В української політики і кіно є багато спільного. Наприклад, віднедавна в обох сферах головні ролі виконують ті самі актори. Знову ж, і в політиці, і в кіно усе вирішує якість кадрів. Щоправда, тут є нюанси.

Коли ти знімаєш фільм, то невдалий кадр можна перезняти, змінити, підретушувати на поствиробництві або й зовсім викинути.

У політиці так не працює. Будь-який «кадр», яким би невдалим він не був, щойно потрапляє у політичну гру, намагається вмонтуватись у неї назавжди. При тому кожен старається отримати для себе якомога більше ефірного часу. 

«Втриматись» і «урвати» – два головних закони політичного жанру, на яких будувались кар'єри більшості наших можновладців. 

Власне, на критиці саме цих законів у 2019 році до влади прийшли «нові» люди, які обіцяли зруйнувати старі правила і повністю змінити обличчя української політики.

Образно кажучи, актори другого, а часом і третього плану отримали шанс зіграти головні ролі й нарешті показати себе. 

Але вже перші серії політичного реаліті «Слуга народу-N» показали, що закони жанру бувають набагато сильнішими за волю будь-якого актора. Хай навіть йому вдалося стати президентом.

«Українська правда» вирішила розібратись, за яким принципом відбувався кастинг у шорт-ліст команди Зеленського, хто там може протистояти Андрію Богдану, та як в одній команді уживаються Сергій Сивохо та Арсен Аваков.

«Свої» і Богдан: «тепле коло» у команді Зеленського

«Зрозумійте, Зеленський в умовному кінотеатрі під назвою «Україна» сидів все життя у 18-му ряду. У перший його не пускали. От він там сидів і знайомився з людьми навколо, такими ж із 18 ряду. А коли перші ряди раптом спорожніли, то Зе привів туди тих, кого знав – своїх людей із задніх рядів», – каже в розмові з УП один із представників попередньої влади, який намагається знайти собі місце і за Зеленського.

«Може, вони класні хлопці, їм навіть хочеться допомагати. Але ніхто із них не дотягує хоч би до рівня депутата, не те що міністра чи прем'єра», – додає він.

З цією тезою можна не погоджуватися, але вона точно ілюструє головну проблему президента Зеленського – брак кваліфікованих людей, здатних не вчитися, а вже бути міністрами-депутатами-прокурорами...

Зеленський у своєму оточенні не мав ні міністрів, ні прем'єрів, щоб привести їх у владу. Його максимум – юрист, колишній уповноважений у Кабміні Азарова. 

Але, на превеликий подив усіх, цього виявилось досить. Андрій Богдан, ідеолог походу Зеленського у політику, зумів швидко перерости рівень «уповноваженого в уряді» і стати реальним архітектором влади нового режиму.

 

Поки решта команди Зе роздивлялася реквізит і вчила свої ролі, Богдан вирішував, як розпустити парламент, брав у «єжові рукавиці» уряд Гройсмана, пресував Конституційний суд, звільняв ЦВК тощо, тощо, тощо…

Фактично, на початковому етапі, Богдан при молодому правителі виконував роль такого собі регента, на якого звалилася уся повнота влади. І поки молодий сюзерен учився політичним азам, Богдан розставляв своїх людей на пости. 

Власне, у президентському оточенні Богдан – це окрема група впливу. 

Ніхто, та і він сам, наразі не може точно оцінити рівень його реального впливу і влади. Перш за все тому, що поки що у команді Зе не відбулося жодного серйозного конфлікту.

На публіку і всередині команди люди Зеленського намагаються говорити в один голос, шукати компроміси і працювати на конструктив. Але непомітно в Офісі президента формується певне «анти-богданівське крило». При тому воно не стільки проти Богдана, як просто не-Богдан – помірковане, виважене, акуратне.

Цю іншу групу кадрів в оточенні Зеленського, умовних анти-Богданів, президент привів зі свого попереднього життя – із «Кварталу 95».

Як жартують в кулуарах української політики, раніше були «донецькі», потім прийшли «вінницькі», а тепер – «кварталівські». 

Якщо глянути на перші призначення Зеленського, то «кварталівський» сегмент там просто величезний: перший помінчик Сергій Шефір, заступники Богдана Сергій Трофімов і Юрій Костюк, глава СБУ Іван Баканов, помічник-партнер по бізнесу Андрій Єрмак

Перефразовуючи відому фразу із розслідування, це люди, які мають всього «три класи» політичної освіти, але для Зеленського – свої.

Їхня головна перевага над іншими людьми із Зе!команди – Зеленський може їм вірити. Чисто по-людськи. У них немає політичного досвіду, але у них немає і традиційних для політики «чеснот»: обдурити, кинути, віджати, продаватися.

Така ситуація виглядає як певний політичний інфантилізм, але кадрові призначення Зеленського показують, що він дуже залежить саме від цієї групи – лояльних людей, яких він вважає у першу чергу друзями, а вже потім політиками.

Останній зразок – призначення Сергія Сивохи в РНБО. Але таких прикладів можна назбирати безліч, коли друзі-сестри-брати-родичі-друзі сім'ї отримують посади при Зеленському.

Ніякою політичною логікою цього не пояснити. Зеленський просто шукає людей, яким може вірити.

Цікаве, як на президента, переконання, що існують люди, яким можна вірити.

Більшість зі «своїх», на відміну, скажімо, від Богдана, займається політикою знехотя, «бо Зеленський попросив». 

Однак питань, які у Зеленського закриває не-Богдан, поступово стає усе більше: від зв'язків з американцями і росіянами до організації місцевих виборів.

Тож слова Богдана, що він «пусковий блок ракети», який лише виводить ракету на орбіту, а потім відпадає, можуть бути не лише політичним кокетством, а цілком конкретною підготовкою для відходу.

«Чужі» і трохи божевільні: нові люди в команді Зеленського

Як би президентові Зеленському не хотілося мати «своїх» людей на усіх посадах, їх не вистачило б навіть на місця в Адміністрації.

За Конституцією, президент покриває питання безпеки і міжнародної політики. А це в гумористичному кінематографі, скажімо відверто, мало затребувані речі. Тому від самого початку президентства Зеленський мусив пустити на свій кастинг акторів з інших політичних труп.

Однак, попри гостру потребу у людях, у Зеленського було дві великих проблеми. 

Користуючись визначеннями часів першого Майдану, для президента були закриті кадрові резерви і «синьо-білих» і «помаранчевих».

Умовна проросійська група державних управлінців відсіялась законом про люстрацію після Революції Гідності. Умовну проєвропейську групу на чолі з Порошенком Зеленський відсік сам своєю риторикою під час кампанії і після неї.

Було б складно пояснити своєму виборцю, як ти спершу вимагаєш люструвати усіх чиновників часів Порошенка, а потім береш їх у команду.

Тож Зеленський опинився сам на сам із величезною кадрової прірвою, яку одним «Ліфтом» не заповниш. Нових, або «чужих, людей потрібно було багато.

Загалом «чужих» людей у команді Зеленського можна розділити на кілька груп.

Перша група – люди зі старої системи, які інтегрувались у нову владу. Найяскравішим образом цієї групи є вічний тимчасовий міністр внутрішніх справ Арсен Аваков.

Збереження місця одним зі стовпів попередньої влади – поки головна іміджева проблема для президента. Маючи такий рівень концентрації влади, Зеленському легше було б звільнити Авакова, ніж пояснити своїм же депутатам, чому цього не слід робити.

На прес-марафоні на запитання УП Зеленський відмахнувся, що один Аваков – це у відсотках маленька частина нового уряду. 

Але президенту варто передивитись попередні сезони українського політичного трилера, де «один» Аваков таких політиків, як, скажімо, прем'єр Гончарук, їв пачками за ранковою кавою.

Друга група – «чужі». Люди зі старих еліт з гарною репутацією, які потрібні були Зеленському на етапі кампанії, щоб погасити паніку від своєї несистемності і недосвідченості.

Присутність у штабі Зе! таких людей, як скажімо Сергій Лещенко чи Олександр Данилюк, мала заспокійливий ефект для тих, хто боявся фінансового колапсу чи інших катастроф.

Але Зеленський тримав їх біля себе рівно до того моменту, поки йому це не стало обтяжливим. Лещенко став жертвою образ американського лідера, Данилюк поплатився за власну активність і спроби робити «не свою» роботу.

Ще одна група «чужих» в оточенні Зеленського – профі середньої руки, які отримали шанс стати топ-чиновниками. 

Тут мова про людей на кшталт Олексія Гончарука чи Тимофія Мілованова. Вони отримали високі посади, формально не будучи членами команди Зеленського аж до останнього.

Остання, найбільш чисельна і найбільш проблемна група «чужих» – це 254 «слуги» у Верховній Раді на чолі зі спікером Дмитром Разумковим. 

Це абсолютно нові, часом випадкові люди, які не змогли знайти місце у команді Зеленського і показати ефективність.

«Ви подивіться, рік тому той же Разумков мріяв про зарплату в тисячу доларів. А тепер він – спікер Верховної Ради. Хіба це не круто?» – захоплено показує в телевізор один зі співрозмовників УП у високому кабінеті на Банковій.

Якщо подивитися ширше, то Разумков – це всього лише збірний образ цілої партії, яку він очолює.

«Ми взяли тих, хто носив папірці за колишніми депутатами і міністрами. Тих, хто реально писав ті законопроекти своїми руками. Бо ж депутати колишні законів не писали, за них це робили помічники. І ми цих помічників провели до влади», – пояснює логіку кадрового відбору «Слуги народу» один із найвпливовіших членів команди Зеленського. 

«Ясно, що хтось відпаде, скурвиться, продасться... Але ж частина справиться! Тих, хто скурвиться ми замінимо, а тоді ще раз, і ще раз, і ще раз – аж поки не лишиться нормальна більшість», – додає він.

По суті Зеленський мав намір влаштовувати у новій Раді таку собі Спарту, кидаючи в бурхливе море політики нових, простих, чесних, але зовсім не підготовлених для цього людей. А потім через природній політичний відбір зробити із них омріяну нову еліту, 300 політичних спартанців, здатний взяти на себе відповідальність за оновлення країни і стояти за цю ідею на смерть.

От тільки проблеми почалися вже на етапі першого відсіювання. Ті, хто не міг пливти, почали озиратися на рятівні плоти інших фракцій та олігархів, які обіцяють довге політичне життя і пристойну винагороду. 

Як виявилось, ніхто не хотів бути похідним матеріалом політичної еволюції.

Звідси конфлікти всередині «Слуги народу», звідси напруга між ОПУ і Радою, звідси все гучніші розмови про можливий розкол фракції Зеленського. 

Власне, звідси і переведення погляду президента із ненадійних «чужих» на лояльних «своїх».

У команді Зеленського зізнаються, що, по факту, головним HR-ом нової влади є сам президент. Він особисто проводить співбесіди перед призначенням ключових людей.

У цьому немає нічого поганого, але є кілька нюансів.

Зеленський не має політичного досвіду і знайомств, він не має фахових знань у економіці чи правоохоронній діяльності, тому головне, на що покладається при відборі людей – його «феноменальна чуйка».

«Зеленський дуже швидко вчиться, він вбирає в себе знання, як губка. І він має дуже круту чуйку на людей, він відчуває людей і точно в них розбирається», – розповідає один із близьких соратників. 

Але такий підхід до відбору людей небезпечний, у першу чергу – для самого Зеленського.

Орієнтації не на професіоналізм, а на голу лояльність – це пряма дорога до "вождизму" і доби підлабузництва.

Вибір без сторонньої вирішальної експертизи, ставить президента перед ризиком усіх президентів – замкнутися у власній світоглядні бульбашці між «своїми».

А тоді можна не спохопитися, коли виявиться, що ти граєш головну роль не у фільмі «300 спартанців», де твої друзі стоятимуть із тобою до кінця, а в старому доброму «Вбивстві Цезаря», де чим більше людей ти збереш навколо себе, тим більше ударів ножем отримуєш в спину.

Роман Романюк, ForUm

Спасибо за Вашу активность, Ваш вопрос будет рассмотрен модераторами в ближайшее время

зима
3549 грн.
124