Останніми днями суспільству знову стало відомо про черговий масштабний корупційний скандал. Резонансне інтерв’ю бізнесмена Сергія Ваганяна на каналі Борислава Берези пролунало як справжня інформаційна бомба. Йдеться про системний рекет усередині СБУ у 2020–2021 роках, «телефонне право», торгівлю державними посадами, санкціями, контрабанду та багатомільйонні тіньові потоки.
Це не анонімні звинувачення і не емоційні дописи в соцмережах. Названі конкретні прізвища, суми, схеми, наведені факти погроз, замахів і прямого впливу людей, які мали безпосереднє відношення до влади. Це публічне свідчення про системну корупцію і зловживання на найвищому рівні.
І на цьому тлі — тиша. Жодних гучних повідомлень про підозри, жодних показових дій, жодної публічної активності антикорупційних органів.
Натомість ми бачимо зовсім іншу швидкість і рішучість у справі Юлії Тимошенко. Закриті судові засідання, клопотання про арешт майна, застава у 33,3 мільйона гривень, обмеження пересування. Захист публічно ставить під сумнів законність складу суду, а сама Юлія Тимошенко говорить про можливе втручання в автоматизовану систему розподілу справ і політичний характер переслідування.
Я відкрито підтримую Юлію Володимирівну. І таку позицію поділяють багато українців, які бачать очевидну диспропорцію: одних переслідують блискавично й демонстративно, а щодо інших — роками «не знаходять підстав» навіть для підозри.
Тож у мене, як і в багатьох громадян, виникає пряме запитання:
чому Юлії Тимошенко так швидко висунули підозру, а людям, які мають або мали відношення до діючої влади і фігурують у гучних корупційних викриттях, жодних підозр не оголошують?
Чи не діють тут негласні домовленості між владою та антикорупційними органами? І чи не є це черговим прикладом вибіркового правосуддя, яке підриває довіру суспільства до самої ідеї боротьби з корупцією?
Ці питання вже неможливо ігнорувати.
