Гарік Кричевський, ім'я якого міцно асоціюється з українським шансоном, знову дивує своїх прихильників! Цього разу він розкриває себе не лише як музикант, а й як майстер слова. Його автобіографічний бестселер «Ангели в білому» тепер заговорить українською мовою, обіцяючи нові емоції та враження.
ForUA має честь першими представити унікальні уривки з цієї сповідальної праці. Кричевський, як завжди, відвертий і майстерний: він ділиться особистими історіями, що пронизані тонким гумором та фірмовою іронією. Саме ця щирість і робить його розповіді такими близькими кожному.
«Спеціально для ForUA із задоволенням анонсую уривки новел з моєї книги «Ангели в білому» українською», — ділиться артист, запрошуючи нас до нового виміру свого світу.
Обов'язково стежте за публікаціями ForUA, щоб першими поринути у світ «Ангелів у білому» українською!
Залізна завіса
Активне використання психіатрії для боротьби із опозиційним рухом у Радянському Союзі було широковідомим фактом: дисиденти часто і, звісно що примусово, опинялися у психлікарнях. Здавалось, що у третьому відділенні не було такої категорії пацієнтів. Але…
Навесні 1981 року у відділенні з’явився чоловік середнього віку і вельми здорового вигляду. Пивний живіт пацієнта яскраво дисонував на фоні розвиненої мускулатури рук і ніг, міцних, як у легкоатлета. Його образ доповнювало мужнє обличчя зі старомодними, піжонськими вусиками а-ля Пуаро. Вельветова сорочка у стилі «бард» була начеплена згори на його піжамні штани у смужку, а на ногах Пуаро красувалися паркетні лакові туфлі. Усе це виглядало занадто навіть для психіатричної лікарні.
Обличчя унікума здалося мені до болю знайомим…
- Привіт, Гаррі! Не впізнав мене? – Пуаро посміхнувся, продемонструвавши золотий блиск зубної коронки.
Я дещо розгубився, і, не дочекавшись відповіді, пацієнт продовжив:
- Я тато Вані Мухіна. Іван Мухін-старший!
Звісно ж! І як я одразу не впізнав його?! Я був впевнений, що Іван Мухін-старший в черговий раз відбуває покарання, але, як виявилось, він знаходиться у третьому відділенні Львівської обласної психіатричної лікарні.
Ваня Мухін-молодший прийшов до нас у дев’ятому класі: здоровий, чорнявий пацан, надто сутулий для місцевого забіяки, новенький передбачувано виявився круглим двієчником. Що іще гірше: Ваня був двієчником із хорошою поведінкою, а значить – нудним і безрадісним двієчником. Ваня не хуліганив, не прогулював уроки, але вчився катастрофічно погано! І не те що би він не хотів – просто не міг! Науки не давалися Іванові. Навіть на уроках фізкультури і праці, доволі міцний Ваня примудрявся отримувати низькі відмітки…
Зазвичай, Мухін-молодший сидів за останньою партою, постійно малюючи вовка із «Ну, постривай!», а однокласники (власне, як і вчителі) ігнорували Ваню.
Наприкінці навчальної чверті, його двійки виправляли на трійки, аби з часом Ваня міг отримати бодай якийсь атестат. І якось, на уроці ПВП (початкової військової підготовки), майор Зубко на прізвисько Світлофор (брови майора були різного кольору: сива і чорна) підсадив Ваню за мою парту. Саме тоді Ваня і вилив мені душу, розповівши історію своєї сім’ї…
Батько Вані – Іван Мухін-старший – сумлінно працював на заводі «Львів-прибор». У двадцять три роки Іван одружився із Любою, своєю однокласницею, а за рік із хвостиком у пари народилось немовля. Недовго думаючи, хлопчика назвали Іваном (судячи з усього, на честь батька). Коли Івану Івановичу Мухіну виповнилось дев’ять, Іван Петрович Мухін став налагоджувальником першого розряду з непоганою зарплатнею у двісті сорок рублів плюс премії. Любов Мухіна була старшим лаборантом у НДІ, зі свого боку, поповнюючи сімейний бюджет на 120 рублів у місяць. Але, як це буває зазвичай, турбулентність виникла начебто нізвідки.
Одним березневим вечором, Іван Мухін-старший прийшов додому добряче напідпитку, чого ніколи не траплялося раніше...
Іван повернувся з проводів колеги: налагоджувальник другого розряду Льоня Грінберг відбував до Ізраїлю. Не знімаючи взуття, Іван плюхнувся на болгарський диван, стискаючи у руці рекламну брошуру універсала «Шевроле-73», подаровану йому Льонєю.
- Все, Любка, досить із мене! Валити треба з цього болота! Навіть Льонька Грінберг – і той за три дні буде на Заході! І хто? Льоня!.. Він же – повний мудак! А я, що, у цій жопі повинен все життя кантуватися? Нє-нє-нє!
Іван жбурнув брошуру у телевізор «Рубін», де на блакитному екрані диктор віщував про актуальні проблеми тваринництва у Бурятії.
- Так Льоня – єврей! – справедливо зауважила Люба. – Їх же на історичну батьківщину відпускають! А у тебе? Батько – росіянин, мама – українка. Хто тебе відпустить?
Іван грюкнув кулаком по журнальному столику.
- У нас, що, тільки євреям можна? Завтра піду ОВІР і подам документи на виїзд! І мене випустять, от побачиш! – Іван стишив голос. – А як облаштуюсь, то і вас з Ванькою вивезу, через Червоний Хрест!
- Краще іди спати, пізно вже! – Люба поцілувала чоловіка у чоло. – Ранок мудріший за вечір.
Дарма Люба думала, що, прокинувшись і протверезівши, він покине свою божевільну ідею. Вже наступного дня Мухін-старший не пішов на роботу. Замість цього, він одягнув трохи замалий весільний костюм, синю краватку у білу смужку (подарунок покійного тестя) і рушив у ОВІР…
- Хочу поїхати в Австралію! – повідомив Іван інспекторові ОВІРа, білявці середніх років, із поросячими оченятами. – Які мені для цього потрібні документи?
На мить білявка завмерла:
- Ви – особа єврейської національності? У вас є родичі у Ізраїлі? – роздратовано запитала інспектор, метушливо перебираючи документи у сірій папці.
- Та ні, я, слава Богу, не єврей. А у нас тільки євреї можуть по світу їздити? Я, між іншим, громадянин Радянського Союзу, найдемократичнішої і найвільнішої країни у Світі! Хочу поїхати в Австралію, до чого тут Ізраїль?
- Ти що, напився? – інспектор перейшла на «ти», а її, і без того поросячі, очі налилися кров’ю. – Ти зараз у мене отримаєш таку Австралію!
Білявка підвелась з місця, зсуваючи по столу купу канцелярських папок своїми пухлими руками.
- Ану, пішов геть, поки я не зателефонувала куди треба!
- Можете телефонувати, куди хочете. – наполягав Іван. – Ви зобов’язані відповісти: які документи необхідно надати для отримання візи на виїзд за кордон?!
- Паспорт! – заверещала інспектор. – Негайно покажи свій паспорт, п’янь!
- Я, між іншим, рідко вживаю! – по-дитячому насупившись, Іван протягнув їй червону паспортину.
Білявка відкрила документ, зробила помітку у одному з казенних журналів і жбурнула паспорт в Івана.
- П-шов звідси… Австралієць! Буде тобі Австралія, кенгуру і пиздець з коалами!
Наступного дня, нібито нічого і не сталося, Іван пішов на завод, вирішивши узяти таймаут, аби обміркувати подальші дії, але система працювала, наче годинник, і не давала таймаутів.
На прохідній, зазвичай усміхнений аксакал позавідомчої охорони Сергіїч, ховаючи очі, повідомив Мухіну про те, що його негайно викликають у відділ кадрів.
У відділі панувала незвична тиша. Усі співробітники немов випарувалися, а за письмовим столом завкадрами сидів чоловік у неохайній білій сорочці із засаленим комірцем.
Незнайомець курив «Орбіту».
- Доброго ранку, Іван Миколайович! – моментально промовив незнайомець, пильно роздивляючись Мухіна-старшого. – Капітан Роженцев!
Чоловік показав посвідчення і похапцем повернув його назад, у кишеню сірого піджака, який висів на спинці стільця.
Іван присів, безпомічно озираючись навкруги. «Швидко працюють!» - запізніле прозріння блискавично промайнуло у його голові.
- Я тут, товариш Мухін, ознайомився із вашою особовою справою, і не зовсім розумію ось що: наче ж як нормальна людина – кваліфікований працівник, училище закінчив мало не з відзнакою, дружина, дитина, на роботі усе путьом… премії там… прогресивки… І тут таке! Може ви, Іван Миколайович, зловживали учора? Може отруїлись?
Іван мовчав, його ніс нервово посмикувався. Скоро цей тик стане його візитівкою.
- За національністю ви росіянин. – продовжував гебешник. – Не якийсь там Рабінович! Ну, що ви на це скажете, товариш Мухін?
Капітан затягнувся, випустивши з рота клубок їдкого диму.
- У чому проблема, товариш капітан? – Іван здивувався, почувши власний голос. Він начебто… охрип. – Я прийшов у ОВІР з питанням: які документи потрібні на виїзд. Що тут такого?
Капітан важко зітхнув, загасивши недопалок у мідній попільничці «царівна-жаба».
- Так, Іване… Ти, судячи з усього, просто довбойоб!
Капітан запалив нову сигарету, клацнувши імпортною запальничкою «Ронсон».
- І чому ж це? – обурився Мухін-старший. – Хіба радянській людині законом заборонено подорожувати світом? Що я зробив не так?
Гебешник випустив три густих кільця диму.
- Не так мама твоя зробила, народивши такого кретина. Ти за кого мене маєш, Мухін? – не підвищуючи голосу промовив капітан. – Я – офіцер комітету державної безпеки! По-твоєму, я зранку приперся сюди твою маячню вислуховувати, придурок?! – він загрозливо навис над письмовим столом. – Тебе, сука, хто навчив? Може дружок твій, жидок Грінберг, якого ви так помпезно проводжали в Ізраїль?
- Льонька тут ні до чого! – схаменувся Іван. – Я просто хочу подивитися світ… Австралію, зокрема!
- Австралію зокрема?! А Колиму, блядь, подивитися не хочеш? А то це швидко влаштую, можеш повірити! Пиши!
Капітан нервово розгорнув перед Іваном листок паперу із чималим гербом СРСР.
- Що писати? – здивувався той.
- Пояснювальну! Пиши розгорнуто: для чого ходив у ОВІР, с ким говорив, хто тебе врозумляв. Все пиши. В Австралію він захотів!
Коли Іван закінчив написання детального звіту про свій візит до ОВІРу, капітан Роженцев заховав гербовий листок у внутрішню кишеню піджака:
- Дивися мені, Мухін, щоб таке більше не повторювалось. Посваритися з нами легко, а от примиритися – неможливо!
Залишивши задушливе приміщення відділу кадрів, Іван пішов не у рідний цех, де пропрацював майже п’ятнадцять років. Ні! Він блискавично рушив додому писати листа! І не кому-небудь, а особисто самому Генеральному секретареві комуністичної партії Радянського Союзу, Леоніду Іллічу Брежнєву.
У листі налагоджувальник заводу «Львів-прилад», Іван Мухін, висловлював своє занепокоєння порушенням законних прав радянського громадянина у країні, де «так вольно дышит человек!» і попросив Генерального секретаря посприяти у питанні, щоб йому, Івану Мухіну, росіянину, безпартійному налагоджувальнику першого розряду дозволили-таки виїхати закордон, а саме – в Австралію. Іван вирішив не ризикувати і надіслав рекомендоване відправлення з Главпоштампу.
І система відреагувала на нього практично миттєво.
Приблизно за три дні Івана викликали у відділ кадрів і наполегливо запропонували написати заяву на звільнення за власним бажанням, а іще через день Мухін-старший отримав повістку з’явитися у комітет державної безпеки, який розташовувався по вулиці Суворова, де у напівтемряві казенного кабінету його чекав старий знайомий - капітан Роженцев.
- Недооцінив я тебе, Іван Петрович! – капітан відкрив новеньку, запаяну сигаретну пачку. – Палиш?
- Дякую… У мене свої.
Іван запалив цигарку.
Роженцев витримав театральну паузу.
- Так тобі скажу, громадянин Мухін, я ж з тобою як з людиною говорив. Сам до тебе прийшов, сюди не кликав. Думав: ну, прийде до тями мужик, а ти-от побіг скаргу Брежнєву писати! Ну і скажи… Хіба ти після цього не гівно?!
- Я не скаргу писав, а прохання! – Іван насупився, наче школяр, який чимось завинив. – Ну, що я винуватий, що я не єврей?! Виходить, що їм поїхати можна, а нам – ні! А чого це так?
- Казковий довбойоб! – Роженцев вперше посміхнувся. – Попереджаю тебе, Мухін, і це в останній раз. Ти вже безробітній, і ніколи тобі не світить потрапити навіть у Болгарію! Так подумай хоча б про Любов і сина! Хочеш рідним своїм усе життя пересрати? Іще хоч раз подібне викинеш, дружина твоя з роботи полетить, а ти загримиш так далеко, що одразу і забудеш про свою Австралію! Там до найближчого населеного пункту з гарячою водою три дні на всюдиході тринькатися. Ти зрозумів мене, Мухін?!
- Та зрозумів я, зрозумів… Тільки-от мене ніхто зрозуміти не хоче. – лепетав Іван. – Добре вже… Якось-та воно буде…
Роженцев важко зітхнув.
- Ніхто його зрозуміти не хоче! Ти що, і правда думаєш, що твою смердючу писанину Брежнєв читати буде?
Мовчки, схрестивши руки на грудях, Іван роздивлявся свої улюблені, лакові туфлі.
- Іди додому і подумай гарненько! Але пам’ятай: я за тобою уважно спостерігати буду. Права на помилку в тебе більше немає!
Залишивши приміщення КДБ, Іван одразу ж рушив до магазину «Спорттовари», який знаходився на тій самій вулиці, де придбав: брезентовий рюкзак, казанок і сухий спирт.
- Все, Любаня… Їду в Грузію! – сказав він дружині, роздивляючись покупки. – Часу у нас мало. Взялись за мене не на жарт!
- Ваня! Зовсім збожеволів! Яка Грузія… Навіщо?
- Не можу зараз сказати… Влаштуюсь – то напишу.
Люба проревіла декілька днів, але покірно зібрала чоловікові речі і провела його на вокзал.
Діставшись місця призначення, Іван Петрович Мухін орендував кімнату у невеликому селищі біля прикордонного Сарпі. Іще за добу – знайшов провідника, який погодився за 1000 рублів провести його гірськими стежками у Турцію…
«В Турції знайду перше-ліпше посольство західної країни – і, вважай, що ми у дамках!» - мріяв Іван.
Провідник, місцевий субтильний чоловічок років п’ятдесяти, абсолютно не викликав довіри, але Іван вже нічого не помічав. Одурманений реальною перспективою свободи, він втратив будь-яку можливість тверезо аналізувати ситуацію.
Раннього травневого ранку, Іван і його провідник Давид рушили у дорогу. У спортивних костюмах, з брезентовими рюкзаками, вони виглядали як звичайні туристи.
- Краса! – захоплювався Давид. – Слева – горы. Справа – морэ...
- Як же ми пройдемо, якщо скрізь прикордонні пости? – поцікавився Іван.
- Не пэрэживай, брат! Я дэнги нэ просто так бэру! Есть один горный тропа, а за ним – пэщэра, из которой ход прямо у Турцию.
За три години поневірянь невисокою, але доволі крутою гірською місцевістю, порушники вирішили перепочити. Давид розклав накидку мисливця на ділянці землі між великими валунами і заходився накривати поляну. Їжі було небагато, але усе виглядало більш ніж апетитно: шоти, помідори, гуда, бастурма… У мить, коли Давид вже збирався промовити тост за успіх «заходу» і чоловіки підняли стакани із чачею, їх оточив патруль радянських прикордонників.
Зарані домовившись на випадок фіаско, утікач і його провідник в унісон повторювали наївну «легенду»: мовляв, заблукали у горах як туристи-любителі природи.
Майор Боленко, який вельми рідко споглядав білий світ тверезим оком, майже повірив невдахам-порушникам, але тут нагрянула блага звістка із управління комітету держбезпеки…
- Ну, що, Австралія! – єхидно усміхаючись, констатував майор. – Думаю, дадуть тобі років дванадцять. Коли вийдеш (якщо, звичайно, вийдеш!) – буде тобі під сраку років! Ось тобі Іван і Австралія!
На щастя, майор Боленко помилявся.
Можливо, «нагорі» врахували бездоганне минуле Мухіна-старшого. Іванові дали усього чотири роки колонії загального режиму. Провідник Давид отримав тільки рік…
Сиділося Іванові відносно непогано. Зеки виказали повагу до романтика Мухіна, повісивши йому прізвисько «Ноги» (мабуть, за невдалу спробу «зробити ноги» із Радянського Союзу).
Відкинувся Іван Петрович, якраз у той самий день, коли його син, Ваня, закінчив шостий клас.
Іван влаштувався електриком у залізничне депо, де виявився практично одним-єдиним помірно випиваючим чоловіком. От тільки не клеїлися стосунки з Любою. Усе наводило на думку, що у Люби з’явився хтось. Іван намагався не думати про це, категорично відганяючи від себе прикрі думки. Головне ж – мета, а мета його залишалася непорушною!
Доволі швидко визрів черговий план: на роботі Іван звернув увагу на, так би мовити, напіввагони – без даху, з високими бортами, призначені для перевезення лісоматеріалів. Напіввагони часто причеплювали до потягів, які вирушали на захід. Часом, Іван помічав, як завантажені вагони усю ніч залишалися на станції, і лише ранком наступного дня прямували у бік Чопа. Угорщина – країна соціалістична, робити там утікачу нема чого, але Іванові здавалось, що, потрапивши до Угорщини, він знайде спосіб перебратися до Австрії, а це вже – шах і мат!
Липневою зоряною ніччю, Іван прихопив із собою двійко золотих червінців, придбаних у зубного техніка Бірмана, «тормозок» із чаєм у термосі, бутерброди, і, окрилений примарними сподіваннями, заліз у напіввагон, заповнений дерев’яними виробами (скоріше за все, палетами).
Іван із зусиллям втиснувся у заглиблення, утворене шляхом нерівномірно складених лісоматеріалів. Він не міг бачити нічого, окрім зоряного неба… Зірки заворожували Мухіна романтичною загадковістю безкрайнього Космосу. В унісон зі світанком, потяг рушив уперед. Звук тепловозного гудка пройшов луною навкруги ешелону, і Іван із полегшенням зітхнув – подорож почалася!
Під час коротких зупинок, Іван напружено прислуховувався, намагаючись розібрати слова і розшифрувати палітру звуків, які линули ззовні. Потяг часто зупинявся, смикаючись, наче у лихоманці. Часом, при різкому гальмуванні, Івана кидало на палети, від ударів на тілі залишалися синці, але він не відчував болю: надлишок адреналіну робив свою справу, не гірше за ефективний анестетик. Надвечір Івана опанувало відчуття сильної тривоги – транспорт наближався до прикордонної станції Чоп…
Ешелон заскреготів і зупинився. Іван відчув, як вагон починає підніматися. «Все правильно,» - подумав він. – «Міняють візки для переходу на вузьку колію». Коли ж вагон повернувся у колишнє положення, запала гнітюча тиша.
«Ну, та поїхали вже!..»
Як ортодоксальний атеїст, Іван намагався вплинути на навколишній світ силою переконання. Судячи зі звуків ззовні, біля потягу було вельми людно. Він чув гучні голоси залізничників, смачно здобрені матюкливим слівцем.
Серце калатало, як несамовите, коли обхідники декілька разів вдарили молотком по кришці букса. Та врешті-решт метушня стихла. Голоси розчинилися у вечірньому серпанку закарпатського літа.
«З хвилини на хвилину потяг рушить, а там, дивись, і проскочив!»
Коли раптом, наче грім серед ясного неба, почувся собачий гавкіт!
«Що за хрєнь!?»
Іван напружено прислухався. Відлуння тріолі локомотивного гудка, який проїжджав повз, нашарувалось на чиїсь слова.
- Кузик, Лефаренко, ану подивіться, що там таке?!
Деякий час було тихо, але вже за п’ятнадцять хвилин Іван знову почув голоси і стук. Права сторона вагону вібрувала. Про всяк випадок, Іван заховав монети між дошок (це здалося йому найкращим рішенням у даній ситуації). Контролюючи навіть частоту дихання, він щосили намагався навіть не ворушитися у своїй тісній схованці. Було добре чути чоловічий сміх, собаче валування і звук мотора автомобіля, який зупинився неподалік…
- Опа! Дивись, Лефарь, у нас тут гість!
Двоє молодих прикордонників, перехилившись, висіли на борті напіввагону, з цікавістю роздивляючись людину, яка перебувала у тісному просторі між розкиданими палетами у карколомній позі. А Іван здивувався, як спокійно він сприйняв свій провал. Можливо, організм виснажився, втративши весь ресурс адренокортикотропного гормону, який сприяє відчуттю тривоги.
На допиті Іван Мухін-старший тримався вельми впевнено, оповідаючи чергову дурнувату легенду: «Напилися ми з мужиками із депо після зміни. Далі не пам’ятаю. Прокинувся, коли ваші бійці мене розбудили».
Іванові дали два роки загального режиму і рік колонії-поселення…
У чому Іванові точно щастило – так це у тому, як він відбував строк. Замісник начальника по оперативній роботі Лопатко об’єктивно оцінив здібності зека Івана Мухіна. Спочатку він ремонтував портативний японський радіоприймач, подарований Лопатко зеком Кліщем; далі – Іван з легкістю відремонтував телевізор «Рубін» у кабінеті начальника зони. Вже за два-три місяці у розпорядженні Івана була власна радіомайстерня.
Два роки промайнули досить швидко, та і Кум, полковник Нестор Владиславович Поліжай, посприяв, аби Іванові відмінили рік на поселенні. Ось тільки повертатися Івану Мухіну було практично нікуди – Люба написала заяву на розлучення і переїхала до свого співмешканця.
Спершу, Іван поставився до метаморфози особистого життя холоднокровно, а потім – почив пити, і пити не на жарт! Зірвався Мухін тоді, коли дізнався, до кого пішла Люба. А ним (як виявилося) був його старий знайомий, на той час вже майор комітету державної безпеки – Роженцев!
Пив Іван місяці зо два, оселившись у приватному секторі у напіврозваленій хибарі свого двоюрідного брата, яка слугувала підсобним приміщенням, де родич зберігав усякий нікому непотрібний хлам.
На щастя, «зав’язав» Іван так само раптово, як і почав! Покінчивши з пияцтвом, він опинився у вирі інших крайнощів – і з маніакальною одержимістю став прибічником здорового способу життя. Ранок Івана Мухіна-старшого починався з активної фіззарядки і бігу, вдень він качався гирями, а ввечері грав у футбол з ветеранами району.
Працював Іван у хтозна якій незрозумілій організації електриком, а після робочого дня підхалтурював у кооперативних гаражах ремонтом автівок. Загалом, життя ставало кращим…
Раз на тиждень Іван зустрічався із сином Іваном. Мухіни прогулювалися парком Культури, обов’язково стріляючи у тирі. Однак, цей «штиль» тривав недовго.
Якось весняним ранком, Іван повідомив братові, що переїжджає в Одесу.
- Навіщо? – щиро здивувався той.
- Хочу ближче до моря! – ухилявся від прямої відповіді Іван.
- Дивись там, Вань, не нароби дурниць! Не жартуй з комітетом – це не ті люди, які жарти розуміють!..
Іван орендував кімнату у Чорноморці, у працівниці буфету Ольги Андріївни Сурок. Цілими днями він блукав пляжем, часом задумливо дивлячись на лінію горизонту. Кораблі на рейді викликали в Івана буревій невгамовних фантазій!
Незабаром, у нього з’явилися знайомі із «місцевих». Загалом, це були небагато, але регулярно питущі пенсіонери, з якими Іван забивав козла і грав у шашки.
Якось до їхньої компанії приєднався портовий інженер Міша Шульман.
Чоловіки називали Мішу – Шуля. Прекрасним літнім вечором, Іван і Шуля пили йорш (пиво з горілкою), і Мухін почав говорити усе, як на духу…
- Усе, що ти робив – хєрня! – категорично констатував Шуля. – Бачив на рейді суховантажні кораблі? Там от там, в основному, фірмачі. От, для прикладу, вже третій день греки бовтаються! Підплив, на борт попросився. Вони не здадуть – знають, що таке «комуністичний рай»!
На світанку, Іван з величезною камерою від колеса «КАМАЗу» спустився на дикий пляж. Одягнувши камеру, наче рятувальний круг, він рішуче поплив у бік, імовірно грецького, суховантажа.
Через сорок хвилин Іван геть знесилився, а корабель усе ще знаходився на досить великій відстані. Сильна підводна течія несла Івана в сторону, але утікач гріб на зустріч жаданій свободі, перевершуючи власні можливості! Час від часу над ним пролітали чималі чайки, вигукуючи неприємними голосами «га-мнга-га». Коли ж Іван вирішив трохи перепочити і виліз із камери, аби прилягти на спину, зовсім близько із води вистрибнула здоровенна рибина, можливо – дельфін. У Мухіна не було можливості заглиблюватися у деталі, і він встиг роздивитися тільки частину спини тварини, яка зовні нагадувала вологу резину. Йому доводилося гребти з усієї сили, аби подолати не на жарт сильний супротив води. Коли раптом, невелика хвиля підхопила утікача і вельми різко пожбурила його у бік велетенського суховантажа!
Коли Івана віднесло на кілька метрів від вкритою іржею корми, йому вдалося прочитати назву: «Агата – Пірей».
Слава богу! Греки! Вийшло! Іван тріумфував!
Наковтавшись солоної води з домішками солярки і мазуту, він з усієї сили бив у корпус корабля. Здавалося, що от-от, і моряки побачать людину за бортом, а потім – піднімуть його на судно. Але нічого подібного не сталося: суховантаж мовчав, наче корабель-привид, і тільки інколи здригався…
Іноді до Івана долинали глухі звуки машинного відділення.
«Help me! Допоможіть!» - кричав він, але вітер розвіював його слова, перетворюючи їх на нерозбірливе гоготання.
Іван вирішив змінити тактику. Тримаючись із останніх сил, він відплив від суховантажа так, аби його могли помітити.
«Help me!.. Поможіть!». Іван піднімав руки, кричав до нестями, але похмурий корабель байдуже мовчав…
Невдовзі Іван зірвав голос, але розмірковувати над подальшою перспективою йому не довелося: катер прикордонного патруля підібрав Івана, коли, наковтавшись солоної морської води з мазутом, він втратив останні сили.
Вперше за увесь час, Іван Мухін поставився до свого чергового провалу, як до спасіння…
Цього разу Мухіна не судили.
Утікача визнали психічно хворим і помістили у психіатричну лікарню з діагнозом: параноїдальний психоз. Через деякий час (не без участі колишньої дружини) Івана перевели у третє відділення Львівської психіатричної лікарні.
- У медичний зібрався? – Іван Петрович привітно посміхався. – А мій Ванька вступив у технікум легкої промисловості… Молодець! Буде технологом – ця професія і на Заході цінується!
На початку дев’яностих, я зустрів Івана Мухіна-молодшого. Ваня працював кухарем у відомчій їдальні, здається, при МВС. Однокашник зізнався, що на «світанку перебудови» його батько одружився на підстаркуватій єврейці і емігрував до Ізраїлю. В Ізраїлі Мухін-старший оселився у ортодоксальному кварталі Єрусалима, прийняв гіюр, узяв прізвище дружини і, з усім властивим йому фанатизмом, занурився в іудаїзм.
З тої пори, Івана Петровича Мухіна (колись у минулому зека Ноги) звати Шломо Вайнбергом.
Літо 1981 року…
Батьки відшукали блат. «Волохата рука» пообіцяла, що усе буде нормально. Я непогано склав іспити, але все-таки не побачив свого прізвища у списку зарахованих на перший курс. Щось пішло не так…
Як виявилось пізніше, одна «добра душа» написала анонімку, де зловісним лейтмотивом прийомна комісія попереджалася: «ви його вивчите, а він поїде в Ізраїль!». Анонімку написала ображена матір другого чоловіка моєї тітки. Вона так і не вибачила, що Наталя пішла до іншого, і в моїй особі вирішила помститися усій сім’ї.
До анонімок на той час ставилися з особливим благоговінням! Я пролетів, але твердо вирішив: вступити у медичний попри усе, навіть якщо на це потрібні роки! Зазвичай, невдачі мотивують мене.
А поки що, мені , вісімнадцятирічному ідеалістові, припала до душі суперечлива ідея влаштуватися на швидку допомогу. Не пригадую, хто саме підказав мені цей варіант розвитку подій, але зізнаюсь, що навіть зараз я вдячний цій людині, адже для майбутнього медика не існує кращої школи, ніж швидка!
П’ята станція швидкої допомоги знаходилась на вулиці Київській, мовою шпани – між Привокзальною і Хрестом, і представляла собою тиху гавань радянської медицини, парадоксально інтегровану у архітектурний ансамбль Баухаус. Нещодавно я виявив, що існує вона і сьогодні, і виглядає аналогічно нездало.
Власне сама станція представляла собою невеликий двір з гаражами і злиденною, двоповерховою будівлею. На першому поверсі розташовувалось казарменне приміщення для молодшого медперсоналу і водіїв; фельдшери ж і лікарі відпочивали поверхом вище, разом із диспетчерами. Невеликий аптечний склад, який чимось нагадував хижу лісника, знаходився біля самого виїзду. Керувала складом Ольга Іванівна Бортко – непривітна жінка середнього віку із зовнішністю працівниці буфету. Я швидко скумекав: посмішка плюс пара компліментів – і я на вірному шляху, аби бригада виїхала на зміну з повним комплектом медикаментів.
- Стережися, ГарИк! – говорила мені Ольга Іванівна. – Від баб одні болячки!
Загалом, у п’ятірці панувала вельми демократична атмосфера з елементами дідівщини: новоприбулих санітарів називали зеленкою і тролили, користуючись кожною зручною можливістю.
Попередню новелу читайте тут.
