Легенда українського шансону, Гарік Кричевський, здивує шанувальників не лише музикою, а й літературним талантом! Його хітова автобіографічна книга «Ангели в білому» незабаром вийде українською.
ForUA ексклюзивно представляє перші уривки з цієї щирої та проникливої праці. Кричевський ділиться особистими історіями, поєднуючи відвертість з гумором та іронією, що робить його розповіді живими та близькими.
«Спеціально для ForUA із задоволенням анонсую уривки новел з моєї книги «Ангели в білому» українською», — повідомив артист.
Не пропустіть! Слідкуйте за ForUA, щоб першими прочитати ексклюзивні уривки!
Малюки
Санітари станції були ректифіковані на абітурієнтів, студентів, тимчасових і, власне, санітарів по життю.
Тимчасові – як правило, фарцовщики і подібні неблагонадійні елементи, які вимушено животіли на швидкій, уникаючи відповідальності по 112 статті за «соціальний паразитизм». Тимчасові одягалися краще за лікарів, курили імпортні сигарети і сачкували при першій ліпшій можливості. А от із санітарами по життю усе було складнішим. Мені і зараз важко зрозуміти мотивацію чоловіка, який усе своє життя провів санітаром на швидкій. Два таких дебелі красені кряжили у четвертій бригаді (в народі – дурка). На станції їх назвали Малюками.
Двохметрові товстуни були візитівкою «п’ятірки». Справляючи враження класичних жлобів, що не дотягнули до статусу хуліганів з району, Малюки багато років служили на теренах невідкладної психіатричної допомоги. До їхніх завдань належала примусова госпіталізація психічно хворих. За суттю своєю були вони олігофренами і садистами, а до новачків ставилися із презирством і своєрідною іронією, яка притаманна гопникам.
Легенда розповідала, що саме Малюки вигадали седуксен – дубинку із туго сплетених проводів, фірмову зброю бригад швидкої допомоги. Якщо прикластися до когось седуксеном, ефект буде неймовірний: дуже боляче, але ніяких синців на тілі! Майже у кожної бригади було декілька таких приладів на випадок оборони.
- Яким вітром занесло на нашу грядку? – запитав у мене Малюк-Андрій у перший день роботи.
- В мед вступаю. Стаж заробляю…
- Так ти майбутній лікар? – підхопив Малюк-Олег. – Ану, малий, бігом в аптеку і принеси мені відро амнезії! – наказав він мені.
Трюк не вдався.
Я встиг попрацювати на стаціонарі, та й виріс у родині медиків, і добре знав, що амнезія – це втрата пам’яті!
- Вам ретроградну чи як? – запитав я.
- Молодець-зачьот ! – схвально кивнув один із Малюків. – А от дружок твій, Краснов, ходив за амнезією. Хе-хе! Такий тупий, а теж на лікаря збирається!
Саша Краснов не був тупим. Просто розгубившись він пішов «за амнезією» на аптечний склад і там, від злості бризкаючи слиною, Бортко назвала Краснова дебілом.
Незабаром, коли після роботи я поспішав на репетицію, Малюки «засікли» мене з гітарою. Мені «навісили прізвисько»-Музикант. Я не заперечував – на той час музикантів дуже поважали! Довговолосі хлопці у джинсах і кросівках, які вміли грати на гітарі, вважалися представниками «вищої касти». Ставлення до мене різко змінилося.
- Музиканта не чіпати! – говорили Малюки, коли хтось із ветеранів намагався нагрузити мене зайвою роботою. – Гарік – пацан правильний, грає в ансамблі пивзаводу!
Ветерани ж станції розповіли мені знамениту на п’ятірці байку, засновану на реальних подіях, але, припускаю, що із деякими вкрапленнями народної творчості. А саме…
Одного звичайного весняного дня, четверта бригада прибула на місце для проведення госпіталізації хронічного хворого. Весна і осінь – період рецидиву у шизофреніків. Чоловіка двадцяти восьми років, який страждав на психічний розлад, було необхідно доставити у психіатричну лікарню на вулиці Кульпарківська.
«Син поводиться агресивно, погрожує! Терміново забирайте його, поки не трапилося біди!» – повідомив батько хворого.
Бригада у повному складі – лікар, фельдшер і два санітара-Малюка – піднялися на третій поверх сталінки. Двері відчинив охайно одягнений ветеран із орденськими планками на піджаку.
- Він у кімнаті! Погрожує розправою! – схвильовано виклав він. – Заради Бога, забирайте, поки чого не сталося !
Бригада пройшла по вузькому коридору у просторе приміщення столової із радянськими меблями п’ятдесятих років. Ветеран затримався біля дверей. Не беручи до уваги сірого кота, який ліниво розлігся на підвіконні, у кімнаті нікого не було.
- Де синок, дєдуля?! – пробасив один із Малюків.
Замість того, аби відповісти, Ветеран різко вихопив пістолет Токарєва і спрямував його на бригаду.
- Лежати! – скомандував він. – Пристрелю, як скажених собак!
- Ти чого, дядя? – здивувався Андрій. – Дуло прибери! Що за жарти?!
Бригада завмерла у напруженні.
- Завали ротяку! Всім лежати, бляді! – горлав Ветеран.
- Не хвилюйтесь ви так, ми ж не за вами приїхали! – заспокоювала його досвідчена психіатриня Ірина Олександрівна. – Ми за вашим сином. Де він?
- Аааа… Сина вам давай! Ніякого сина немає! Це я вас, тупиць, так виманив! Будете лежати мордою вниз стільки, скільки захочу!
У мить, коли один із Малюків намагався витягнути «седуксен», Ветеран вистрілив. Куля влетіла у скло серванта, від чого друзки посипалися химерно, наче сталактит у науково-популярному мультфільмі.
- Ще один рух – і тебе пристрелю, жирна свиня! – жорстко попередив Ветеран.
Бригада покірно лягла на ялинковий візерунок паркету.
- Хто ворухнеться – куля в потилицю! Більше попереджати не буду! – пригрозив Ветеран.
Ситуація повністю вийшла з-під контролю. У напруженій тиші минуло зо п’ятнадцять хвилин.
- Як вас звати, товариш? – запитала лікарка Ірина Олександрівна, намагаючись лежати тихо.
- Тобі, шльондро, для чого моє ім’я? Думаєш, живою звідси вийдеш? Е-нє! Не вийде!
- Ви дуже на мого батька схожі. Він теж воював. – не звертаючи уваги на погрози, продовжувала лікарка, намагаючись налагодити хоча б якусь комунікацію із божевільним.
- От бачиш! – голос Ветерана став трохи спокійнішим. – Батько за Вітчизну кров проливав, а вона начепила білий халат і людей катує! А ми вас вивчили, виблядків!
- Я нікого не катую! – Ірина Олександрівна трохи повернула голову у бік Ветерана. – Ми приїхали допомогти вашому синові, ви ж нас самі і викликали.
- Син мій у Казахстані живе. Вам до нього, суки, не дістатися! – І Ветеран показав дулю.
- Навіщо ви так? Ми ж звичайні медики. Відпустіть нас, будь ласка. – Ірина Олександрівна мужньо спробувала піднятися з підлоги і…
Пролунав постріл!
Цього разу куля поцілила у стелю. Декілька білосніжних шматочків побілки посипалися на спини медиків.
- Ви мені скільки разів у душу плювали?! – Ветеран зірвався на крик. – Скільки разів знущалися, суки кляті?! А?! Скільки, я питаю?!
- Ми тебе вперше бачимо! – не витримав Малюк-Олег. – Відпусти нас по-хорошому, поки не пізно.
- Закрий пащу, жирна свиня! – наказав Ветеран. – Вона питає «за що»? А от такі виблядки мене по два рази на рік закривають у дурдомі! – він кивнув у бік Малюків. – Мене, ветерана війни, командира розвід-роти, прив’язують до ліжка і катують! Такого навіть фашисти не робили! Будете лежати, поки я вирішую, що з вами, блядями, робити.
Ветеран сплюнув на паркет і рукавом піджака витер з обличчя краплини поту. Приблизно за годину, він впритул підійшов до медиків, які усе ще лежали на підлозі.
- Піднімайся! – наказав він, пхнувши носком черевика фельдшера.
Фельдшер, худорлявий чоловік середнього віку, піднявся з підлоги, розгублено озираючись навкруги. Ветеран кинув до його ніг мотузку і ножиці.
- Тільки без дуроти, якщо жити хочеш! Зв’яжи оцим руки. Міцно зв’яжи! Що не так зробиш – я тебе першого пришибу.
Фельдшер слухняно зв’язав Малюків. Санітари незадоволено кряхтіли.
Минуло більше години.
Бригада усе ще лежала на підлозі. Ветеран майже нерухомо сидів на стільці, часом зиркаючи на годинника. Мовчання перервав Андрій:
- Слухай, діду! Спина болить, в туалет хочу. Пустиш у туалет?
- Сци під себе, свиня, як це я робив, коли ваші мене до ліжка прив’язували!
- А ми тут до чого? Ми ж тебе бачимо вперше!
- Скоро про вас згадають, іншу бригаду надішлють… Я і їх покладу! Чим більше вашого брата кінчу, тим краще на землі буде чесним людям жити!
Бригада остаточно скисла.
Уся надія була тільки на водія Федю, який нудьгував у «Рафіку», але, скоріше за все, Федя безтурботно кімарив увесь цей час . Тільки за дві години «кмітливий» водій запідозрив щось не те і прийняв рішення самостійно з’ясувати, куди зникла уся бригада. На жаль, як і більшість водіїв п’ятої станції, Федя був напівдегенератом: замість того, аби попередити диспетчерів про проблему по рації, Федя власноруч рушив на пошуки.
Двері були підозріло відкритими, але «кмітливий» Федя безтурботно увійшов у кімнату, де на підлозі, обличчями донизу, лежала четверта бригада.
- Що у вас тут? – начебто нічого не відбувалося, запитав він у чоловіка похилого віку з пістолетом в руках.
- Ну ось і ще одна пташка прилетіла! Лежати! – наказав Ветеран, спрямовуючи дуло на водія.
Коли Федя покірно влігся поряд із Малюками, Андрій прошепотів:
- Я завжди знав, що ти придурок, але щоб такий!..
Години через три на станції нарешті помітили, що «четвірка» зникла. За адресою надіслали двадцяту бригаду, яка також спеціалізувалась на психіатрії.
Діставшись до місця призначення, бригада знайшла пустий «Рафік» четвірки, самотньо дрейфуючий вечірньою вулицею. Лікар, фельдшер, два санітари і водій піднялись у злощасну квартиру…
Двадцята бригада передбачувано повторила долю «четвірки». Ветеран вклав медиків поряд із колегами.
- Я ж обіцяв зібрати усю вашу банду недобитків! – зловтішався Ветеран.
Коли за годину «двадцятка» не вийшла на зв’язок, диспетчери оголосили тривогу! Усім вільним бригадам було наказано терміново виїхати за зазначеною адресою. Туди ж викликали і міліцію. Невдовзі, біля двох покинутих карет швидкої допомоги зібралося не менше десяти наших машин. З’явився дільничний, декілька оперів і відділення курсантів школи міліції.
Зламавши двері, правоохоронці увірвалися у квартиру. На загальне здивування, побачивши людей у формі, Ветеран почав посміхатися, нібито відчув Божу благодать.
- Нарешті, рідненькі! – радісно закричав він. – Дивіться тільки, скільки фашистів я вам тут припас! – розмахуючи пістолетом, вихвалявся ветеран, сяючи від щастя.
- Віддайте, будь ласка, зброю! – ввічливо запропонував дільничний, який зовні чимось нагадував співака Багатікова.
- Нагородний! – уточнив Ветеран. – Мені його особисто вручив генерал Романенко! – і він охоче простягнув пістолет дільничному. – Ви, товариші, у першу чергу цих арештуйте! – дід вказав на Малюків. – Фашисти недобиті!
- Арештуємо, арештуємо, не хвилюйтеся, шановний! – заспокоювали Ветерана оперативники.
Курсанти відвели його на кухню, де запропонували сісти на старий табурет. Ветеран продовжував посміхатися: блаженно, наче дитина у цирку.
Тим часом, із диспетчерської надійшла інформація: горе-терористом виявився добре відомий психіатрам шизофренік – Павло Петрович Кольцов. Фронтовик, кавалер ордену Червоного Знамені давно злетів з котушок і регулярно, двічі на рік, проходив лікування у психіатричній лікарні.
- Ви з цих тварюк у білих халатах очей не зводьте! – попереджав він курсантів. – Небезпечні вони! Особливо оці, жирні!
- Не хвилюйтеся, товаришу. Усе під контролем. – утихомирювали Павла Петровича курсанти.
Справжня ж драма розгорнулась, коли міліція ретирувалася, залишивши Ветерана бригадам для госпіталізації. Продовжуючи посміхатися, Павло Петрович Кольцов спокійно сидів на табуреті, коли на кухню увійшли санітари: Малюки і ще двоє насуплених мужиків із двадцятої бригади, а у їхніх руках зловісно здригалися седуксени.
- Ну шо, дядя, без ствола ти вже не такий грізний? – по-батьківськи запитав один із Малюків. – Будемо тебе лікувати! Так хто тут, кажеш, фашисти?
Що було далі – достеменно невідомо. Кожен оповідач інтерпретував свою версію історії. Найпопулярнішою була така: змучені майже чотирьохгодинним полоном, Малюки відірвалися по-повній, двадцять хвилин обробляючи ветерана седуксенами. Хворого заносили у «Рафік», адже іти самостійно він не міг. Дорогою у лікарню Павла Петровича продовжували вчити повазі до білих халатів.
У приймальне відділення ветеран прибув у напівсвідомому стані, нерозбірливо лепечучи, що «розвідка не здається», і спершу персоналу приймального відділення навіть здалося, що до них привезли постраждалого після ДТП. Малюки завзято «попрацювали» над «терористом»…
На питання «Як ви себе почуваєте?» від чергового лікаря, Ветеран ледве-ледве простогнав:
- Жопу відбили, фашисти! Сидіти складно… Треба було їх зразу кінчати!..
Попередню новелу читайте тут.
