20 лютого 2014 року розпочалась збройна окупація Криму. Саме цю дату Верховна Рада визнала офіційно початком тимчасової окупації Кримського півострова. На сьому річницю початку окупації редакція Крим.Реалії розпитала військових – чому вона стала можливою? Чому ще у 2006 році Росія була загрозою для України, а вже в 2010-му воєнну доктрину країни переписали? Що доповідала розвідка? Чому не розгледіли загарбницькі апетити Путіна?
На Тузлі відреагували, а у 2014-му – ні
Довга і повзуча анексія Криму почалася задовго до 2014 року. Росія готувалась до цього кроку з 1992 року. Тоді Верховна рада Росії визнала указ президії Верховної ради СРСР 1954 року, яким Крим було включено до складу Української РСР, таким, що не має юридичної сили.
«Ця денонсація – це був виклик на державному політичному рівні Російської Федерації до України. На жаль, на нього відреагували не так, як було потрібно. І потім, ви пам'ятаєте, як розвивалися події, починаючи від так званої «мєшковщини», потім потренувалися на зриві навчань «Сі Бриз», потім Тузла, потім Грузія. На моє переконання, те що відбулося в Криму у лютому-березні 2014 року, – це кінцева фаза, активна фаза операції, яка тривала фактично з моменту незалежності України», – розповів в інтерв’ю Крим.Реалії віцеадмірал Сергій Гайдук, командувач ВМС України з 7 березня 2014-го по 2016 рік.
Українські військові на острові Тузла у 2003 році
Конфлікт навколо острова Тузла у 2003 році. Вже тоді Росія зазіхає на територіальну цілісність України і перевіряє, як реагуватимуть сусіди, впевнений Ігор Воронченко. Тоді він був командиром полку окремого 32-го армійського корпусу, який дислокувався в Керчі. З сумом він каже, що, на відміну від 2014-го, тоді, у 2003 році, реакція української влади була швидкою і рішучою.
«Я впевнений, що це був їхній крок для того, щоб подивитися і розхитати ту ж саму ситуацію. З тієї сторони дамби були такі ж самі «казаки», які кричали «ми браття на віки». З тієї сторони готувалася 7-а повітряно-десантна дивізія, проводились тактичні навчання. З нашого боку були і морська піхота, і авіація, і армійська, і авіація повітряних сил. Також тоді до складу полку входив реактивний дивізіон на «Градах». І ми демонстративно поставили дивізіон на позиції», – згадує Ігор Воронченко, адмірал Військово-морських сил ЗСУ, у 2014-му заступник командувача флоту з берегової оборони.
Після Помаранчевої революції у 2004 році Росія посилює ідеологічний фронт у Криму, усіляко підживлює проросійські настрої місцевого населення.
«Росія почала впроваджувати такий елемент, як «м’яка сила». Саме тоді на території Криму з’явилось дуже багато об’єднань, організацій, політичних партій, які несли російську ідеологію – «русский мир» на територію Криму, і, відповідно, це впливало й на місцеве населення», – розповідає Вадим Скібіцький, представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
З 2005-го Україна готується до війни з Росією
У 2005 році були внесені зміни у воєнну доктрину України, і одне із положень нової редакції передбачало поступову інтеграцію України в євроатлантичну спільноту, і насамперед це стосувалось блоку НАТО. Тоді, вперше в історії країни, стратегічний політичний курс був відображений і в документах планування застосування Збройних сил.
За словами генерал-майора ЗСУ Віктора Назарова, тоді, у 2005–2006-му, процес оперативного планування був наближений до стандартів НАТО.
«Був розроблений документ «Стратегічний замисел застосування ЗС» і був затверджений президентом. А у 2006 році уже був розроблений стратегічний план застосування ЗСУ та інших військових формувань, які передбачали певні ситуації. Там було сім ситуацій: ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій, участь у міжнародних миротворчих операціях, антитерористичні операції, збройні конфлікти, інспіровані в країні, збройні конфлікти, принесені ззовні, і уже агресія як така: локальна та широкомасштабна збройна агресія, відповідно, війна. І були варіанти, які безпосередньо стосувалися загрози з боку Росії», – розповідає Віктор Назаров, генерал-майор ЗСУ.
2006 рік, до окупації Криму ще вісім років. Політики і військові в Україні готуються до того, що Росія – це загроза для України. Проводять відповідну бойову та оперативну підготовку.
А якщо буде війна з Росією? – запитали у генерала армії України Віктора Муженка ще у 2008-му. Він досі пам’ятає цю розмову на зустрічі одногрупників Ленінградського вищого загальновійськового командного училища.
«Мій командир батальйону, який мене вчив, підійшов і каже: «А если будет война с Россией, ты будешь воевать?». Я кажу: будемо. Ми присягу давали Радянському Союзові, цієї країни вже не існує, ми склали присягу на вірність Україні, і ми будемо її захищати. Він каже: «Ну, ты же меня не подведёшь? Я же вас учил». Я був тоді настільки здивований, настільки воно мені запало в душу, я пам’ятаю ці слова по сьогоднішній день», – згадує Віктор Муженко.
Це був травень 2008 року, а вже у серпні Росія введе свої війська в Грузію. Наступним конфліктом може бути Україна, а точніше Крим, Севастополь, бо там є військово-морська база Росії – так напряму запитав Володимира Путіна журналіст німецького телеканалу ARD.
«Вы сказали «следующей целью». У нас не было и здесь (у Грузії – ред.) никакой цели. Поэтому считаю, что говорить о какой-то следующей цели некорректно. Крым не является никакой спорной территорией. Там не было никакого этнического конфликта. В отличие от конфликта между Южной Осетией и Грузией. И Россия давно признала границы сегодняшней Украины», – відповів президент Росії у 2008 році.
Актуальною і загрозливою воєнною ситуацією для України є постійна присутність російського військового угруповання на території Криму – це Чорноморський флот. На таку воєнну загрозу вказувало Головне управління розвідки Міністерства оборони.
«Саме це було загрозою, тому що у будь-який момент це угруповання могло розпочати більш широкомасштабні дії проти нашої держави. Якщо скласти всі ці свідчення, розвідувальні ознаки – вони чітко проявилися саме в 2013 році, тоді вже необхідно було вживати контрзаходів для того, щоб не допустити розвитку такої ситуації», – каже Вадим Скібіцький, представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
У 2008-му українська розвідка не передбачає конфліктів у середньостроковій перспективі. Армію реформують за натівською моделлю.
«Програма розвитку 2006–2011-го була найбільш вдала. Чітко був напрямок руху до натівської моделі. І органи управління, і розділення функцій генерування і управління, і оптимальний склад Збройних сил. Тоді пропонувалося 110 тисяч. Зовнішня розвідка нам під час опрацювання цих планів – «у середньостроковій перспективі внутрішнього конфлікту будь-якої інтенсивності не передбачається!» – згадує Ігор Воронченко, адмірал Військово-морських сил ЗСУ.
За угодами 1997 року про розподіл Чорноморського флоту Росія без дозволу України не могла змінити чи оновити своє озброєння у Криму. Але у 2010-му ситуація кардинально змінюється, і Росія посилює свої військові угруповання на півострові.
21 квітня 2010-го – у Харкові президенти Росії Дмитро Медведєв і України Віктор Янукович підписали угоду про базування Чорноморського флоту Росії в Севастополі до 2042 року. За словами Вадима Скібіцького, після «харківських угод» Росія починає приховано привозити модернізовану або відремонтовану техніку на територію Криму, щоб посилити свої військові угруповання.
Дмитро Медвєдєв і Віктор Янукович під час переговорів у Харкові, що завершилися «Харківськими угодами», 21 квітня 2010 року
«Війна з Росією? Ви з глузду з’їхали?»
З 2010-го, за президентства Віктора Януковича, політичний курс країни змінюється. Реформу Збройних сил України поступово згортають. У руйнації армії Ігор Воронченко звинувачує тодішнього міністра оборони України Михайла Єжеля.
«У 2010 році було ухвалене рішення РНБО стосовно нарощування силового компоненту в Криму. Але воно не було виконане, тому що в 2010 році вже була зміна курсу, вектора розвитку України. Єжель це і зробив. Мабуть, вказівку з Москви отримав. Це 100%, тому що він до призначення, мабуть, в Москві був. Спочатку флот валив, потім поліз валити Міністерство оборони», – каже Ігор Воронченко, адмірал Військово-морських сил ЗСУ.
Михайло Єжель був міністром оборони з березня 2010-го по лютий 2012-го. Обвинувачений в Україні у зловживанні владою і службовим становищем. Отримав статус біженця в Білорусі. Радіо Свобода готове надати Михайлові Єжелю можливість висловитися.
Павло Лебедєв – міністр оборони України (2012–2014)
У 2010-му воєнну доктрину переписують, і військовим дають інший сигнал – Росія вже не ворог для України. Тоді і почалася руйнація Збройних сил, переконаний генерал-майор Віктор Назаров.
«Коли в 2010 році вже був інший президент, ті цифри і напрями, які були прописані в доктрині, були вилучені, і нова редакція взагалі вийшла не як воєнна доктрина України, а як декларація про наміри. З боку адміністрації президента, кажуть люди, з якими спілкувались, там була однозначна установка: Росія не може розглядатися нами як ворог. І тоді пішли руйнівні процеси для ЗСУ. По-перше, було дуже обмежене фінансування. І ті навіть кошти, які виділялись, не дозволяли забезпечити боєздатність і боєготовність ЗСУ», – розповідає Віктор Назаров, генерал-майор ЗСУ.
У 2011-12 роках стається багато інцидентів, коли Росія самовільно захоплює українське навігаційне обладнання. І це були перші ознаки, що Росія може силовим шляхом забрати об’єкти, які належать Україні. Головне управління розвідки фіксує, що на території Криму йде підготовка воєнізованих груп. А 810-а бригада морської піхоти на своїх полігонах відпрацьовує питання підготовки, оснащення незаконних збройних формувань на території Криму.
З 2012 року у Криму Росія посилено готує чотири бригади. Укомплектовані контрактниками, переозброєнні новими зразками техніки. За інформацією Ігоря Воронченка, яку він отримав від ГУР, у січні 2014-го ці бригади починають інтенсивну підготовку.
Генштаб доповідає про загрозу з боку Росії, але міністр оборони Павло Лебедєв не хоче цього навіть чути. І каже, що про таке він доповідати Януковичу не буде.
«У 2012 році ми доповідали свої пропозиції по застосуванню, ті, які на той час були в нас підстави так вважати, міністр оборони був стурбований і здивований. Каже: «Як так?! Як ви можете планувати війну з нашим стратегічним партнером, сусідом? Ви що, всі з глузду з’їхали?! Таке не можна робити. Я цього навіть ніколи не буду показувати президенту». Мав на увазі, Януковичу. «Давайте все це переробляйте». І переробляли, дійсно», – розповідає Віктор Назаров, генерал-майор ЗСУ.
Чи міг міністр Павло Лебедєв ухвалювати адекватні рішення, якщо був агентом впливу Росії? – запитує Вадим Скібіцький, представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
В Україні ексміністр – підозрюваний у кримінальній справі про розстріли мітингувальників на Майдані в лютому 2014 року. Павло Лебедєв живе в анексованому Криму, займається будівельним бізнесом. Радіо Свобода готове надати Павлові Лебедєву можливість висловитися.
2013 рік – на території сусідньої держави безлад, намагаються захопити владу, створюються незаконні збройні формування. Росія і Білорусь як країни-сусіди заходять і наводять порядок. Це легенда спільних російсько-білоруських навчань менше ніж за рік до окупації Криму.
«Але, коли ми в подальшому вже почали аналізувати і побачили розміщення першого, другого ешелону, резервів, ту конфігурацію військ, яка відпрацьовувалася саме на цьому навчанні, то потім саме такий сценарій був повторений у 2014 році проти нас, уже з окупацією Донбасу», – розповідає Вадим Скібіцький, представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
Після навчань «Захід-2013» частина російських Збройних сил не повертається до пунктів постійної дислокації. 37 тисяч військових залишаються біля кордонів України і використовуватимуться під час окупації Кримського півострова.
Чому не було ніяких контрзаходів із боку України? Віктор Назаров критикує розвідку, яка тоді, на його думку, не побачила плану Росії захопити Крим.
«А потім вже, коли всі ці події почались, наприкінці 2013-го, на початку 2014 року, ті ж розвідники нас запевняли: «Та ні, не було в росіян ніяких планів, тим паче, в нас з ними договір, ми не ведемо один щодо одного розвідувальну діяльність». Я кажу: «Ви, може, й не ведете, а вони точно це роблять і вас не питають навіть». І кажу, що вся ця операція в Криму, це захоплення, гібридне, як потім казали, це було все з коліс, вони просто подивились, що в нас такий розвал, і випадково все це зробили. Ну це вже була спроба стрілки трохи відвести від себе, чого так трапилось», – розповідає Віктор Назаров, генерал-майор ЗСУ.
Російський розвідувальний буй влітку 2013-го піднімають у територіальних водах України у Чорному морі. Тоді навіть флот України привели в бойову готовність.
«Це був один із тих заходів розвідувального характеру, який проводився на території України в інтересах Збройних сил, взагалі, в інтересах Російської Федерації. З якою метою кабель зв’язку і таке інше? Якщо кабель зв’язку в межах територіального моря України, то, значить, повинні були погодити з українською стороною», – згадує Віктор Муженко, генерал армії України.
Це була надсекретна спецоперація, врешті водолази-підводники знайшли тільки кабелі від розвідувального буя.
Безпосередня підготовка до анексії Криму почалася восени 2013 року, впевнений Ігор Воронченко. В листопаді на російську базу в Гвардійському завозять 45 цистерн авіаційного гасу замість звичайних 12. Це пальне для «Іл»-ів, які прилетять на півострів у лютому 2014-го
Олімпіада 2014-го в Сочі. Під цією легендою створюється дуже потужне угруповання «з метою дотримання заходів безпеки і боротьби з тероризмом». Під цим прикриттям до Краснодарського краю перекидають 31-у окрему десантно-штурмову бригаду з Ульяновська, 98-му повітрянодесантну дивізію з Іванова.
«У 2013 році було створено російське угруповання, яке «забезпечувало проведення зимових Олімпійських ігор». Використовуючи цю легенду, російські військові відпрацьовують блокування морської акваторії, блокування повітряного простору, проведення різноманітних розвідувальних операцій. Використовують розвідувальну авіацію, літаки дальнього радіолокаційного виявлення. Також здійснюють агресивні розвідувальні дії щодо України», – розповідає Вадим Скібіцький, представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
Всю цю аналітичну розвідувальну інформацію Віктор Муженко як заступник начальника Генштабу не отримує. І згадує, що у них були на той час лише припущення, що Росія до чогось готується.
Іще один заступник начальника Генштабу, Віктор Назаров, стверджує, що розвіддані передавались вищому політичному керівництву, але жодної зворотної реакції тоді не було.
До Криму перекидають підрозділи російських мобільних десантно-штурмових військ із досвідом Чеченської та Грузинської війн.
Розвідка фіксує, що повітряно-десантні війська з Тули, Рязані, Кубинки повітряним шляхом перекидали в Анапу, Ростов-на-Дону. На першому етапі приховано ці підрозділи до Криму перевозили великими десантними кораблями Чорноморського флоту Росії «Азов» і «Фільченков».
20 лютого 2014-го українська розвідка фіксує агресивні дії Росії у Криму, 22 лютого черговий бригади морської піхоти у Севастополі і черговий батальйону морської піхоти у місті Темрюк отримують команду – повна бойова готовність.
23 лютого 2014-го – початок широкомасштабної окупації Кримського півострова.
Анексію Криму не визнали Україна, Генеральна асамблея ООН, ПАРЄ, ПА ОБСЄ, а також більшість держав світу, включаючи США і країни ЄС. Міжнародна спільнота вважає анексію Криму порушенням міжнародних угод, зокрема, Хельсінкського акту від 1975 року про непорушність сформованих у Європі кордонів, Будапештського меморандуму від 1994 року про гарантії безпеки Україні, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією від 1997 року, Договору між Україною і Російською Федерацією про російсько-український державний кордон від 2003 року.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
