Пам’ять про маму, допомога армії, підтримка культури й спорту, турбота про переселенців і навіть про безпритульних тварин – діяльність Олексія не вміщується в один напрямок. Ми поговорили з ним про шлях у благодійності, труднощі, натхнення та головні життєві цінності.
Олексій Андрійович Юренко — благодійник, громадський діяч, волонтер, підприємець. Народився 7 жовтня 1985 року в Києві. Закінчив Київський університет туризму, економіки і права за спеціальністю «правознавство». Засновник Благодійного фонду «МІЛА» Олексія Юренка. Цей фонд активно допомагає жителям Києва, які потребують допомоги, та переселенцям, зокрема з Маріуполя.
Засновник і директор ТОВ «7-ГРУП», голова житлово-будівельних кооперативів «Махалівський» та «Європа». Його основна діяльність пов’язана з будівництвом житла економ- і середнього класу під Києвом, а також створенням мобільних будинків для українців, які залишилися без житла внаслідок війни.
– Олексію, розкажіть, коли Ви вирішили займатися благодійністю?
– Чесно кажучи, я ще з дитинства пам’ятаю, як постійно допомагав іншим: у школі чи в садочку я завжди ділився з тими, хто мав менше. Завжди пригощав діток яблуками, цукерки – усім, що в мене було. У дорослому житті про офіційний фонд я задумався у 2011 році, коли не стало мами.
Це був складний період у моєму житті, але тоді я чітко зрозумів: я хотів продовжувати мамині хороші справи, які вона завжди робила за життя. Працюючи у сфері харчування, вона підтримувала нужденних, а ще – дуже любила тварин. Мама була дуже доброю та щирою людиною, готовою віддати останнє. Тож коли я задумався про благодійний фонд, то назва прийшла зразу – на честь мами Людмили, яку в родині називали Міла. Для мене це було не лише формальністю, а й символом: пам’ять про неї живе в кожній нашій добрій справі.
– Коли Ваша допомога переросла в офіційний фонд?
– Коли почалася війна у 2014 році, я відкрив благодійний фонд. З початком АТО я не міг сидіти, склавши руки, і ми з друзями, знайомими збирали гроші й речі для армії, купували машини. Спочатку все було досить хаотично. Трохи пізніше, у рамках фонду ми навіть пробували працювати з проблемою залежностей – алкоголізм, наркоманія, ігрова залежність. Це теж була допомога, хоч і не класична благодійність.
І вже років три тому мій основний фокус допомоги змістився. Я побачив, що з’явилося багато фондів, які допомагають армії, а от звичайні люди – переселенці, пенсіонери, багатодітні сім’ї – часто залишаються сам на сам зі своїми проблемами. Тож вирішив допомагати саме їм, а ще – не забуваю про тваринок, яких покинули. Я знайшов свою нішу, чую позитивні відгуки та подяки від тих людей, які до нас звертаються, і це неймовірно тішить.
– Як ви визначаєте, кому допомагати?
– У нас зараз дуже багато звернень. Люди приходять, пишуть заяви, приносять необхідні документи. Наші працівники Фонду все занотовують та перевіряють. Працюємо у Києві, у Шевченківському районі – я там виріс, добре знаю цю місцевість. Тож допомагаємо насамперед пенсіонерам, людям з інвалідністю саме з цього району. Також до нас звертаються ВПО та жителі інших районів столиці, яких ми не залишаємо без уваги.
В основному видаємо продуктові набори. Адже їжа – це перша необхідність. Але бувають інші історії. Наприклад, мама-переселенка попросила планшет для сина з аутизмом, щоб він міг спілкуватися – ми купили. Іншій жінці, пенсіонерці, треба було вікно у соціальній оселі – поставили. Навіть колись звичайний чайник просили. Здавалося б, дрібниці, але саме вони роблять життя людей більш людяним.
– Чи був у вас момент, коли ви відчули: «Ось це справді моя справа»?
– Так, десь у 2023 році. До того я шукав себе, пробував різні напрямки. А коли побачив щиру вдячність переселенців, дітей, пенсіонерів – зрозумів, що я на своєму місці. Цей діалог з людьми надихає.
– Які проекти вашого фонду Ви вважаєте найбільш значущими?
– Один із найважливіших проекту фонду «МІЛА» – це, безперечно, реконструкція бомбосховища в лікарні «Охматдит». Розповім, як це було. Все почалося з благодійного вечора, який організував Ігор Корж, засновник Благодійного фонду «Мистецька ініціатива». Мене запросили взяти участь, і тоді я дізнався, що збирають кошти на реконструкцію укриття в «Охматдиті». Зібраної суми виявилося недостатньо, адже роботи було дуже багато. Тож пізніше Ігор звернувся до мене по допомогу – і я не відмовив. Як людина, пов’язана з будівництвом, я одразу запропонував забезпечити проект необхідними матеріалами.
Я бачив, у якому стані все було до ремонту, і яким стало після – чистим, охайним, безпечним. Найважливіше, що воно вже врятувало життя. У 2024 році, коли під час обстрілу столиці ракета влучила в територію лікарні, в укритті перебували діти та лікарі. І саме завдяки цій роботі вони залишилися живими.
Ми продовжуємо допомагати лікарні, а саме – відділенню педіатрії: передаємо фрукти дітям, квіти лікарям, іноді фінансуємо лікування діток. Це не завжди публічно, але від щирого серця.
– Знаємо, що ви допомогли вийти у світ фільму "Малевич". Це перша ваша підтримка українського кіно?
– Я допоміг у промоції фільму «Малевич». Адже мало просто створити фільм. Треба, щоб про нього дізналися в Україні та за кордоном. Важливо, щоб українці знали своїх митців, дбали про свою спадщину і обов’язково заявили на увесь світ, що Казимир Малевич – український митець!
– У соціальних мережах ви неодноразово публікували фото з театру. Чи вважаєте себе театралом?
– Ні, театралом я себе не називаю. У дитинстві театр для мене був веселою розвагою. А вже у свідомому віці, десь у 25 років, я відкрив його зовсім по-іншому. У театрі є особлива енергетика, адже актори віддають глядачам свою силу та емоції.
Через благодійність я прийшов і до театру «Особистості». Мене познайомили з його керівником – Петром Магою, талановитим актором і поетом. Петро запропонував підтримати театр, і я одразу погодився. Ми придбали всі квитки на дитячу виставу й роздали їх підопічним БФ «МІЛА». Діти були у захваті – це для мене найкраща винагорода.
Пізніше я вже сам пішов із дружиною та друзями на виставу «За двома зайцями». Це було неймовірно: щиро, весело, легко. Я зрозумів, що театр може не лише розважати, а й виховувати. І тому я впевнений, що наша співпраця з театром триватиме, бо це теж внесок у розвиток нашої держави та виховання майбутніх поколінь.
– Ви згадували любов до тварин. Це теж важлива частина вашого життя?
– Так. У мене вдома три собаки й киця. Я називаю їх «Щенячим патрулем» (сміється). Допомагаю притулку в Пирогові, яким опікується ГО «Товариство захисту тварин «SOS» – там понад тисячу тварин. Також підтримую притулок у Бучанському районі: жінка віддала свій будинок для 50 собак, покинутих під час окупації. Для мене це справжній подвиг.
Моя мрія – побудувати сучасний притулок для тварин за європейським зразком. У нас цього катастрофічно бракує.
– Розкажіть, які у вас ще є проекти?
– Ми також підтримуємо молодіжну команду з регбі, яка готується до міжнародних змагань. Допомагаємо з проїздом, житлом, харчуванням. Також плануємо організувати благодійний футбольний матч із ветеранами «Динамо» та командами переселенців.
– Що вас мотивує продовжувати, попри всі труднощі?
– Серце. Раніше бізнес давав змогу відкладати 20% на благодійність, зараз все навпаки – 80% йде на фонд. Прибутків майже немає, але є команда і є люди, які потребують допомоги. А ще мене мотивують людські очі, наповнені вдячністю.
– При такому графіку чи вистачає часу на сім’ю?
– Родина для мене – номер один. Одружився у 20 років, у 21 став батьком. У мене троє синів. У мене є правило: неділя – сімейний день. Ніяких відряджень, ніякої роботи. Це час для дітей і дружини.
– Які цінності ви передаєте своїм дітям?
– Повагу до людей, пам'ять про предків і доброту. Я завжди кажу: «Доброта – це ознака сили». Не війна і не зло роблять людину сильною, а здатність бути добрим і підтримати інших. Хочу, щоб мої діти жили саме з цим розумінням.
У наступній частині інтерв’ю ми поговоримо про досвід Олексія у будівництві мобільних будинків для постраждалих від війни, виклики ведення бізнесу в сучасних умовах, про інновації, які він впроваджує у своїх проєктах. Також зачепимо питання співпраці з державними та міжнародними партнерами й почуємо його бачення економічних реформ, які можуть змінити Україну на краще.
