Співак Гарік Кричевський здивував своїх шанувальників, оголосивши про переклад своєї книги-автобіографії «Ангели в білому» українською мовою. Попереднє видання російською вже завоювало визнання, і тепер книга готова зазвучати по-новому.
У книзі Кричевський розповідає про особисті історії з тонким гумором та іронією, що робить його розповіді особливо живими та близькими.
ForUA першим отримало можливість представити ексклюзивні уривки з української версії.
«Спеціально для ForUA із задоволенням анонсую уривки новел з моєї книги «Ангели в білому» українською», — зазначив артист, відкриваючи цю нову сторінку.
Не пропустіть! Незабаром на ForUA з'являться наступні уривки з книги «Ангели в білому» українською мовою.
Божа Кульбабка.
Коли тобі вісімнадцять, і ти наївний, нахабний і допитливий, робота на швидкій - ідеальна школа життя. Що ж мені давалося важко, так це ранній підйом . Погодьтеся, коли тобі вісімнадцять, нелегко вставати о четвертій ранку і, по команді диспетчера, стрімголов вирушати на виклик. А як же прикро, коли приїжджаєш, а там –якийсь маразматік жаліється на біль у нозі, при цьому у спрямуванні вказано, що людині погано із серцем.
П’ята ранку:
- На що скаржитесь?
- Нога болить… сука бля…
- А чому сказали диспетчеру, що серце?
- А скажи нога - ви ж не приїдете, сука бля!
- І як давно болить?
- Років двадцять, сука бля…
Намагаємося зберігати спокій.
- А чому не звернулися до дільничного терапевта, а викликали нас о п’ятій ранку?
- Так не витримав! Двадцять років терпів, скільки ж можна, сука бля!?
Валентина Іванівна Бєлова – ветеран війни і найстарший за віком лікар нашої станції. Валентині Іванівні під сьомий десяток, а може трохи більше.
Декілька разів заслуженого лікаря проводжали на пенсію, але за деякий час Валентина Іванівна поверталась, бо з лікарями на швидкій проблематично, а особливо – з хорошими лікарями…
Як у більшості персоналу нашої станції, у Валентини Іванівни теж було прізвисько – називали її «Божа Кульбабка».
Попри те, що у Валентини Іванівни була загальновідома репутація першокласного спеціаліста, працювати з нею мені не подобалось. Валентина Іванівна суворо дотримувалася інструкцій, залишаючи мені незавидну роль носильника ящика з медикаментами. Єдине, у чому лікарка Бєлова довіряла санітару, так це заповнити карту виклику.
Людиною вона була замкненою, неохоче ділилася досвідом, і до всього, Божа Кульбабка категорично забороняла нам займатися бомбуванням.
«Ми не таксі, а швидка допомога!» - невпинно нагадувала Валентина Іванівна, коли ми намагалися «працювати з клієнтом», який «голосував» у сутінках.
З чайовими справи були не кращі! Коли пацієнти намагались віддячити бригаді, Валентина Іванівна відбивалась як могла: «Ну що ви робите, товариші?! У нас медицина безкоштовна!» На щастя, деякі настирливі пацієнти примудрялися непомітно покласти гроші до моєї кишені – і я не відмовлявся! Коли після виклику ділили калим, Валентина Іванівна невдоволено бурчала, ховаючи свою частину у пошарпаний гаманець:
- Ну що ж ви робите, дорогі мої? Як же це так виходить? Сором один!
Але справжньою проблемою для Валентини Іванівни були нічні зміни. Після другої години ночі Божа Кульбабка починала вирубатися. Звісно ж, вік брав своє. Валентина Іванівна частенько засинала в авто і під час різкої зупинки мало не вилітала через лобове скло Рафіка.
- Колись шваркнеться на дорогу до біса! – побивався водій Вася.
Неодноразово, на нічних змінах, Валентина Іванівна засинала, поки я заповнював карту виклику. Вона голосно хропла – і я тихенько приводив її до тями. Відкриваючи очі, Божа Кульбабка соромливо вибачалася.
Закінчувалася важка нічна зміна.
У властивій їй манері і ігноруючи неписані закони швидкої, після виклику, Валентина Іванівна повідомляла диспетчерів про те, що бригада звільнилася. Звичайно ж, нас одразу грузили іншою роботою у той час, як наші колеги спокійно бомбували на вулицях міста, намагаючись підзаробити, або просто відпочивали.
Близько шостої ранку наша змучена «сімка» отримала виклик на вулицю Замкову, що мальовниче простягалася до Високого Замку.
«Гіпертонічний криз, болі у області серця».
У великій квартирі старовинного будинку в стилі необароко, нас привітно зустріло подружжя середнього віку. Швидку викликали для матері одного із них.
Поки ми займалися хворою, з’ясувалося, що обидва – викладачі медінституту. Нашвидку ставлячи на стіл бутерброди, господарі щиро вибачалися за те що довелося потривожити колег у такий ранній час, мовляв «вони самі медики і добре розуміють, чого вартує усю ніч ганяти по викликам!» Коли ми закінчили, вони гостинно запросили нас перекусити.
Ми сіли за міцний, круглий стіл. Господиня подала канапки із сиром і ковбасою, розкладені на великій тарелі. У кімнаті відчувався приємний аромат свіжозвареної кави. Надкусивши бутерброд, Валентина Іванівна попросила провести її до вбиральні.
- Де ви вчитеся? – поцікавилися господарі.
- Збираюсь вступати у медичний, це буде вже друга спроба…
- Нічого, вступите! Зате досвід роботи на «швидкій» - безцінний!
Я з’їв дві-три канапки з лікарською ковбасою і естонським сиром, випив велике горнятко розчинної кави, а Валентина Іванівна не поверталася. На щастя, подружжя виявилося балакучим і милим. Незабаром, усі нейтральні теми для бесіди (типу: «коли вже закінчиться неподобство з поданням гарячої води?») було вичерпано. Господиня приготувала чергову порцію наїдків , а лікарки все ще не було!
Я напружено завовтузився на стільці. Вік-то солідний! Усяке може статися: колапс, серцевий напад, інсульт, не дай Боже!..
- Юначе, - звернулася до мене жінка, краєм ока поглянувши на годинника, - як ви думаєте, з лікаркою усе добре?
Я безпомічно розвів руками. Валентина Іванівна знаходилася у вбиральні вже близько сорока хвилин – здавалося, що минула вже ціла вічність.
Подружжя переглядалося, час від часу красномовно позіхаючи. Треба ж таке: усе відбувалося у гостинних, інтелігентних людей, та ще й викладачів вузу, куди я збирався вступати!
- Вибачте, а де ваш туалет? – нарешті я вирішив, що треба діяти активно.
Вони вказали на білі двері у коридорі, які були замкнені зсередини.
Я обережно постукав.
- Валентина Іванівна… Валентина Іванівна, все в порядку? Валентина Іванівна…
У відповідь не було ані звуку. Я приклав вухо до дверей, сподіваючись почути бодай щось, але за дверима панувала гнітюча тиша. Декілька доволі сильних ударів у двері кулаком – і знову тиша. Господарі почали помітно нервувати.
- Піду в авто, зв’яжусь із диспетчерською, нехай начальство вирішує, що робити.
Коли я припустив, що, можливо, доведеться ламати двері, господар закашлявся і витер з лиця великі краплі поту. Про всяк випадок, я постукав ще декілька разів і рушив до машини.
- Що будемо робити? – без особливої надії на конструктивну відповідь, запитав я у водія Васі.
У свої тридцять вісім, Вася був володарем «могутнього» інтелекту дванадцятирічного підлітка.
- Так може вона просто довго сере? – припустив він. – А ти вже її поховав!
- Навряд чи… Я стукав, кричав. По нулям! Пропала Валентина Іванівна з радарів!
- Чекай! На станцію дзвонить ще встигнем, треба подивитись!
За кілька хвилин ми стояли біля туалету, всередині якого, як і раніше, було тихо як у склепі. Господарі дивилися на Васю як на Месію!
- Міцні двері! – повідомив усім присутнім Вася, стукаючи по дверному масиву загрубілою, як у каратиста, фалангою вказівного пальця. – Раніше вміли робить, не то шо зараз!
Господар в черговий раз закашлявся.
- Валентина Іванівна! – рішуче промовив Вася. – Ви шо там… це… живі чи шо?
Відповіді не було.
- Треба вишибать! – констатував Месія.
Подружжя приречено мовчало. Чоловік стривожено зітхав, стікаючи потом, і я думав : як би не прийшлося реанімувати ще й його самого.
Вася декілька разів грюкнув кулаком у двері. Від потужних ударів у елегантній вітрині задзеленчав кришталь, але Валентина Іванівна не виявляла ознак життя.
- І шо їй вдома не сидиться? – примовляв Василь. – Стара людина, на пенсії. Нє! Преться на ту собачу роботу!
Він підійшов впритул до дверей і різко рвонув до себе бронзову ручку.
З тріском, злетівши із верхніх петличок, двері відчинилися, вирвавши частину лиштви. Слідом за дверима, тримаючись за внутрішню ручку, вилетіла Валентина Іванівна. Лікарка пробігла метри півтора і впала під ноги, отетерілих від побаченого, господарів квартири.
Халат Валентини Іванівни задерся вище талії, а ніжно-блакитні панталони «Дружба» трагікомічно бовталися нижче колін. Розкинувши руки, як чайка – крила, Валентина Іванівна розпласталася на дубовому паркеті.
У квартирі стало гнітюче тихо.
- Схоже, що дихає! – оптимістично відзначив Вася, схилившись над лікаркою.
Господарі застигли, як бронзові статуетки: чоловік безупинно кашляв, а в жінки почала сіпатися голова.
Я перевірив наявність пульсу на сонній артерії Валентини Іванівни: пульс прослідковувався! Коли несподівано, Божа Кульбабка відкрила очі: її погляд був здивованим і переляканим водночас.
- Що сталося? Чому я на підлозі?
- Ви заснули, лікарю… Хвилин сорок тому. – ніяковіючи, повідомив я. – Довелося виламувати двері!
- Господи… як це заснула?.. Який жах! – запричитала Валентина Іванівна. – І спати ж не хотіла зовсім, ще й кави випила!
- Вам відпочивать треба, Іванівна! Хай молодь працює! – менторським тоном промовив водій.
- Дякую за пораду, Василю! – ображено відповіла лікарка. – Я обов’язково врахую…
«Рафік» збуджено фиркнув: так було завжди при переключенні із першої передачі на другу. Нарешті, ми рухалися у бік станції.
- Як я могла заснути? Перший раз зі мною таке! – продовжувала голосити Валентина Іванівна.
- Слава Богу, що спали! – заспокоював лікарку Вася. – ГарИк прибіг: дзвони, каже, на станцію, бо Іванівна дуба врізала в туалєті!
- Чого б це я дуба врізала? – Валентина Іванівна з докором подивилася у мій бік.
- Та все нормально, лікарю! З кожним могло статися!
- Дуба врізала! Я ще вас усіх переживу!
- А я так скажу! – резюмував Вася. – Кто на очке не засыпал – тот, значит, жизни не видал!
- Твої вірші, Василю?
- Нє! Сержант наш у армії так казав!..
Повернувшись з роботи, я проспав аж до шостої вечора. І снився мені дивний сон: Валентина Іванівна у блакитних панталонах танцює танго з водієм Васєю, а Вася повертається до мене в каже, протягуючи слова:
- Бабці вже на зустріч з Богом давно пора, а вона танцювати хоче! Цирк!
Попередню новелу читайте тут.
