Легендарний виконавець українського шансону, Гарік Кричевський, продовжує захоплювати своїх шанувальників не лише музикою, а й літературною творчістю. Його автобіографічна книга "Ангели в білому", яка вже стала справжнім одкровенням для багатьох читачів, тепер зазвучить по-новому.
Видання ForUA отримало ексклюзивну можливість першими представити свіжі уривки з цієї щирої та проникливої книги українською мовою. У своїх новелах Гарік Кричевський ділиться особистими історіями, майстерно переплітаючи відвертість з тонким гумором та іноді навіть гіркою іронією, що робить його розповіді особливо живими та близькими кожному.
"Спеціально для ForUA із задоволенням анонсую уривки новел з моєї книги «Ангели в білому» українською", - зазначив артист, відкриваючи нову сторінку у спілкуванні зі своїми шанувальниками.
Слідкуйте за публікаціями ForUA, щоб не пропустити ексклюзивні уривки з книги "Ангели в білому" українською мовою.
Сокира
Бувало і так, що роботи не було. Тоді я безцільно тинявся лікарнею або дивився телевізор у ординаторській, але інколи виникала необхідність допомогти колегам із інших відділень. Наприклад, супроводжувати пацієнтів із шістнадцятого «хронічного» до місця роботи, у сумнозвісний швейний цех.
У шістнадцятому відділенні утримувались пацієнти без надії на ремісію. Вони фактично відбували тут «довічне ув’язнення» і, як правило, ніколи не залишали територію лікарні. Але багато хто з них був цілком працездатним, чим, звісно ж, активно користувалась адміністрація.
Невелике швейне виробництво знаходилось на території лікарні, і відносно адекватні «хроніки» працювали у цеху по виробництву спецодягу. Човгаючи ногами, хворі шкандибали на роботу, видаючи дивні внутрішньоутробні звуки, етимологія вібрацій яких і досі мені незрозуміла. І, знаєте, у такі хвилини я відчував себе наглядачем Гулагу. Зізнаюсь вам, я досі пам’ятаю це огидне відчуття!
Жінок на роботу приводили окремою групою. Більшість із них вели себе гіперактивно, а часом навіть вагітніли після відвідування вбиральні. Яким чином ці, загальмовані, нагодовані нейролептиками, люди встигали перепихнутися буквально під носом у санітарів-наглядачів – і тепер залишається для мене загадкою.
І попри усе, я змушений констатувати, що для більшості хронічних робота була єдиною можливістю зробити своє монотонне життя бодай трохи різноманітним.
Але були і інші часи!
У шістдесяті роки у цеху при лікарні налагодили виробництво болоньєвих плащів – товару модного і на той час дуже дефіцитного. Будь-який піжон часів «хрущовської відлиги» мріяв мати болоньєвий плащ у своєму гардеробі. На відміну від «шедеврів» Наро-Фомінського шовкового комбінату, зроблені психічно хворими, львівські цехові плащі, мали вигляд майже фірмових речей із далекої Італії!
Плащі ешелонами розліталися по всьому Радянському Союзу, а цеховики заробляли на цьому мільйони. Тільки-от коли історію розголосили, усіх дотичних до виробництва розстріляли!..
Одного разу я побачив, як на новенькій «Ладі-шістці» кольору мокрого асфальту, до цеху під’їхав старший майстер. При його зарплатні у сто сорок – сто шістдесят рублів, усе свідчило про те, що справа вже нині покійних цеховиків певною мірою жива і, можливо, навіть процвітає. Як-то кажуть, місце виявилося намоленим!
Так от…
В кінці листопада, я як і зазвичай супроводжував хронічних на роботу у швейку. Розхлябану колонну очолювали двоє огрядних медсестер, які більше нагадували колгоспних доярок. Останнім ішов підстаркуватий санітар – Орест Погиба.
- Начальник! Поможи! А, начальник?!.. – до мене звернувся чоловік років сорока, у чиєму погляді було повно безпробудної туги.
- Чим я можу допомогти?
- Відпусти, начальник! Додому хочеться!
- Це ж не у моїй компетенції, із такими питаннями тільки до лікаря!
- Лікар твій – наволоч і садист. А у тебе очі добрі. – жалібно пояснив хронічний.
- Ану повернись у стрій, Суліма! – раптом грізно скомандував Погиба. – Скучив за Аміназіном?
Чоловік почув це і нахилився, намагаючись поправити язичок свого черевика. Коли колонна зупинилась, він різко скочив з місця і, кульгаючи, стрімко побіг у бік лікарняного паркану. Інші хворі занепокоєно закрутили головами, видаючи дивні звуки, які нагадували ґелґотання пінгвінів.
Я рвонув слідом за Сулімою. Погиба, фонтануючи потоком ненормативної лексики, вже мчав до нього з іншого боку. Утікач намагався видертися на високий паркан лікарні, але зірвався прямісінько у міцні обійми санітара.
- Ну, що, спортсмен! – майже ніжно промовив Погиба. – Ідем до лікаря. Уколють – будеш тихий, як квіточка у вазі!
Шизофренік Ярослав Суліма ніколи не виходив за межі Кульпарківської. Мешканці ж лікарні нарекли його прізвиськом-Сокира.
Колись Ярослав був звичайним пацієнтом, не підпадаючи під категорію соціально-небезпечних. Суліму лікували довго і безрезультатно (якщо бути більш точним, то підліковували його від цілого букету психопатологічних процесів і вад). А на вихідні і свята, під відповідальність родичів, Ярослава охоче відпускали додому.
У першу неділю вересня його забрав рідний брат.
Після сніданку у колі сім’ї, він пробігся очима по програмі телепередач у газеті «Високий Замок». Щира, практично дитяча посмішка засяяла на зазвичай сумному обличчі Ярослава Суліми. Програма обіцяла трансляцію телепередачі «Клуб кінопригод». Вже передчуваючи довгоочікувану зустріч з недосяжними для радянської людини «заморськими» країнами, він увімкнув телевізор «Огоньок». Але замість улюбленої телепередачі там ішов старий фільм про Леніна…
Ось, стоячи на броньовику, Ленін виступає перед натовпом матросів. А ось він – на Всеросійському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів.
Ярослав перебував у заціпенінні декілька хвилин, а отямившись, вийшов на балкон і, одну за одною, викурив дві сигарети. Повернувшись у кімнату, Суліма зрозумів, що нічого не змінилося, і замість приємного телеведучого Сенкевича, на екрані продовжував мелькотіти гаркавий вождь пролетаріату!
Непомітно для усіх домашніх, Ярослав шмигнув у коридор, де дістав сокиру зі старої гардеробної шафи. Заховавши холодну зброю під старомодним плащем, Ярослав Суліма залишив свій рідний дім…
Осіннє місто тонуло у зелено-золотих фарбах бабиного літа. Сонячний день, присмачений теплим вітерцем, акомпанував повільно вальсуючому листю. Перехожі крадькома зиркали на дивного чоловіка, одягненого не за погодою.
За деякий час перед Ярославом з’явилась перлина львівського центру – велична конструкція Оперного театру. Але храм мистецтва не цікавив його. Пацієнт шістнадцятого відділення Ярослав Суліма рішуче крокував до пам’ятника Леніну на стометрівці.
Бронзова фігура вождя монументально височіла на гранітному постаменті, який символізував трибуну. У той час, поки Ленін дивився вдалечінь, на його патиновану голову безкарно гидили жирні голуби, і від їхнього посліду складалося враження, що на лисині вождя пробивається білявий пух незайманого волосся.
Ярослав наблизився до постаменту, по-діловому озирнувся навкруги, витягнув сокиру з-під плаща і… почав завзято кришити нею граніт.
Сокира раз-по-раз торкалася каменю, видаючи неприємний скрегіт, і зовсім скоро біля пам’ятника зібралося чимало вдячних глядачів. Люди не вірили власним очам! Божевільний сміливець робив те, про що мріяли мало не усі, але не наважувалися навіть уявити акту подібного дійства у власному виконанні!
Незнайомець рубав граніт, не помічаючи втоми. Рясний піт стікав лицем, заливаючи очі, від чого Суліма втратив чіткість зору. Незважаючи на це, він чудово бачив, що його зусилля фактично нульові: камінь залишався майже неушкодженим, чого не можна було сказати про сокиру. Її лезо швидко стало тупим, на полотні утворилася тріщина, та Ярослав безжально знищив трибуну вождя, видаючи внутрішньоутробні стогони. Крихти граніту розлітались, перетворюючись на теракотовий пил…
Дуже швидко біля пам’ятника зібралось стільки мимовільних свідків, як бувало тільки у день народження самого Леніна: Суліма несамовито кремсав камінь, люди ж – з тривогою спостерігали. Молодь задоволено посміхалася, старше покоління – напружено мовчало.
- Руки догори! Ану, негайно зупиніться! – закричав раптом, з’явившись начебто нізвідки, молодий лейтенант міліції.
Він намагався дістати пістолет, але щось пішло не так, і кобура не відкривалася. Ярослав не звертав на нього ніякої уваги, продовжуючи нищити святиню. Врешті-решт, кобура піддалась, і правоохоронець зробив попереджувальний постріл у повітря.
- Кидай сокиру! Буду стріляти!
Але Суліма навіть не подивився на лейтенанта і продовжував завзято калічити пам’ятник.
Мабуть на такий випадок у радянської міліції не було чітких інструкцій, і лейтенант діяв за покликом власної душі. Він просто відкрив прицільний вогонь по Ярославу, стоячи усього за п’ять метрів від пам’ятника. Звуки пострілів пістолета Макарова нагадували вибухи новорічних хлопавок. Кулі летіли у Суліму, а він і вусом не повів, продовжуючи свою нелегку справу.
- А набої-то холості! – несподівано пролунало у натовпі. – Бойові їм не видають!
Але люди помилялися.
Міліціонер стріляв бойовими! Тільки от жодна куля не попала у Ярослава Суліму.
Кажучи коротко, лейтенант був ще тим «здібним воякою»: декілька куль зачепили граніт, залишивши на ньому характерні сліди, а коли набої закінчились, «вандал» розвернувся до правоохоронця.
Натовп збентежено зашепотів, а обличчя Ярослава прямо-таки випромінювало небувалий азарт мисливця. Лейтенант помітив це і цілком обґрунтовано припустив, що прямо зараз, замість Леніна, почнуть рубати його самого. І він не помилився, адже Суліма підняв сокиру високо над головою, і рішуче кинувся уперед.
Видаючи жалібний крик, лейтенант драпав від незнайомця, однією рукою намагаючись втримати кашкета на голові.
Натовп трагікомічно реготав. А от міліціонерові було не до сміху. Він мчав вулицями древнього міста, попередньо розстрілявши усі набої, жоден з яких не поцілив у мішень.
Усе виглядало надзвичайно сюрреалістично – і люди полохливо розбігались у різні боки.
Пробігаючи Армянською вулицею, мисливця і його жертву помітили місцеві хіппі.
- Даремно тікає! – Анітрохи не здивовано, глибоко затягнувшись косяком, протягнув один із них. – Ментові випала рідкісна можливість позбутися голови від сокири кровожерливого психа. Інші менти б назвали на його честь вулицю, і піонери покладали квіти до його пам’ятника!
Зрештою, втомившись від переслідування, Ярослав викинув зіпсовану сокиру і вирушив додому, маючи надію-таки подивитися «Клуб кінопригод», але на вулиці Підвальній його скрутили співробітники місцевого відділку міліції.
З тої пори Ярослав Суліма, на прізвисько Сокира, ніколи не виходив за межі стін психіатричної лікарні...
Попередню новелу читайте тут.
