16 березня 2022 року російська авіація двічі вдарила по Донецькому академічному обласному драматичному театру в Маріуполі. У будівлі переховувалися сотні цивільних, перед входом великими літерами було написано «ДІТИ» — російською мовою. Попри це театр став мішенню і перетворився на масову могилу. За оцінками Associated Press, кількість загиблих могла сягати 600 осіб і більше. Точне число жертв досі невідоме.
Міжнародні організації так і не отримали доступу до місця трагедії. Amnesty International у 2022 році кваліфікувала удар як очевидний воєнний злочин Росії. Москва ж одразу заперечила свою відповідальність, заявивши, що вибух нібито організували українські військові зсередини будівлі — версію, яку не підтверджує жоден доказ.
Минуло майже три роки — і в грудні 2025-го окупаційна влада «відкрила» відбудований театр. Анонсований запуск 25 грудня в останній момент скасували й провели його вчора, 28 грудня, за присутности воєнних злочинців із керівництва т. зв. ДНР, згодом у місцевих пабліках з’явилася інформація, що реальні вистави почнуть грати не раніше весни 2026 року. Водночас російські ЗМІ активно демонструють сюжети про «успішну реконструкцію», а італійський псевдожурналіст Даніеле дель Орко назвав оновлену будівлю «вражаючою». У Центрі протидії дезінформації такі заяви прямо називають типовим інструментом легітимації окупації.
Фактично йдеться не про відновлення, а про заміну. Від історичної будівлі залишилася лише фронтальна стіна. Театр, який маріупольці пам’ятали як зведений із кримського білого каменю, нині збудований із червоної цегли, вкритої штукатуркою. У 2024 році майже всі автентичні скульптури на фронтоні було втрачено — замість них встановили нові, виготовлені в Ростові-на-Дону. Частину з них представили як «відновлені», хоча йдеться про спрощені копії.
За словами заступника міського голови Маріуполя Дениса Кочубея, окупанти мали детальні радянські креслення театру з архівів у Москві, тому відбудова фасаду не була для них складною. Водночас, за свідченнями керівника Центру вивчення окупації Петра Андрющенка, реально готова лише та частина будівлі, яку бачать глядачі: вхід, зала і сцена. Дві третини приміщень — гримерки, технічні зони — залишаються неготовими.
Перед театром, на місці напису «ДІТИ», окупанти встановили ялинку — стару, маріупольську, яку дістали зі складів. Для новоприбулих із Росії це стало святковим «шоу». Для місцевих — ще одним знаком витіснення памʼяті. Як зазначають маріупольці, згадка про трагедію стає «немодною», а саме місце — декорацією для нової реальності.
Журналісти і очевидці неодноразово заявляли: під час демонтажу завалів у 2022 році будівельні роботи зупиняли через трупний сморід. Місце обробляли хлором, після чого залили бетоном. Що саме залишилося під ним — невідомо. За даними Петра Андрющенка, частину тіл поховали під безіменними номерами в братській могилі в Мангуші, але далеко не всі жертви могли бути знайдені.
Попри це, нова версія історії не залишає місця для памʼяті. Театр отримав назву «Маріупольський республіканський академічний російський драматичний театр», що водночас легітимізує псевдореспубліку і стирає українську ідентичність закладу. На його сайті немає жодної згадки про бомбардування 2022 року. У репертуарі — російська класика, а також гастролі колективів із РФ у межах «культурного обміну».
Російські медіа системно уникають теми загибелі людей у Маріуполі. Натомість продовжують поширювати фальшиву версію про «вибух зсередини». Як зазначають маріупольські журналісти, ця логіка не витримує критики: для таких руйнувань знадобилися б тонни вибухівки, яку неможливо було б непомітно занести в будівлю, заповнену цивільними.
Сенс відбудови — не в культурі. Як наголошують експерти, театр став інструментом формування нового наративу: якщо немає зруйнованої будівлі — значить, не було й злочину. У цій логіці фасад важливіший за правду, а «відновлення» — за памʼять.
Маріуполь перетворюють на вітрину «російського світу», зручну для телевізійних сюжетів і закордонних гостей. Під цим фасадом — бетон, під яким поховано людей і сам факт воєнного злочину. Театр запрацював. Але замість життя він продукує забуття.
Автор: Богдан Моримух
