Стосунки між Києвом та Будапештом давно перебувають в занепаді. Утім, останнім часом керівництво Угорщини перейшло до стадії постійного цькування України та українства, регулярно влаштовуючи провокації. Про російський слід в політичному житті Віктора Орбана говорили чимало, утім все набагато складніше. ForUA вирішив розібратися в логіці дій чинного керівництва Угорщини і відповісти на ключові питання – а чи справді Орбан – це лише політична «лялька» Кремля, чи все ж все набагато складніше і вуха ростуть аж до подій столітньої давності.
Риторика на крові: Орбан і антиукраїнська кампанія
Літо 2025 року стало ще одним гучним акордом у антиукраїнській симфонії Віктора Орбана. У липні він використав смерть етнічного угорця Йожефа Шебестьєна в Україні як привід для нової хвилі нападок на Київ. Не маючи жодних доказів, Орбан публічно звинуватив українську армію у жорстокому побитті до смерті, закликав до дипломатичних протестів, а угорські пропагандисти влаштували демонстрації під посольством України. У хід пішли фейкові відео, маніпуляції, гучні гасла: «Правду не можна замовчати!» — писав Орбан на чорному фоні у Facebook, просуваючи емоційний шантаж замість фактів.
Насправді ж Шебестьєн, мобілізований відповідно до українського законодавства, помер у психіатричній лікарні від тромбоемболії. Без ознак насильства. Проте це не завадило Будапешту подати його смерть як «акт державного терору проти угорців», підігріваючи давні імперські болі угорської ідентичності.
Від ліберального героя до популіста з валізою: політична метаморфоза Орбана
Віктор Орбан колись був улюбленцем Заходу. У 1989 році його промова на перепохованні Імре Надя викликала фурор — молодий юрист відкрито кинув виклик радянській окупації. Його партія Fidesz тоді була проєвропейським, ліберальним студентським рухом, а сам Орбан — стипендіатом Джорджа Сороса і студентом Оксфорду.
Та вже в середині 1990-х відбулось щось більше, ніж просто ідеологічний зсув. Fidesz із ліберальної партії стала правоконсервативною, а Орбан — захисником національних цінностей, традиційної родини і угорської ідентичності. Перемога на виборах 1998 року закріпила новий курс.
З початку 2000-х він розбудовує авторитарну вертикаль: змінює Конституцію, обмежує ЗМІ, переписує виборчі округи, створює систему контрольованих еліт. Після тріумфу у 2010 році Орбан повністю відмовляється від ліберальної демократії. Він пропонує «неліберальну державу» як нову модель, заявляючи, що «лібералізм застарів». Його нові кумири — Китай, Туреччина, Росія.
Ідеологічна трансформація супроводжується фінансовими ін'єкціями з Кремля та Пекіна, а також систематичною демонізацією Заходу. Той самий Сорос, який фінансував навчання Орбана, тепер стає головним ворогом режиму. Також Орбан по максимуму зачистив медіа-поле в Угорщині.
Мільйон марок за мовчання: Орбан, Могилевич і мафіозні корені «Фідес»
Політичне переродження Орбана було не лише ідеологічним. Його підтримку на старті політичної кар'єри, як стверджують джерела, забезпечував ніхто інший, як російський злочинець київського походження Семен Могилевич — одна з найбільш розшукуваних фігур ФБР.
У середині 1990-х, за свідченнями німецького бізнесмена Дитмара Клодо, він особисто передавав валізи з готівкою Орбану — по $1 млн за раз — на замовлення Могилевича. Все знімалося на приховану камеру для компромату. Клодо розповідав, що ці гроші мали забезпечити передвиборчу кампанію Орбана та корупційні схеми в поліції.
Цей компромат, подейкують, сьогодні лежить в Москві, забезпечуючи неймовірну покірність Орбана перед Кремлем. Після зустрічі з Путіним у 2009 році його тон різко змінився: з критика російської експансії (у що зараз складно повірити) він перетворився на найвірнішого союзника Москви у ЄС.
Тріанон, реваншизм і «Велика Угорщина»: Орбан як лідер травмованої нації
Але не Кремлем єдиним. Орбана в такому вигляді, як ми його знаємо, не існувало, аби не травма, спричинена понад століття тому. Тріанонський договір 1920 року — один із найбільших історичних комплексів угорського суспільства. Тоді, Угорщина, як колишня складова Австро-Угорської імперії, учасника Першої світової війни, втратила 2/3 території і значну частину населення. Орбан зробив з цієї травми дуже вдалий політичний інструмент. Він десятиліттями нав'язує суспільству ідею «Великої Угорщини», активно роздає паспорти етнічним угорцям у сусідніх країнах, зокрема в Україні, а згодом — вимагає для них автономії. Ця проблема стосується не лише нас, але і Румунії, і Словаччини.
Але війна визначила вектор спрямування Орбана: саме Закарпаття стало епіцентром цієї нової «національної боротьби». Провокації, як підпал церкви в селі Паладь-Комарівці чи надписи «Мадярів на ножі», використано як свідчення «переслідувань угорців». І хоча винуватця врешті знайшли (і це був провокатор), Орбан використав ситуацію для нової хвилі антиукраїнської істерії.
Тема захисту «пригноблених мадярів» дала йому карт-бланш для втручання у внутрішні справи сусідніх держав, легітимізацію ультранаціоналістичних гасел і спробу позиціонувати себе «захисником угорської нації по обидва боки кордону».
Європа, Москва, Пекін: стратегія хеджування і зрада Заходу
Таке бажання реалізувати експансію у сусідів природнім шляхом призвело до того, що Орбан почав шукати собі друзів за статтю та подобою. Врешті у зовнішній політиці Орбан перетворився на головного троянського коня Кремля у Євросоюзі. Він блокує допомогу Україні в ЄС і НАТО, закликає до «негайного припинення вогню», регулярно зустрічається з Путіним, отримує знижки на газ і кредити, але водночас не припиняє отримувати гроші з Брюсселя.
Логічно і те, що Китай для Орбана — ще один ідеальний диктаторський партнер. Інвестиції на мільярди євро, залізниця Будапешт — Белград, нові заводи — все це стало частиною схеми відмивання впливу та грошей. Угорщина стала єдиною країною ЄС, яка з ентузіазмом бере участь у китайському проєкті «Один пояс — один шлях».
Два шляхи для Угорщини: вирішальний 2026-й
Політика Орбана вже давно перестала бути просто внутрішньою справою Угорщини. Це виклик для Європи, демократії, міжнародної безпеки.
У 2026 році Угорщина постане перед вибором: або продовження курсу авторитаризму і гібридної васалізації під Орбаном, або — хоча б часткове повернення до стриманої, менш радикальної лінії в разі перемоги партії «Тиса» Петера Мадяра.
Так, Мадяр не пропонує радикального розвороту. Але принаймні не має компрометуючих зв'язків із мафією і Кремлем, не веде країну до моральної та політичної ізоляції.
І все ж — навіть Мадяр не зможе просто так вивести Угорщину з тіні Орбана. Адже Орбан — це не лише людина. Це система. Система, побудована на страху, маніпуляціях і тіні валізи з мільйоном.
Автор: Тетяна Мішина
