного треку, яку багато хто називає капітуляційною. Водночас суспільні дискусії щодо форми та змісту подальшої комунікації з країною-агресоркою РФ лише набирають обертів. Деталі — далі в матеріалі ForUA.
З огляду на високий градус суспільної критики на адресу нардепа від ЄС Гончаренка, котрий запропонував в рамках мирно-перемовного процесу домовлятися з путінською Росією «про все на світі», бо Україна програє війну, його напередодні було виключено із фракційної збірної Верховної Ради (ВР). У політсилі екс президента Порошенка, наголосивши на тому, що базовими цінностями для партійців є сильна українська армія, українська мова, незалежна українська церква, членство України в Європейському Союзі та НАТО, додали, що ці принципи не залежать від політичної кон’юнктури і не можуть бути предметом торгу - ані всередині України, ані тим більше на переговорах із Росією.
«Публічні позиції Олексія Гончаренка щодо завершення війни та майбутньої архітектури безпеки України розійшлися з позицією «Європейської Солідарності» та її ідеологічними засадами.
Саме тому фракція ухвалила рішення, що тепер не можемо продовжувати спільний політичний шлях через ідеологічні розбіжності. Це рішення не перекреслює років спільної роботи. Але партійна єдність не може бути формальністю, за якою приховуються принципово різні відповіді на питання про майбутнє держави», - йдеться у спеціальній заяві ЄС.
Лідер цієї фракційної збірної в особі Порошенка гучний скандал з Гончаренком не коментував, натомість сам парламентар вже після того, як його «попросили» з фракції написав у соцмережах наступне: «Якщо розглядати Україну як країну, в якій ти хочеш жити сам і хочеш, щоб жили твої діти, - ти прагнутимеш її максимально зберегти. І обиратимеш обережнішу стратегію. Якщо ж Україна для тебе явище тимчасове - можна гратися у «потужність», «незламність», «війну до останнього» і «парад у Москві».
Тобто, як бачимо, Гончаренко продовжує гнути свою лінію, хоча першочергово озвучену тезу про те що Україна програє війну згодом таки відкоригував. Між тим про необхідність поступок з боку Києва як-от відмова від НАТО нардеп не каже, а відтак залишається при своїй позиції. До речі, чи насправді вона — позиція — його велике питання. Відома експертка з протидії дезінформації, авторка програм про інфогігієну, засновниця волонтерської ініціативи «Як не стати овочем» Оксана Мороз у «мирних» дописах Гончаренка знайшла чимало збігів з методичкою «Цифровой армии России».
«Це Гончаренко написав за російською методичкою чи росіяни за Гончаренком зробили тези? Вони викотили 6 тез, які потрібно поширювати серед українців. Зловила дежавю. Бо майже про все це написав Гончаренко — збіг у 5 тезах із 6», - констатувала експертка
Водночас політологи, намагаючись не акцентувати увагу саме на кейсі Гончаренка, зазначають, що тема ймовірних компромісів в межах дипломатичного процесу є надчутливою.
«Щоб переговори були результативними і хоча б на відносно компромісних засадах, потрібно: розуміння з обох боків, що ніхто не виграє війну, що війна на виснаження руйнує обидві сторони війни, і краще домовлятися; ініціатива щодо переговорів має надходити від третьої сторони, від потенційного посередника, який і має пропонувати компромісні умови завершення війни і намагатися узгодити позиції воюючих сторін. В якихось питаннях нам доведеться йти на поступки, і треба заздалегідь, але не публічно, визначатись, в яких саме питаннях ми можемо йти на певні поступки, а в яких – ні. Можуть бути дискусії з цього приводу в політичному і експертному середовищах, в соціальних мережах. Це нормально. Але офіційна переговорна позиція має визначатися державним керівництвом і в закритому режимі», - зауважує політолог Володимир Фесенко.
На його переконання, заздалегідь розкривати, де саме Україна готова на поступки, буде великою переговорною помилкою, якою неодмінно скористається ворог. Мирні ж ініціативи нардепа Гончаренка експерт називає «банальним самопіаром».
«Громадська думка в Україні має бути готовою не до ідеалістичного сценарію завершення війни, а до складного і неоднозначного компромісу, який не гарантуватиме стійкого миру, але буде вкрай потрібний для відновлення економічного потенціалу, соціального тонусу і боєздатності країни», - підсумовує Володимир Фесенко.
Натомість політолог Віталій Кулик зауважує наступне: «Дискусія про війну і мир, яка останніми днями різко загострилася в Україні, насправді давно назріла. Але проблема в тому, що разом із нею на поверхню вийшли кілька позицій, які потребують серйозного допрояснення. Їх не можна зводити до примітивної дихотомії «зрада/перемога». Наразі дискусія досить чітко проявила три умовні табори. Перший — «партія війни», для якої сама постановка питання про переговори вже майже злочин, а війна перетворюється з інструменту захисту держави на постійний стан існування. Тут є щирі патріоти, які досі перебувають у бульбашці героїчного національного піднесення; є ті, хто зробив на війні політичну кар’єру; є ті, хто банально заробляє на війні або обслуговує тих хто заробляє. Другий — умовна «партія миру», представником якої зараз виглядає мер Харкова Терехов: не капітуляція, не відмова від армії, не прийняття російських умов, а використання кожної реальної можливості для переговорів. Терехов тут не один, він лише чітко актуалізував проблематику. І третій — умовна «партія капітуляції», яка готова ще до початку переговорів погоджуватися на російські вимоги — від нейтралітету до територіальних поступок. Парадокс у тому, що крайнощі з обох боків чудово співіснують: для «партії війни» будь-який мир — капітуляція, а для «партії капітуляції» будь-яка війна — доказ необхідності здатися».
Головний позитив нинішнього довколамирного інформаційного загострення, вважає політолог, полягає в тому, що воно нарешті відкрило простір для національного діалогу про майбутнє.
«Україні сьогодні потрібна не дискусія «хто більший патріот», а розмова про те, яким має бути мир, який не знищить нашу державність, ідентичність та суб’єктність. Які гарантії безпеки можуть працювати? Якою має бути армія після війни? Як відновити економіку і повернути людей? Як сформувати новий суспільний договір? Як пройти транзит влади? І, нарешті, як досягнути такого політичного консенсусу, за якого мир не стане паузою перед наступною війною? Саме тому дискусію про війну і мир треба не придушувати, а нарешті зробити дорослою», - резюмує Віталій Кулик.
Певним каталізатором нинішньої дискусії стала, на думку експертів, і соціологія. Результати опитування відразу кількох провідних компаній показали великий відсоток респондентів на користь мирних перемовин. При цьому українське суспільство не демонструє готовності віддати все заради самого факту переговорів: більшість виступає проти скорочення чи обмеження ЗСУ тощо.
Таким чином, очевидно, що між посиленим запитом на перемовини і готовністю прийняти російські умови апріорі не можна ставити знак рівності. Ба, більше - на п’ятому році повномасштабної війни з путінською Росією українці демонструють стійкість у ключових позиціях. Приміром, за даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) 75% власників паспортів із тризубом категорично відкидають російський план врегулювання, вважаючи його фактичною капітуляцією. Натомість так званий європейський план із заморожуванням лінії фронту готові прийняти до 74% наших з вами співгромадян.
Автор: Наталія Ромашова
