Десятиліття керівництва легендарним колективом, концерти під сирени, гастролі світом, сила народної пісні під час війни та майбутнє хору – в інтерв’ю генерального директора – художнього керівника Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Григорія Верьовки Ігоря Куриліва спеціально для ForUA.
Коли почалася повномасштабна війна, Ігор Курилів не чекав рішень згори. Він просто взяв хор – і вивіз його за кордон знайомити європейців з українською культурою. Без бюджету, без гарантій, без розуміння, що буде далі.
Сьогодні під його керівництвом – понад півтори сотні людей, а за його спиною десятки концертів під обстрілами і зали, які аплодують стоячи у Лондоні та Вашингтоні.
Він говорить спокійно, але за цим спокоєм – постійна напруга: як зберегти колектив, де знайти гроші, що співати і для кого це сьогодні найважливіше.
– Ігоре Володимировичу, цього року – десять років вашої роботи на керівних посадах у хорі. Чи є відчуття підсумку?
– Я не люблю підсумків. Те, що було – вже не буде. Мене більше хвилює, що далі. Бо я дуже добре бачу: ще є куди рости. Так, ми багато зробили. Особливо гастролі показали, що ми на правильному шляху. Але в мене немає відчуття «ми вже дійшли». У перспективі – вивезти хор на щабель вище.
Вручення Міжнародної премії Італійського парламенту
– Цікаво почути, як ви керуєте цією тріадою. Що найважче в вашій цій роботі?
Тут найважче зробити так, аби це все було разом. Розумієте, щоб хор відповідав оркестру, оркестр відповідав хору. Бо в нас вокально-хореографічні композиції, де балет танцює, хор співає, оркестр грає – разом всі. А є окремі номери. Це дійсно унікальний колектив! Не тому, що я зараз причетний до цього і хочу це розхвалити. Але це дійсно флагман національного мистецтва України!
Тому складність в самій роботі, що її багато. І щоб це було гармонійно. Щоб була синергія між всіма – в першу чару між колективом і залом.
– Розкажіть про Ваше рішення вивезти хор за кордон на початку повномасштабного вторгнення – це було про інтуїцію чи про відповідальність?
— Це було про виживання. Я просто винайняв автобус і повіз колектив у Польщу знайомити європейців з українською культурою. Без жодної копійки грошей. Без нічого! Там дали два концерти, і ми застрягли. Але далі почалося те, що я досі згадую як якийсь сюжет. Мені допоміг брат-священик, і через греко-католицьку церкву ми вийшли на італійців, які забирають хор до себе. Я приїжджаю – і одразу починаю працювати. Організовую концерт у великому театрі, де 2,5 тисячі місць. Старовинний зал, неймовірна атмосфера, публіка була просто вражена! Це був благодійний концерт. Ми зібрали 6 тисяч, і ці кошти пішли Україні.
А далі – ще цікавіше. Ми потрапляємо на круїзний лайнер! Колектив з 70 людей. Барселона, Марсель, інші міста. Чотири концерти. На 2-тижневе перебування хору італійці витратили 460 тисяч євро. Я іноді думаю: як це взагалі сталося?
Лондон. З Послом України у Великій Британії Валерієм Залужним
– І саме ця історія стала підставою для міжнародного визнання?
– Так. Десь через рік мене повідомили, що я серед тих, кого представляють до нагородження «нових героїв». Це за культуру, за музику, за популяризацію України. Чесно кажучи, я робив свою роботу, а в очах італійців я був героєм. Дійсно, дуже приємно!
– Скажіть, будь ласка, як ви сьогодні приймаєте рішення про гастролі та контракти?
– Усі рішення – на мені. Але це не про «хочу – не хочу». Це про ризик.
Людина може обіцяти що завгодно. Тому тільки договори, тільки конкретика. От зараз я підписав меморандум на 60 концертів на рік. Але до цього – роки перевірки. Бо одна помилка – і постраждає весь колектив.
– Якою є фінансова реальність хору сьогодні?
– Дуже жорстка. Нам не вистачає понад 23 мільйони гривень. І ми маємо їх заробити. Ми перевиконали план на 1,4 мільйона. Самі купуємо костюми, взуття – все. І коли кажуть, що артисти добре заробляють… 35 тисяч гривень – це велика зарплата? Та це зовсім невелика зарплата для такого рівня роботи. Люди приїхали з усієї України, знімають житло. Тому ми просто працюємо. Іншого варіанту немає.
– Ви їздите в прифронтові міста. Що вас туди веде?
– Так, хор сьогодні часто ризикує, їде в локації, де взагалі неможливо працювати, але артисти їдуть туди, тому що люди нас чекають. Для них це такий ковток свіжого повітря, що ви собі не можете просто уявити!
Нещодавно ми їздили в Запоріжжя – жінки стоять на колінах і плачуть: «До нас ніхто не їде». А після концертів люди не сідають. Стоять і кричать «молодці». От я оце розказую, а в мене аж мороз пробігає.
Також ми їздимо до військових. Одні кажуть: о, зараз війна, а їм танці в голові, пісні в голові! А наші хлопці навпаки, радо нас зустрічають та заспокоюють: ми тут робимо свою справу, а ви робіть свою справу – вона дуже нам сьогодні потрібна.
– Тобто не дарма хор ім. Верьовки називають культурним фронтом?
– Це правда. В Лондоні Валерій Залужний мені сказав: «Ви зробили більше, ніж усі дипломати разом». І я це бачив. Коли ми співаємо складну акапельну пісню «Ой там на горі» – зал встає. Це і є дипломатія. Але через музику.
– Знаю, що Ви працювали з Софією Ротару. Де важче працювати: з легендарною співачкою чи з легендарним колективом?
– Я з Софією Ротару працював масу років. Дивіться, справа в тому, що тут я сам. Сам керую, сам встановлюю свої правила, репертуар. Там усім керувала Софія Михайлівна. І я там був підпорядкований повністю. Це були такі вимоги шалені, що просто сантиметр вліво, сантиметр вправо – і біда. Це був сталевий характер! Але ми тримали рівень!
– Зараз вам комфортніше? Ви на своєму місці?
Зараз я сам за все відповідаю. Так, це важче, але зараз у мене більш важлива та відповідальна місія. Я у всіх інтерв'ю кажу, що ми переможемо обов'язково! Економічно станемо на ноги, все буде добре. Але якщо загине культура в Україні, держава впаде на коліна.
Бо держава – це культура, розумієте. Що ми несемо в світ? Про яку економіку говорите зараз, коли в нас іде війна? От культура – на це треба наголошувати, за це треба битися.
Мені згадалася історія з Черчиллем. Приходить міністр фінансів до нього і приносить йому річний бюджет. І там на культуру взагалі нуль майже. І Черчилль каже: «А де ж тут культура»? Йому відповідають: «Пане прем'єр-міністр, у нас йде війна. А Черчилль йому каже: «Так за що ми тоді воюємо?» Геніальні слова! От що треба на щит піднімати, розумієте?
Ігор Курилів, Юрій Рибчинський, Наталія Могилевська
– Ігоре Володимировичу, як Ви формуєте репертуар у сучасних умовах?
– Є основна програма. Тільки в деяких регіонах може дещо відрізнятися. Наприклад, в Одесі ми додаємо єврейські номери. І це завжди шалена реакція залу! У Молдові – молдавський танець. А як їдемо у західні області взимку, то там люблять українські колядки. Але обов’язково – нові твори. Ми не можемо стояти на місці.
Беремо стрілецькі пісні, беремо сучасних авторів – Ярмак, колаборації з Джамалою, Jerry Heil, Тонею Матвієнко. Починаємо працювати зі Златою Огнєвіч. Але головне – мелодія. Якщо її нема – нічого не буде. Івасюк мені колись казав: «Один грам зайвої ваги – і пісня не злетить».
– Над чим працюєте зараз?
– 10 травня у Палаці «Україна» відбудеться унікальний концерт «Легенди України. Юрій Рибчинський та хор Верьовки». Вперше в історії української музики естрадні твори будуть виконані у хоровій інтерпретації, що розширить палітру їх звучання. По-новому зазвучить пісня «Минає день, минає ніч» М. Мозгового, «Ой летіли дикі гуси» І. Поклада, «Гай, зелений гай» О. Злотника та інші. Це буде потужно!
Автор: Анна Сенченко
