У луцькому видавництві «Терен» побачив світ новий роман київського письменника Костянтина Коверзнєва – «Останнє Різдво перед кінцем світу».
Книга створена за підтримки громадської організації «Ґардарика» і вже розповсюджується в інтернет-книгарнях, зазначають видавці, повідомляють Волинські новини.
Це художній твір, що поєднує інтимну глибину з документальною чутливістю, і водночас ставить надважливі моральні запитання, які не втрачають актуальності.
Книга призначена для дорослої аудиторії (18+). У жанровому плані це поєднання еротичної прози й роману-катастрофи, що досліджує межу між особистим крахом і колективною трагедією.
На перший погляд – це історія пари, яка зустрічає Різдво в стані емоційного виснаження, сварок і втрати близькості. Дитина, спільне помешкання, побутові дрібниці – усе те, що раніше здавалося міцним, починає розсипатися ще до початку війни. У центрі оповіді – історик Богдан Терета, який намагається втримати себе і свій світ через культуру, символи й пам’ять.
Ключовою подією стає 24 лютого 2022 року. Війна змінює не лише фізичний простір героїв, а й виводить назовні те, що було приховане. Утім, замість безпечної евакуації – хаос, окупація й безсилля. У романі фігурує констатація неготовності української влади до масштабного переміщення населення, хаотичність дій, відсутність чітких маршрутів і взаємодії між службами. Це виписано не як публіцистика, а через досвід героїв – через мовчання, страх, нерішучість і болючі втрати.
Коверзнєв не уникає складних і табуйованих тем. У творі є сцени сексуального насильства, скоєного окупантами – без шоку заради шоку, але з усвідомленням того, наскільки непроговореними залишаються ці травми в суспільному дискурсі. Письменник змушує читача зробити вибір: дистанціюватися чи відчути співпереживання.
Одним із наскрізних символів роману стає знаменита картина Яна ван Ейка «Портрет подружжя Арнольфіні». Свічка, що згасла над жінкою, стає алюзією до теми присутності мертвого серед живих, межі між шлюбом, смертю і пам’яттю. Герой зізнається, що все життя мріяв побачити в Лондоні ті самі апельсини на підвіконні на картині – але так і не наважився. Ця нездійснена мрія перетворюється на символ втрачених можливостей і нерішучості.
Окремі сцени роману відтворюють передвоєнну атмосферу українського суспільства: ностальгія за СРСР, байдужість до історичних уроків, побутова російська пропаганда – усе це проговорюється в, здавалося б, звичайних діалогах, наприклад, у перукарні під Києвом. Роман фіксує ментальну неготовність до війни, тотальне заперечення загрози, навіть у фінальних словах одного з персонажів: «Невже завтра о першій ночі росіяни нападуть на нас?».
Критики вже відзначили, що «Останнє Різдво перед кінцем світу» – це не лише психологічна проза воєнного часу, а й анатомія суспільного самообману, хроніка внутрішніх зламів і трансформацій.
Автор працює з лінійною розповіддю, занурюючись у пам’ять героїв, у їхню провину, страх, спробу триматися за крихкі рештки любові й відповідальності.
Книга завершена в лютому 2024 року в Шацьку. І хоч має ознаки емоційної хроніки, її історія – універсальна. Це роман, що змушує побачити власну вразливість перед катастрофами – як зовнішніми, так і внутрішніми.
