Героям слава

Мабуть, кожен українець якщо ще не бачив цього страшного відео, або не читав опис того, що сталося, або не чув новин про це, скоро побачить, прочитає й почує. 

Український воїн, навіть потрапивши в полон, не втрачає гідності. Він беззбройний, допалює свою цигарку і спокійно, стоячи на увесь зріст, зустрічає ворога словами: "Слава Україні!". Далі – автоматна черга, яка не стихає, навіть, коли воїн вже впав… І закадровий голос вбивці – російського солдата чи офіцера: "Здохни, с*ка!".  

Росіяни самі розповсюдили доказ свого злочину, адже війна все ж має свої закони і це відео демонструє нице й підле їх порушення. Не маючи значних переваг на фронті, з Росії намагаються впливати на наші емоції. Цим відео вони начебто нам показують: дивіться, ми вас вб’ємо за вашу Україну, за вашу мову, за ваше нахабство бути не такими, як ми, ми вас розстрілюватимемо навіть беззбройних, а в полоні – закатуємо, бійтеся. 

Це відео дуже страшно дивитись. Про нього дуже важко писати. Але я впевнена, що цей маленький - в масштабах війни - епізод має стати тим самим останнім гвіздком в труну російського диктатора, Кремля, Російської Федерації та всього її населення, включаючи "хороше". І кожного разу, почувши десь у Нью-Йорку чи Давосі черговий "плач" про винного у всьому Путіна і безневинних росіян, які не мають страждати від санкцій, треба показувати це відео з питанням: "Це зробив Путін?". Ні, це зробив не він. Це зробили прості російські солдати й офіцери. Які, нарешті, не можуть більше прикриватися заїждженим ще рік тому: "Ми поїхали на навчання, нас кудись везли, а потім якісь обстріли й полон. Тільки тут дізналися, що ми в Україні". 

Тому це відео мають побачити в Вашингтоні, Лондоні, Брюсселі, Берліні, Парижі, Пекіні і так далі. Всі мають зрозуміти, що зло – не лише у Кремлі. Кремль – тільки продовження російського народу. Всі мають припинити пусті намагання достукатись до здорового глузду Путіна чи "навести містки" з його теперішніми посіпаками, які, можливо, самі скоро посядуть його місце. Натомість варто вже працювати над стратегією денуклеаризації Росії…

І ще. Останній подих українського воїна має стати вічним німим питанням Організації Об’єднаних Націй, Міжнародному комітету Червоного хреста, ОБСЄ, Amnesty International, Human Rights Watch та усім іншим – великим і малим – гуманітарним організаціям: чи достатньо вони зробили, щоб не допустити цього? Чи справді членство Російської Федерації в цих організаціях варте того? Чи, може, після усіх російських злочинів варто називати всі ці організації співучасниками? 

Герої вмирають. Якщо хтось з нас не до кінця розумів це з 2014-го року, то вже понад рік має відчувати сповна. Герої вмирають – Героям слава! Родинам героїв – співчуття. 

Ніколи не можна забути ціну, яку ми платимо. 

УНІАН