Відомий український виконавець та автор пісень Гарік Кричевський анонсував вихід своєї книги під назвою "Ангели в білому". Це збірка автобіографічних новел, у яких автор ділиться особистими історіями, поєднуючи їх з дотепним гумором та місцями чорною іронією.
"Ангели в білому" — це відвертий погляд на минуле, де кожен герой має свого реального прототипа. За словами автора, його метою було максимально чесно розповісти історії, які раніше були відомі лише його близькому оточенню.
З нагоди виходу книги, Гарік Кричевський звернувся до читачів:
"Друзі, спеціально для ForUA із задоволенням анонсую уривки новел з моєї книги «Ангели в білому» українською. Сподіваюся, що в наш складний час, Flashback у 80-ті видасться вам цікавим! З повагою, Гарік Кричевський."
Книга обіцяє занурити читача в атмосферу 80-х років, пропонуючи поглянути на життя через призму особистих переживань автора, приправлених життєвою мудрістю та неперевершеним почуттям гумору.
Ось перші дві новели з книги.
Інтродукція
«Взагалі-то, я не люблю шансон, але ваші пісні мені подобаються!» - це топова фраза, яку я досить часто чую від людей, які вважають себе естетами і з якоїсь причини намагаються викликати мою прихильність.
Або інший варіант: підходить до мене пузатий, п’ятдесятилітній чолов’яга і раптом, із посмішкою, видає: «Щиро дякую – я виріс на ваших піснях!».
Або, наприклад, чого варті слова привабливої дівчини зі смартфоном: «Можна зробити селфі? Ви так подобаєтесь моїй МАМІ!».
- Не дивуйся, ти не виключення! – думаю я. – Час безжальний до усіх! Звикай, пиши мемуари!
Відверто кажучи, мемуари – це не про мене, інша справа – історії.
Письменник я не професійний, як, власне, і музикант, тож у моєму розумінні «історія» – це літературно викладена (в ідеалі – викладена безпосередньо спостерігачем) реальна подія.
Мені часто радили упорядкувати і видати власну збірку історій: щось із того, що я зазвичай розказую за пляшкою чогось смачненького у колі близьких друзів. І доволі довго я не наважувався, адже одна справа – розказати, а інша – написати усе це, дотримуючись деталей і стилістики.
Коли ти оповідаєш усе наживо, у кожному слові присутній особливий настрій і драйв: ти маніпулюєш цією енергією, імпровізуєш, додаєш елементи акторської майстерності – і, як правило, усе відбувається доволі класно, особливо якщо тебе слухає хороша компанія.
А от на екрані ноутбуку усе виглядає зовсім інакше! Насамперед тоді, коли твої розповіді стають не такими яскравими, часом навіть нудними, і їхня динаміка зникає у невідомому напрямку. Кажуть, що сам Сократ віддавав перевагу живому спілкуванню, а не зарані написаним словам. Навіть за допомогою елегантного тексту важко компенсувати відсутність візуальних образів – але, врешті-решт, я все-таки наважився на цей крок.
У моїх планах – створення трилогії із загальною назвою «Скрипаль у законі». Першу ж книгу, «Ангели у білому», я наважився презентувати вам, мої потенційні читачі.
Створюючи її, я міксував і надихався колекцією особистих історій, які відбулися протягом двох років, а саме – з моменту закінчення школи і до вступу у медичний інститут. Я не випадково обрав саме цей період моєї юності (1980-1982 рр.), адже після отримання середньої освіти волею долі опинився на посаді санітара у психіатричній лікарні, а пізніше – на п’ятій станції швидкої допомоги, паралельно граючи на бас-гітарі у вокально-інструментальному ансамблі на пивзаводі «Колос»!
Погодьтеся, повний сюрреалізм, чи не так?!
Отже, якщо ви морально готові до занурення у період пізнього застою, то пристебніть паски безпеки і поїхали!
Від себе додам, що усі події і персонажі – реальні, а імена героїв змінені з етичних міркувань. Іншими словами, висловлюючись мовою голлівудських сценаристів – «будь-який збіг є випадковістю».
Кульпарківська
Роки, хвилини і миттєвості, які блискавично промайнули після закінчення школи і до вступу у медінститут, у моєму житті формують низку парадоксальних, але доволі вражаючих подій. На голову музиканта-любителя і потенційного абітурієнта із задатками «професійного оболтуса», звалилася ціла гора «чеснот» початку життєвого шляху. Під час розповіді про них, я навмисне омину амурні пристрасті задля запобігання наслідків ментального мазохізму.
Потрапити до медінституту на той час було задачею не з легких. Пристойного атестату і знань недостатньо! Необхідними компонентами вступу були: блат, гроші, бездоганна біографія, правильна «п’ята графа». У контексті викладеного вище, мої позиції здавалися заздалегідь програшними у всіх відношеннях! Наша середньостатистична сім’я не належала до елітарного кола радянської номенклатурної еліти, мажорні нащадки якої з легкістю вступали до престижних вузів.
Мої демократично-ліберальні батьки – звичайні лікарі. Серед друзів нашої сім’ї були переважно медики, актори, інженери. Жодного натяку на партійних і гебешних босів – про який медінститут могла іти мова?! І поки моя рідня шукала можливості для мого вступу (як тоді прийнято було казати – блат), несподівано з’ясувалось, що до усього зазначеного вище, додалося іще одне: бажано мати стаж роботи. На сімейній нараді було прийнято рішення відрядити мене у санітари. Хтось зі знайомих мої матері запропонував солодке місце у зразково-взірцевому, третьому відділенні Львівської психіатричної лікарні.
На моє здивування, це вважалося неймовірно крутим! У психіатричних лікарнях культивувалася соціальна нерівність. Третє ж відділення призначалося для вищої касти радянської публіки. На відміну від інших відділень, третє виглядало як санаторій номенклатурної еліти. Саме туди потрапляли володарі солідних посад або блату. До того ж, санітари психіатричної лікарні заробляли трохи більше за своїх колег у пересічних стаціонарах, а робочий день був набагато коротшим.
Але не зважаючи на усе це, я скис!
Враховуючи мої вельми непретензійні уявлення про психіатрію, які засновувались на пісні Висоцького «Письмо в редакцию телевизионной передачи «Очевидное — невероятное» из сумасшедшего дома — с Канатчиковой дачи», ідея стати санітаром здавалася мені абсолютним абсурдом, але, як виявилося, і тут були свої очевидні переваги! Наприклад, робочий день починався починався о дев’ятій ранку і закінчувався до другої по обіді. Такий графік дозволяв мені готуватися до вступних іспитів, а ввечері – репетирувати разом із групою на пивзаводі «Колос».
Коли я вперше зайшов у кабінет завідувача третім відділенням Львівської обласної психіатрії, лікар Кущ убив муху сувенірною гетьманською булавою, упевнився, що вона випустила дух, а потім відкинувся на спинку крісла, поклавши булаву на захаращений усякою всячиною письмовий стіл і … хрюкнув. Тієї миті, невідомо з якої причини, це не здалося мені дивним! Я пам’ятаю, як мені у очі впали його коричневі сандалі, одягнені на напівпрозорі, нейлонові шкарпетки.
- Як, кажеш, твоє прізвище? – запитав Кущ.
- Кричевський! – тихо відповів я.
- Кричевський… Мда… хрю… - завідувач замислився. – А ти, часом, не родич Абрама Кричевського, режисера… хрю?
- Думаю, що ні! Принаймні, мені нічого не відомо про це.
Завідувач голосно чихнув, хрюкнув іще два рази і погрозливо підняв булаву над столом:
- Подарунок від студентів з курсів підвищення кваліфікації! – повідомив лікар Кущ. – Як казав мій дід: «Якщо подарунок не можна випити – це хєрня, а не подарунок»!
Пасаж не вразив. Я напружився. Завідувачу напевне пощастило з дідом, але чи пощастило мені з шефом?..
Кущ підійшов до масивного серванту, заставленого книжками і порцеляновими фігурками радянського періоду. У кутку нижньої полиці, витріщившись на мене, спочивав череп з чималим отвором у лобовій кістці. Упіймавши мій погляд, завідувач пояснив:
- Отримав у спадок від попередника. Подарунок Антона Кемпінського. Знаєш такого? Хрю.
- Ні! – Чесно зізнався я.
- Відомий польський психіатр… можна сказати геній… хрю! – завідувач відкрив невеликі дверцята кімнатного бару і дістав звідти відкорковану пляшку коньяку «Ужгород».
- Тобі не пропонувати… або…?
- Дякую, зранку не можу. – чесно зізнався я.
- І правильно… хрю. Встигнеш іще! – завідувач налив коньяк у глиняну чашку «Трускавець 1975», блаженно зробив великий ковток і хрюкнув знову.
- А так можеш? – несподівано завідувач розкинув руки і почав присідати на одній нозі.
Зважаючи на вік, вагу і наявність черевця, виходило у нього досить непогано, але уся картина загалом і доречність того, що відбувалося, починало викликати у мене сумніви.
Я теж присів декілька разів на одній нозі, аби продемонструвати лояльність дивній витівці шефа.
- А так? – у відповідь, завідувач дванадцять разів відтиснувся від підлоги.
У свою чергу, я зробив це разів тридцять…
- Спину тримай рівніше… хрю, грудна клітина не прогинається! – виправив мене завідувач.
Врешті-решт, задиханий лікар Кущ плюхнувся у крісло, яке стояло біля письмового столу.
- От що я тобі скажу, Кричевський… хрю: якщо хочеш працювати в нас – нічому не дивуйся і будь пильним. Важко, мабуть, не дивуватися, якщо сам завідувач викликає неабияке занепокоєння!
Залишивши кабінет завідувача, я подумки привітав себе з початком дорослого життя!
Особисто мені цей початок здався вельми екзотичним. Хрю!
Незабаром чекайте на нові новели автора.
