На початку травня з Іспанії в Україну прийшла новина, яка спершу привернула увагу суспільства, але досить скоро загубилась в інформаційному потоці. У провінції Валенсія затримали українця, якого розшукували за вбивства силовиків на Майдані. 

Йдеться про Дмитра Липового, 44-річного харків’янина. Він виїхав з України на початку 2018 року і весь цей час перебував у розшуку. Українське слідство і справді вважає його причетним до кількох смертей по той бік барикад.

Затримання обурило частину українського суспільства, яка приписує переслідування Липового ворогам Революції і вимагає його звільнення. Але за підозрою харків’янину стоять ті ж люди, які відстоюють обвинувачення проти «беркутівців». Серед них є прокурори, чия репутація і позиція за роки роботи у «справах Майдану» не викликала сумнівів. 

Чому вони вирішили наздоганяти і майданівців? 

«Українська правда» розповідає цю історію детальніше. Ми не збираємося виносити вироки і звинувачувати. Оцінювати дії людей під час революції складно. Вона сильно змінює умови, в яких перебувають люди, а значить і критерії оцінки.

Але ця історія – глибша, ніж може здатись на перший погляд. Вона не стільки про окремих майданівців, скільки про про політичну слабкість постмайданної влади. Яка, ніби в дитячій грі, закриває очі долонями і вдає, що всі навколо не бачать проблеми так само, як і вона.

«Група Бубенчика»

16 лютого 2014 року. В Україні триває Революція гідності. На Майдані вже прощались із першими вбитими, за лічені дні стануться масові розстріли сотні людей. Рада ухвалила так звану амністію для учасників протестів: їх мають звільнити від переслідування.

Цього дня Віче вимагає негайно закрити справи проти активістів, а у противному випадку обіцяє мирний наступ до парламенту. Цим же днем датована справа, в якій пізніше і з’явиться Дмитро Липовой.

Потерпілі у цій справі – правоохоронці та військові. Згодом у ній будуть розслідувати загибель і поранення силовиків у найзапекліший період – 18-20 лютого. Тоді на Майдані померли 13 співробітників Внутрішніх військ і «Беркуту».

Смерті двох із них, що сталась вранці 20 лютого, зараз і змушують нас повертатись до цих подій.

«Мітингувальники на Майдані Незалежності, можливо з будівлі консерваторії, відкрито застосували вогнепальну зброю стосовно військовослужбовців та працівників «Беркуту», – заявили тоді в МВС.

Ці слова критично сприймались прихильниками Революції. Адже на той момент саме силовики активно розстрілювали протестувальників, вели вогонь на ураження по беззбройних майданівцях.

Однак кілька років потому постмайданна прокуратура теж говоритиме про «снайпера» у консерваторії. І саме тут в українській історії з’явиться кілька імен, зокрема, Дмитра Липового. 

Описане далі – версія слідства. Але і самі підозрювані її підтверджували, хто частково, хто повністю.

Він періодично приїжджав з Харкова на столичні протести з кінця 2013 року. Тоді чоловікові було 36 років, і судячи з реєстру підприємців, він займався дрібною торгівлею.

У грудні 2013 Липовой приїхав у Київ на автівці, взявши із собою мисливський карабін «Сайга М3», на який мав офіційний дозвіл ще з 2003 року, та близько 60 патронів.

У матеріалах справи йдеться, що машину з рушницею чоловік залишив у центрі міста, а зброю дістав вже після перших масових розстрілів. 18 лютого, коли вони почались, Липовой вчергове приїхав на Майдан. І відтоді почав носити «Сайгу» із собою.

Вранці 20 лютого, як стверджує слідство, харків’янин побачив на балконі консерваторії озброєних людей і вирішив приєднатись до них. 

У цей час на Майдані тривало формальне перемир’я, про яке влада і опозиція домовились напередодні. І хоча полум’я та вибухи з головної площі країни нікуди не поділись, активних сутичок не було. Вони поновились близько 8 – 8:30 ранку. А вже менше ніж за годину спецрота «Беркуту» почала розстріли.

Липовой, за даними слідства, піднявся на балкон консерваторії до цих подій. О 7:30 ранку він передав свою зброю іншому майданівцю – Івану Бубенчику. За твердженням слідства – усвідомлюючи, що віддає «Сайгу» для вбивств силовиків.

Бубенчик значно більш відомий у широких колах. Він – уродженець Львівщини, слюсар за освітою і колишній розвідник ще радянського вишколу. За його словами, у 1989-ому воював у Нагірному Карабасі. До Євромайдану жив у Львові цивільним життям. 

Наприкінці 2013 року 44-річний Бубенчик приєднався спершу до місцевих, а потім – і київських протестів, де вступив у лави Самооборони. Сам Бубенчик, на думку слідства, виконував роль «снайпера у консерваторії». Він і сам частково підтверджував це в публічних заявах, про що піде мова нижче.

Згідно з матеріалами справи, взявши у Липового карабін і патрони, Бубенчик вийшов на балкон музичної академії. Там він, «обравши зручну для стрільби позицію», між 7:30 та 8:20 зробив щонайменше 3 прицільні постріли по силовиках, що стояли неподалік Стели Незалежності. Липовой у цей час, за домовленістю, на балкон не виходив.

20 лютого на провладному боці барикад загалом загинули четверо осіб. У двох із них, на думку слідства, поцілив «стрілок з консерваторії». Це були «ВВшник» Сергій Спичак і чернігівський «беркутівець» Володимир Зубко.

Перший помер від поранення стегна, другий – грудей і живота. Третя куля влучила в плече та грудну клітку ще одного службовця Внутрішніх військ, який вижив.

Ці троє силовиків і стали потерпілими у справі так званої «групи Бубенчика». Офіційних підозр більше нікому не вручали, але в розслідуванні фігурували ще кілька десятків осіб.

«Встановлена загалом група – більше 20 осіб, які перевірялися на причетність до вбивств та поранень правоохоронців того дня. Зокрема перевірялися той самий Зеновій Парасюк і його син (нардеп Володимир Парасюк – УП). Встановлена у більшості зброя, яка використовувалася», – пригадує колишній керівник Управління спецрозслідувань Генпрокуратури Сергій Горбатюк.

Це управління створили в грудні 2014 році для розслідування злочинів режиму Януковича. Воно одразу забрало собі і справу про вбивства силовиків, яку до цього вело МВС. Горбатюк пояснює коротко: «неможливо встановити істину якщо розслідувати окремо події, що відбуваються в один час і в одному місці, тобто повністю пов'язані між собою».

Розповідь героя чи явка з повинною

Лютий 2016 року. Росія окупувала Крим і розв’язала війну на Сході України. Наближаються другі роковини вбивств на Майдані.

Іван Бубенчик – боєць АТО, куди пішов у складі добробату «Дніпро-1». Кількома місяцями потому він отримає ордени «За Мужність» ІІІ ступеня та «За оборону країни».

У мережі з’являються кілька інтерв'ю Бубенчика про події дворічної давнини.

«Під ранок 20 лютого приїхав хлопець, приніс автомат Калашникова в сумці з-під тенісної ракетки і сімдесят п'ять патронів», – говорив Бубенчик виданню Bird in Flight, пригадуючи, як перед тим молився, щоб на Майдані з’явились 40 чи хоча б 20 автоматів.

«Хлопець», тобто Липовой, за словами Бубенчика сказав, що сам взяти зброю в руки не може і запропонував її тому, хто готовий піти на такий крок.

У розмові із місцевим львівським телебаченням колишній майданівець розповідав, що діяв не самостійно. Але імена «друзів», які допомогали, не називав.

У документальному фільмі «Бранці» він згадував, як заходив у консерваторію разом із Володимиром Парасюком, показував місце, з якого стріляв і жалкував, що не вдалось «ліквідувати Януковича».

Розповідь Бубенчика у загальних рисах співпадає з версією слідства, але є й відмінності.

«Я вибирав тих, хто командував. Чути не міг, але бачив жестикуляцію. Відстань невелика, тому на двох командирів потрібні були тільки два постріли».

Підстрелені Спичак і Зубко командирами, принаймні, формально, не були. Перший служив у званні прапорщика і значився помічником начальника війського наряду, навідником кулемету БТР. Другий – сержантом міліції.

Матеріалам справи суперечать слова Бубенчика, що він нібито вбив силовиків у потилицю, а в руках тримав автомат АК-74. Його версія, висловлена в інтерв’ю, також мала продовження:

«Решту мені не потрібно було вбивати, тільки поранити в ноги. Я вийшов з Консерваторії і став рухатися уздовж барикад. Стріляв, створюючи видимість, ніби у нас двадцять-сорок автоматів… Дійшов до Будинку профспілок, і там патрони скінчилися. Але «сарафанне радіо» вже спрацювало, і міліція побігла».

За даними слідства, після пострілів частина силовиків і справді відступила. А саме ті дві військові частини, в які потрапили кулі. Але ця перемога була недовгою – уже за годину почались розстріли. 
Своїх зізнань Бубенчик не соромився: «Мої жертви – це злочинці, вороги. Я повинен говорити, щоб інші люди знали, що робити з ворогами».

Як, наприклад, і екснардеп Парасюк, який теж публічно підтверджував, що Майдан стріляв. Він говорив, що це робили у відповідь на дії правоохоронців, а рушницю приніс «простий дядько», який прийшов мститись за вбитого сина.

Як, наприклад, і екснардеп Парасюк, який теж публічно підтверджував, що Майдан стріляв. Він говорив, що це робили у відповідь на дії правоохоронців, а Липового описував як «простого дядька», який нібито прийшов мститись за вбитого сина. 

Зізнання Бубенчика змусили суспільство обговорювати, а правоохоронців – перевіряти. Уже під кінець лютого 2016 року до львів’янина прийшли з обшуками. У судовому рішенні, яке ці обшуки схвалило, слідство згадувало одне з інтерв’ю Бубенчика.

Зараз у прокуратурі кажуть, що публічні зізнання на хід слідства особливо не впливали. 

«Те, що він публічно висловив, не відповідало фактично обставинам. Майже одразу, коли пролунала ця заява, ми для себе зрозуміли, що вона неправдива», – запевняє УП співрозмовник у прокуратурі, який досі працює у справах Майдану.

За словами ексочільника Управління спецрозслідувань Горбатюка, Бубенчик фігурував у справі і до того, як з’явився у ЗМІ.

Значно важливішою зачіпкою стала зброя. У двох загиблих кулі пройшли навиліт, але через пораненого третього ВВшника прокуратура вийшла на фігурантів. Експертиза підтвердила, що в нього влучили з «Сайги» Липового. А вже після цього слідство дійшло і до стрілка – Бубенчика.

За кілька років після «зізнань» у ЗМІ чоловікам принесли офіційні підозри. 

Порятунок у ручному режимі

Січень 2018 року. Минає четвертий рік президентства Петра Порошенка. Генеральну прокуратуру очолює його однопартієць Юрій Луценко, який був призначений попри відсутність юридичної освіти. Луценко – вже четвертий на цій посаді після Євромайдану.

Триває суд над 5 ексберкутівцями, яких обвинувачують у розстрілах 20 лютого. Ще близько двох десятків бійців у розшуку. Віктора Януковича судять за держзраду, що обернулась Україні окупацією Криму.

Прокурори, які вели справи Майдану, розуміли, що підозри учасникам протестів викличуть претензії з боку громадськості. Тому, пригадує Сергій Горбатюк, підписували їх лише тоді, коли докази були максимальними:

«У цій ситуації нас ніхто ні до чого не підштовхував. Слідчі прийшли: «ми зібрали докази, ми впевнені, що це так, а не інакше». Докази мене особисто переконали, але я кажу: «ви розумієте, що буде складно з точки зору різного суспільного сприйняття, тобто ви готові відстоювати свою позицію?» «Так, готові». «Тоді, вперед».
Колишній прокурор каже, що керівництву про «справу Бубенчика» доповідали:

«Було на якомусь етапі, і не раз здається, що Луценко казав «не зараз», «давайте пізніше» чи щось таке. Там якась подія була, чи вибори, чи якась річниця, я вже не пам’ятаю. Ніхто не заборонив, і ми рухались».

У січні слідчі прийшло до Липового. Його дії кваліфікували як «посягання на життя правоохоронця». Це відбулось без уваги суспільства і перешкод для слідства. Чоловіка одразу допитали. Він, у присутності адвоката, підтвердив версію слідства. 

«Первинні свідчення особи – це фактор раптовості, те, що в усіх підручниках криміналістики рекомендується, – каже співрозмовник УП у прокуратурі. – Ми приїхали на обшук, вилучили ту зброю і одразу запропонували йому приїхати, дати показання, розповісти свою версію подій».

Затримувати Липового не стали. Наступного дня харків’янин мав з’явитись до суду – для обрання запобіжного заходу. Відправляти його в СІЗО не планували, адже він фактично співпрацював зі слідством: прийшов за викликом, давав свідчення. На його боці була і політична воля держави, оформлена колись у закон «Про недопущення переслідування учасників акцій протесту».

Слідство хотіло відправити Липового під домашній арешт. Але більше його не побачило. Чоловік втік, перетнувши кордон із Польщею.

«Я не знаю, чого він тікав, можу припустити, що хтось порадив і допоміг ховатись», – каже ексочільник «майданівського» управління ГПУ. 

Таке ж припущення висловлює і співрозмовник УП у нинішньому Офісі генпрокурора. Мовляв, на Липового міг вийти хтось із «групи Бубенчика» і запропонувати йому таку модель поведінки. 

Приблизно за тиждень, у кінці січня 2016 року, власника рушниці оголосили у розшук.

Після підозри Липовому Горбатюк знову не отримав заперечень від керівництва. І прокурори рухались далі.

Минуло трохи більше місяця, і з підозрою прийшли вже до Бубенчика. Йому крім «посягання на життя правоохоронця» інкримінували також «вбивство». 

На відміну від нікому невідомого харків’янина, Бубенчик міг розраховувати на підтримку і розголос суспільства. І отримав їх. Претензії до колишнього майданівця і бійця АТО викликали хвилю обурення.

Ця хвиля докотилась вже до найвищих кабінетів ГПУ, де взялись вручну рятувати стрілка від своїх же підлеглих.

«Луценко тоді загальмував слідство, – не особливо підбираючи висловів каже Горбатюк. – Він свавільно втрутився в процес, незаконно відсторонив прокурора та без жодних на те підстав, поставив Стрижевську, свого заступника старшим групи прокурорів. Та просто заблокувала подальший процесуальний рух у справі».

Заступниця генпрокурора Анжела Стрижевська назвала підозру «спірною» та недостатньо обґрунтованою. Вона самостійно викреслила статтю «вбивство» і двох убитих силовиків, залишивши тільки пораненого «ВВшника». Бубенчика відпустили на поруки кількох депутатів.

З того часу справа «зависла». 

«Я так розумію, Стрижевська не розуміла, що зі справою робити. І вони просто направили запит про міжнародну правову допомогу. І на цій підставі зупинили провадження», – пояснює джерело УП у прокуратурі.

Тобто розслідування поставили на паузу, знайшовши формальний привід – нібито була потрібна допомога іноземних правоохоронців. Ця пауза триває досі.

Реакція ГПУ на суспільне обурення не сподобалась учасниками справи по різні сторони барикад. Горбатюк і адвокат «беркутівців» Олександр Горошинський написали заяву про злочин проти Луценка і Стрижевської.

Через суд Національне антикорупційне бюро змусили відкрити провадження про допомогу Бубенчику уникнути від відповідальності. Роками в цьому розслідуванні не було особливих зрушень, підозр там нікому не оголошували. НАБУ кілька разів закривало справу – «за відсутністю складу злочину».

Але рік тому, у квітні 2020 року, детективи НАБУ змінили настрій. Вони вже самі попросили суд продовжити строки слідства. Мотиви – невідомі, тому що рішення в реєстрі засекретили.

На запит «Української правди» НАБУ ніякої інформації про причини своїх дій, не надало. Нині за справу про «зловживання владою» і «втручання в діяльність правоохоронців» відповідає вже Державне бюро розслідувань. Там розповідати деталі теж відмовились.

У тому ж квітні 2020 року, коли Антикорупційне бюро продовжувало строки слідства, у Валенсії помітили втікача Липового. Співробітники української прокуратури і НАБУ, з якими говорила УП, не змогли відповісти, чи пов’язані ці події між собою.

За словами іспанської поліції, щоб не здати своє місце розташування, Липовой періодично їздив у різні провінції, часто змінював місце проживання, мав кілька орендованих кімнат.

Кілька тижнів перед затриманням у травні 2021 чоловік взагалі мешкав в ізольованій хатині у віддаленій сільській місцевості. Про те, що його спіймали, іспанці спершу заявили публічно і лише наступного дня відправили факс українським колегам. Така поведінка здивувала прокурорів у Києві.

Питання викликають і формулювання, які з’явились в іспанської поліції та пресі. В офіційному пресрелізі йшлось, що українець «озброєний гвинтівкою і приблизно 60 патронами, відкрив вогонь по присутніх поліцейських». Хоча його завжди підозрювали лише у співучасті.

Регіональна газета Las Provincias ще й написала, що українське слідство приписує Липовому ще 4 жертви на Майдані. При цьому у прокуратурі кажуть: підозру йому ніхто не змінював, кількість вбитих там не змінилась.

УП поцікавилась в іспанського журналіста, який був автором матеріалу, що було джерелом суперечливої інформації. Він підтвердив, що офіційні дані тамтешньої поліції обмежувались «відкриттям вогню» і «вбиттям щонайменше двох». І не пояснив, звідки взялись інші жертви.

Україна направила запит на екстрадицію Липового у листопаді минулого року. Тепер прокуратура чекає відповіді. Іспанія має перевірити докази Києва і вирішити, чи віддавати чоловіка на батьківщину. Конкретних строків на відповідь немає, а якщо докази здаватимуться іспанцям сумнівними, вони можуть запитувати додаткові документи.

Бубенчик же нікуди не втік. За цей час він встиг розвинути президентські амбіції, про які заявив перед виборами 2019 року. Його висунув «Перший національний український конгрес у Празі». Чоловік навіть почав збирати з прихильників гроші на заставу, але потім посварився з «конгресом» і так і не зареєструвався на перегони. 

Бубенчик живе у Львові, значиться керівником тієї ж дитячої школи риболовлі і спорту, яку відкрив ще до Революції. Але зі слідством, як і в 2018 році, співпрацювати не поспішає. 

На повідомлення УП він не відповів.

Питання мотивів

Прокурори чудово відчувають напругу, яку викликає в суспільстві «справа Бубенчика». І тому не забувають нагадувати: підозра – це лише версія слідства. І звертаються до фігурантів: якщо є аргументи, які її спростовують, наводьте.

Вони, ледве не виправдовуючись, кажуть, що більшість членів «групи Бубенчика» не співпрацює зі слідством, не приходить до слідчих, не дає свідчень.

«Викликали раніше для допиту і Володимира Парасюка. У 2018 році практично щотижня слали повістку, але він не з’являвся», – розповідає Горбатюк.

Згадки про ігнорування повісток є і в публічному доступі у судовому реєстрі. У березні 2018, наприклад, один зі свідків сам зателефонував у ГПУ і сказав, що на допит не прийде, «оскільки не має бажання та не бачить у цьому потреби».

Таким чином майданівці не пояснюють слідству однієї з ключових складових – мотив. Один з прокурорів у справах Майдану запевняє УП, що з нинішніх доказів у справі незрозуміло, чому вирішили стріляти і стріляти саме в цих силовиків:

«Про мотив особа може лише сама повідомити. Неможливо влізти в голову людині, щоб з’ясувати, чим вона керувалась.»

Поки ж фігуранти справи, як кажуть у прокуратурі, говорять лише лозунгами. Важливість мотивів у цій історії пов’язана обстановкою на Майдані вранці 20-лютого. Самооборонівці неодноразово в публічних інтерв’ю говорили, що пострілами захищались від наступу силовиків. І в ці слова нескладно повірити, адже лише два дні тому в центрі столиці вбивали людей. 

«По нас стріляють, а ми що, маємо прапорами махати? Ну так не буває», – обурювався Володимир Парасюк.

Однак слідство каже, що не має даних про підготовку штурму чи іншої загрози станом на ранок 20 лютого. А якщо такі дані були в Бубенчика чи його побратимів, їх просять офіційно і якомога детальніше розповісти про це на допитах.

У прокуратури навіть була інформація, що напередодні у владних кабінетах надумали відправити на активістів озброєних «тітушок». Цей план не реалізували, але хтось встиг докласти про нього керівництву Майдану. Однак на допитах майданівці цього не підтвердили.

Водночас, дані про загрозу, якщо вони були, можуть бути приводом не переслідувати активістів, визнавши їхні дії обороною чи крайньою необхідністю.

Як приклад – вбивство «беркутівця» Миколи Семисюка, в якого влучили за годину після рокових пострілів Бубенчика. За даними УП, слідство встановило, що до загибелі був причетний майданівець і ветеран АТО, який не входив до «групи Бубенчика». 

Джерело УП пояснює, що зараз за цим фактом підозру нікому не вручили:

«Тому що цей Семисюк був у спецроті «Беркуту». І станом на 9:17, на момент його вбивства, вже було вбито біля Жовтневого палацу кілька протестувальників і кілька осіб поранено. Тобто тут був стан необхідної оборони, він (майданівець – УП) бачив, що цей підрозділ вбивав беззбройних протестувальників, і він міг для себе сприймати, що він захищає».

У свою чергу, постріли з консерваторії слідство навіть пов’язує з подальшою ескалацією з боку «Беркуту». І такої думки дотримується не лише прокуратура. Один із адвокатів Небесної сотні Віталій Титич про «групу Бубенчика» висловується ще різкіше, говорячи, що їхні дії спровокували атаку влади. Адвокат публічно припускав, що групу або могли використати, щоб створити «правильну картинку про страшних бандерівців», або вона сама умисно на це пішла. 

«Це жодною мірою не знімає відповідальності з правоохоронців, що вбивали, і керівників, які віддали такий наказ, – додає Горбатюк. – Але слідство має з'ясувати всі обставини і дати відповідь, чи є зв'язок між вбивствами правоохоронців вранці 20.02.2014 і наступними вбивствами протестувальників, чи його немає. А для цього, зокрема потрібні детальні свідчення тих майданівців, які застосовували зброю».

Танці на кістках. Як з ГПУ зникали матеріали справи

У 2018 році керівництво країни обрало варіант не шукати вирішення проблеми, а закрити на неї оці. Однак шлях цей навряд чи можна назвати правильним. Він фактично підкладає під справу «групи Бубенчика» міну уповільненої дії. Бо строків давності ця справа не має, а отже, сама собою нікуди не зникне.

Мовчання і відсутність політичної волі лише дає привід для маніпуляцій і додумувань. Про «групу Бубенчика» залюбки пишуть російські і проросійські ЗМІ, ототожнюючи її дії з усім Майданом і беручи в лапки слова активісти та Революція гідності. А політики, зацікавлені а таких наративах, перетворюють розслідування на власну арену.

Показовий приклад стався у 2018-2019 роках. Тоді з великої справи про вбивства правоохоронців зникли два томи. В одному з них були відеозаписи з телеканалів. У другому – матеріали щодо одного з поранених силовиків.

Один слідчий передавав іншому справу, яка містила в собі понад півтисячі томів. І передав на два томи менше, ніж було. Обидва чоловіки, ймовірно, втрату не помітили через велику кількість документів і погану організацію співпраці слідчих і прокурорів, заснованої «на довірі». Проблема спливла лише наступного року. 

Тоді юрист Андрій Портнов, колишній член команди Януковича і частий гість проросійських медіа, заявив, що прокурори на чолі з Горбатюком вкрали ці два томи, щоб нібито захистити майданівців. Ці томи за дивним збігом обставин «знайшов» Портнов, про що він, зловтішаючись, розповідав.

Очільник управління спецрозслідувань, у свою чергу, звинуватив у крадіжці Портнова та свого колишнього підлеглого – прокурора Миколу Ніколаєва. Останній, за словами Горбатюка, якраз і працював зі зниклими «матеріалами» і не повернув їх слідчому.

У 2019 році ДБР почало розслідувати втрату, але справа завершилась нічим. У прокуратурі провели власне службове розслідування. За його результатами лише виписали догани слідчому Євгенію Булаєнку та прокурору Івану Недвизі, які прийняли матеріали без двох томів. Серйознішої відповідальності ніхто не поніс.

Слідчий Юрчук, який допустив втрату, перейшов працювати у ДБР. А прокурор Ніколаєв був звільнений під час реформи ГПУ. Нещодавно він виграв суд: ОАСК наказав поновити чоловіка на посаді і виплатити йому понад 3 мільйона гривень компенсації.

У прокуратурі не під запис діляться побоюваннями: якщо об’єктивно не розслідувати справу про вбивства силовиків, вона може стати політичним інструментом. 

«Завжди до цього провадження зможуть повернутись, поставитись і до нього заангажовано, оцінювати дії Бубенчика з точки зору закону, а якщо прийдуть певні сили, то через політичну призму», – каже співрозмовник УП.

Амністія, якої немає

Здавалось би, у «справи Бубенчика» є просте рішення – амністія. Адже одразу після Революції Верховна Рада ухвалила закон, який забороняє переслідувати майданівців і зобов’язує закривати справи проти них.

Коли заступниця Юрія Луценка змінювала підозру «стрілку з консерваторії», здавалось, вона підводить його під цю саму амністію. Адже Бубенчику тоді забрали статтю «вбивство», що під спеціальний закон не підпадає, і залишили «протестну» статтю про «посягання на життя правоохоронців».

Але тоді виникає запитання, чому за весь цей час справа так і не була закрита? 

«За цим законом ніхто не може бути амністований, тому що це не закон про амністію. А це просто політична воля Верховної Ради, яку вони сформулювали і назвали законом. Воно не може застосовуватись, тому що прописані в ньому норми не відповідають вимогам КПК України», – відповідає Сергій Горбатюк.

І його позиція – не унікальна. Іншого відомого прокурора у справах Майдану, Олексія Донського, навіть притягали до дисциплінарної відповідальності за те, що він називав цей закон «нікчемним».

Як це нерідко буває, слова, тобто форма, виявились важливішими за суть, тобто практику. Бо практика слова Донського лише підтверджує.

Слідчі, прокурори і судді мають керуватись Кримінальним процесуальним кодексом. Він описує процедури розслідування і судів. Він є головним у цих процесах. І він прямо забороняє застосовувати закони, які суперечать КПК.

У Кодексі є перелік підстав, за якими людей можна звільняти від покарання. І в цьому переліку немає закону «Про недопущення переслідування». Таким чином, пославшись на цей закон, правоохоронці або судді ризикують порушити своє «священне писання» – КПК.

На підтвердження цього вже є і судова практика – справа активіста Леоніда Бібіка. Він під час Майдану сів за кермо військової вантажівки та наїхав на іншого активіста Сергія Дідича. Останній помер.
У 2016 році Печерський райсуд Києва звільнив Бібіка саме на підставі закону «Про недопущення переслідування». Але вже за півроку це рішення скасували. Апеляційний суд чітко написав про колізію в законодавстві, через яку так звана «амністія» не може бути застосована.

«За великим рахунком, якби депутати хотіли це вирішити, ще тоді у 2018 році, коли це озвучувалось, то там одну фразу треба було змінити», – каже УП один зі прокурорів у справах Майдану, маючи на увазі, що Рада могла би відкорегувати КПК під новий закон, але досі цього не зробила.

Але і це – не єдина проблема постреволюційної «амністії». Про інші в прокуратурі воліють багато не розповідати, побоюючись, що вони можуть зіграти взагалі проти активістів. 

*** 

Оцінювати такі історії дійсно складно. І з моральної сторони, і, як показує історія «справи Бубенчика», з юридичної. 

Але саме для складних рішень існує влада. В ідеалі така, що користується довірою суспільства і зважує всі складові: юридичну, моральну і політичну.

Заперечувати останню – немає сенсу. Такі справи завжди існуватимуть у політичному контексті. Але беручи на себе відповідальність за політичні рішення, влада має нести її до кінця.

Звільняючи – звільняти. Караючи – карати. Не закриватись від діалогу, як всередині своїх кабінетів, так і з суспільством. І бути готовою свої рішення обгрунтувати і пояснити.

Соня Лукашова , Украинская правда

Спасибо за Вашу активность, Ваш вопрос будет рассмотрен модераторами в ближайшее время

80