«Ми билися за ці населені пункти, там загинув не один десяток людей, ще більше було поранено. Навіщо тоді ми це робили?» – запитує ветеран війни на Донбасі.

«Ці населені пункти» – міста та селища на Сході України, де планується розведення військ. 7 жовтня воно мало би відбутися у селищі Золоте-4 (Луганська область) та окупованому нині Петрівському (Донецька область).

Тільки влітку 2018 року українські бійці змогли зайняти декілька вулиць Золотого-4 (або хутора Вільного) – до того вони були «сірою зоною» майже чотири роки. Тепер же українським військовим доведеться відійти на позиції, які вони займали у 2016 році.

У ЗМІ потрапила інформація про один із варіантів розведення військ, за яким «сірими зонами» можуть стати населені пункти, які зараз підконтрольні Києву. Зокрема, Широкине, Піски, Гранітне. У штабі ООС підтвердили, що «такий варіант розглядається, але і противник також буде відходити з Ясинуватої, частково з Донецька, з Сокільників, які не контролюються ЗСУ.»

Про розведення стало відомом 1 жовтня, коли президент Володимир Зеленський заявив, що разом із підписанням «формули Штайнмайєра» у Мінську домовилися щодо розведення військ на двох ділянках Донбасу. Росія наполягає, що це – одна з умов, за яких може відбутися зустріч «нормандської четвірки».

«Українська правда» розібралася, що таке розведення військ, як до нього ставляться військові та цивільні, та що відбувається у Станиці Луганській, де війська розвели ще влітку.

«Сіра зона», «Ні капітуляції» та безпека місцевих

Розведення сил відбувається у два етапи:

Перший – відведення особового складу.

Другий – демонтаж укріплень та розмінування території.

Наразі лінія розмежування на Донбасі має протяжність 410 кілометрів. Заплановане розведення в Золотому-4 та Петрівському – це три кілометрі. Воно має відбуватися на відстань одного кілометру вглиб від лінії розмежування дзеркально. Тобто, представники незаконних збройних формувань також мають відвести свою техніку та бойовиків.

У «сірій зоні» не має залишитися військових.

Єдині, хто продовжуватиме працювати у районах розведення – підрозділи цивільно-військового співробітництва (CIMIC), які взаємодіють з місцевою владою та громадянами, але не є озброєним підрозділом ЗСУ. 

У Міністерстві оборони зазначили, що «розведення військ реалізується в рамках досягнутих у попередні роки домовленостей у Мінську: протоколу від 5 вересня 2014 року, меморандуму від 19 вересня 2014 року і комплексу заходів з виконання Мінських угод від 12 лютого 2015 року».

У 2016 році було підписане рамкове рішення Тристоронньої контактної групи про розведення сил на трьох ділянках: у Золотому, Петрівському та Станиці Луганській.

І плани з розведення військ від лінії розмежування на Донбасі, і підписання формули Штайнмаєра викликало обурення деякої частини суспільства. Так, 6 жовтня у десятках міст України та за кордоном пройшли мітинги «Ні капітуляції».

У той же день до Золотого прибули лідер Нацкорпусу Андрій Білецький та ветерани війни на Сході. Вони записали відеозвернення, в якому пообіцяли «захищати» ділянку фронту, якщо там відведуть українські війська.

Однак заплановане на 7 жовтня розведення так і не відбулося через те, що протягом семи днів вогонь не був припинений – це основна умова для старту відведення військ.

4 і 5 жовтня збройні формування РФ обстріляли позиції українських військових у Золотому-4 та Богданівці з автоматичного гранатомета, ручних протитанкових гранатометів та великокаліберних кулеметів, міномета 82-мм калібру. Тож, розведення затягнулося на невизначений період.

У Міноборони пояснили: «розведення військ на окремих ділянках лінії бойового зіткнення має на меті зберегти життя і здоров’я військовослужбовців ЗСУ та запобігти загрозам для мирного населення, яке проживає у прифронтовій зоні».

Пізніше до Золотого приїхав міністр оборони Андрій Загороднюк, і, поспілкувавшись з місцевими, заявив: в цілому вони підтримують розведення.

Однак, існує й інша позиція. Наприклад, волонтерка Наталя Воронкова в мережі Facebook оприлюднила «звернення мирних жителів селища Золоте-4» до Зеленського із закликом не відводити підрозділи ЗСУ.

За словами ветерана війни на Донбасі та співробітника фонду «Повернись живим» Андрія Римарука, не всі військові, які зараз присутні на сході України, розуміють, для чого розводять війська. Як і частина місцевого населення, які незабаром опиняться у «сірій зоні», а, отже, у небезпеці.

«За наявною інформацією, за останніх три місяці на території «Л/ДНР» проведено понад 400 затримань людей, яких підозрюють у співпраці з Україною. Особисто я в Авдіївці знаю трьох-чотирьох чоловік, які є затятими патріотами України.

І тепер ми кидаємо цих людей напризволяще. В будь-який момент якийсь покидьок може приїхати, забрати їх і відвезти в Донецьк, де кине у підвал. І ми отримаємо чергового Сенцова або Балуха», – каже Андрій Римарук.

В українських ЗМІ з’явилася інформація про те, що розведення не обмежиться Станицею Луганською, Золотим та Петрівським. Мовляв, на черзі до списку демілітаризованої зони можуть опинитися Широкине, Павлопіль, Піски, Опитне, Світлодарськ, Кримське та інші.

Це опосередковано підтвердив й міністр оборони Андрій Загороднюк, заявивши, що «розведення військ на Донбасі буде відбуватися не одразу по всій лінії розмежування, а ділянками».

Днями глава військово-цивільної адміністрації селища Зайцеве Володимир Весьолкін виклав на своїй сторінці Facebook відео, у якому розповів, що, у разі розведення військ і на цій ділянці, його будинок опиниться у «сірій зоні».

Не важко здогадатися, яка доля може спіткати проукраїнського чиновника, до житла якого терористам відкривається шлях без жодної перешкоди.

Чи допомогло розведення військ Станиці Луганській

Україна вже має приклад розведення військ. Він відбувся у червні цього року у Станиці Луганській. Слід зазначити, що розвести війська та техніку на тій ділянці планували з 2016 року, але через сторону-окупанта процес зривався.

За Мінськими домовленостями межа розділу йде по річці Сіверський Донець. У Станиці Луганській розташовані приблизно п’ять тисяч приватних будинків. І зараз 74 з них, де проживають близько ста людей, опинилися у «сірій зоні».

«Наші військові провели підготовчі роботи, зокрема, технічні, щоб гарантувати безпеку громадян саме на цій ділянці, де мешкають до ста людей. Там немає проблемних питань», – розповів «Українській правді» глава Станично-Луганської райдержадміністрації Юрій Золкін.

Він пояснює, що є принциповий момент: «Згідно з домовленостями, комбатанти (ті, хто входить до складу збройних сил – УП) не можуть знаходитися у «сірій зоні». А це – СБУ, Нацполіція, Нацгвардія, прикордонники».

За словами Золкіна, наразі у «сірій зоні» лише у денний час знаходиться наш спостережний пост Спільного Центру з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін (СЦКК). Його представники без зброї зараз спостерігають за ходом робіт на мосту.

«Але більше немає нікого, хто зупинить злочинця або зупинить якусь бійку. На жаль, цей момент не визначений. Ніхто не патрулює «сіру зону». І я казав всім можновладцям, що це питання треба вирішувати. Якщо поліція зараз прийде до мосту зупиняти якогось злочинця, то це буде сприйнято як зрив Мінських домовленостей», – говорить чиновник.

До речі, за два місяці після розведення, 7 серпня, на українській території з’явилися представники так званої «ЛНР» Ольга Кобцева та Владислав Дейнеко. Побачивши українських журналістів та главу Станично-Луганської райдержадміністрації Юрія Золкіна, вони вирішили підійти та заявити на камеру: «Станица и Счастье – наши».

Звичайно, це була провокація і намагання показати: ми зайшли на вашу територію, і ви нічого нам не зробите.

Наразі у Станиці Луганській триває другий етап розведення – демонтаж інженерних споруд та будівництво зруйнованого мосту. Однак окупанти не поспішають виконувати свою частину зобов’язань.

«Розведення повинно мати якусь мету. Наприклад, у Станиці – зруйнований міст, і переміщення по ньому було жахіттям для людей. До розведення та сторона і не думала його відновлювати. Хоча, якщо б вони прийшли з таким запитом, то їм би ніхто не чинив перепонів. Але це все їх влаштовувало, «чим гірше – тим краще» – це їхній принцип», – розповідає Юрій Золкін.

До розведення окупанти заробляли гроші на переправі тих, хто не міг самостійно подолати зруйнований міст, щоб перейти з непідконтрольної Україні території та вільну, й навпаки.

«На цьому мосту зароблялися десятки, сотні тисяч гривень. Не можеш перенести свій вантаж, або ти на інвалідному візку, або старенька бабуся – плати гроші оцим товаришам, які контролювалися нашим противником. Тому у нашому випадку розведення – це не політика, а гуманітарне питання», – каже Золкін.

За словами глави Станично-Луганської райдержадміністрації, окупанти на тому боці моста й досі не розібрали свої укріплення.

«Пункт пропуску досі там, де й був, біля мосту. Ті люди, які до розведення сиділи там у військовій формі, проводили перевірку біля моста, когось затримували, зараз перевдяглися у цивільне – й все. Це насправді маскарад.

Там майже кожного дня з’являється група телебачення, яка щось знімає. Також там чергує так звана СЦКК (у грудні 2017 року офіцери РФ одноособово вийшли зі складу СЦКК – УП) і майже цілодобово все знімає на камеру. Україна, виконуючи гуманітарну складову, має вимагати, щоб окупанти виконували всі умови», – говорить Юрій Золкін.

Знову віримо Росії

Приклад Станиці Луганської показує: не варто вірити маріонетковим «республікам» Кремля. Сама Росія продовжує запевняти світ, що не є учасником війни на Сході України.

Так, 7 жовтня прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков заявив, що Кремль «має певний вплив на бойовиків на Донбасі, але гарантувати відведення військ не може», адже «республіки Донбасу – самостійні суб'єкти у врегулюванні цього конфлікту».

«Ми всі прекрасно розуміємо, що війна, навіть якщо ми розведемо війська в Золотому, Петрівському, та хоч по всій лінії розмежування, не закінчиться. Все одно обстріли триватимуть, все одно і ми, і противник нестимуть втрати.

Розвести війська означає отримати великий шматок «сірої зони». Якщо ми відкинемо населені пункти, які складають всього-на-всього 15% по всій лінії розмежування, то все інше – це ласий шматочок для диверсійних груп, для спецслужб противника», – вважає Андрій Римарук.

За його словами, відводити армійців з військової точки зору – критично небезпечно.

«Друга, третя лінія оборони, які будувалися свого часу, вже прийшли в непридатність. Там потрібно проводити купу підготовчих робіт: копати траншеї, окопи, переносити карту мінних полів, адже ми все одно перебуваємо в стані оборони, тому що не впевнені, що ворог на нас не нападе», - каже ветеран.

Він наводить приклад Грузії, Придністров'я, Абхазії, Нагорного Карабаху, де російські війська досі не відвели.

«І за Золоте, і за Богданівку ми билися, в цих районах загинув не один десяток людей, ще більше було поранено. Навіщо тоді ми це робили?», – каже Римарук.

Також під питанням залишається мотивація військових, яким фактично дають наказ відходити з територій, які вони займали важкими зусиллями.

«Те, що ми отримали після п'яти років війни, далося нам дорогою ціною. Якщо ми побачимо, що відведення військ не спрацювало, то як ми будемо повертати територію, з якої пішли?

Візьмемо, наприклад, Широкине. У 2014-2015 роках ЗСУ штурмували населений пункт два рази. Ми готові втретє брати Широкине, втретє класти там своїх хлопців? Чи готова армія потім відвойовувати міста, від яких ми відійшли? Не думаю».

Юлия Ворона, ForUm

Спасибо за Вашу активность, Ваш вопрос будет рассмотрен модераторами в ближайшее время