Сьогодні наш співрозмовник продовжує розмірковувати над тим, чому в нашому суспільстві помітно зростає рівень соціальної напруги та побутового насильства, але справжній соціальний вибух навряд чи можливий.
Прості люди про те, що відбувається у країні, знають із медіа. Ми бачимо, що останнім часом зростає рівень навмисних убивств. Тобто люди надають перевагу силовому вирішенню проблем. Але чому при цьому немає барикад? На побутовому рівні – різанина, але на вулиці ніхто не виходить? Або – майже ніхто? Олег Покальчук вважає, що люди просто випускають пару:
– Хіба то різанина? От дивіться, люди із завзяттям ріжуть і вбивають один одного щоденно різноманітними побутовими предметами. І таким чином ця пара випускається. Вкрав, випив – у вʼязницю. Напився – вбив. Усе відбувається закономірно. Читаємо про це щоденно. Якщо йдеться про соціальні протести, то це таке біблейське питання – коли вже у нас почнуться соціальні протести? Відповідь – ніколи! Ніколи соціальні протести не почнуться, тому що для цього потрібні соціум і усвідомлений протест. У нас є населення, але немає народу. На науковому рівні це можна частково підтвердити, тому що для українців характерна локальна ідентичність. Вони розуміють державний патріотизм як розповсюдження свого регіонального світогляду на всю територію країни. Це – маячня, але фактично це так. Тому – соціуму немає, немає за що боротися, нема чого відстоювати. Це не їхнє. От місцева якась Врадіївка – це їхнє. За це вони поборотися можуть, що зрозуміло. А от уже за райцентр – навіщо воно їм потрібне! Там інші люди живуть, не наші.
Київ – це великий офіс
– Якийсь район Києва вийде протестувати проти чогось?
– Та Боже борони. Київ – це не місто! Київ – це великий офіс. У Києві немає киян, тут усі «понаїхали». А ті, хто «поназалишалися», тихо сидять по хатах, бо можна отримати по макітрі. Адже знають – окупанти приходять і йдуть, а жити треба. Київ бачив різні окупації, і старі кияни добре знають, що краще пересидіти. Будеш сильно викаблучуватись – опинишся там, де герої Крут. Теж кияни.
Але, з іншого боку, Київ – дуже велике місто. І завжди можна подати сотню-другу людей як киян. Насправді не має значення, хто за кого виходить. Важливий результат, досягнення мети. У нас не може бути революційної свідомості в принципі, у крайньому випадку – повстанська. Хто такий повстанець? Це означає – вдень він хлібороб, а вночі партизан. А вдень знову працює на клятого окупанта, вночі знову його грабує.
– Гуляйполе?
– Гуляйполе – це все ж таки революційна ситуація, за якої влада належала людям, які мали зброю. Це, швидше, повстанці східного типу, афганського. Вдень ти мирний дехканин, уночі – душман. І там, і там ти заробляєш гроші. А коли ворог ослабне, можна піднятися й удавати, що ти боровся проти нього всі ці роки, та надати докази цього, як це зазвичай траплялося в нас. Ворога, який слабшає, – вдарити, того, хто падає, – штовхнути. Коли правоохоронні органи почуваються слабшими, з’являються люди, які готові їх абсолютно справедливо штовхнути, бо вже всім остогиділи. Але заміни їм немає, людський матеріал той самий.
Як варять жаб
– Що попереду?
– Попереду те саме, що й позаду. Нічого. Це не похмурий морок. Болітце, як і зараз. Доти, доки зовнішні сили не поміняють конфігурацію свого тиску на Україну. Щось станеться в Росії, щось трапиться у Європі, спалахне якась нова світова війна, і всім буде не до нас, як зазвичай. Тоді тут, можливо, щось почне відбуватися. Інакше – ні. Будуть окремі точкові спалахи народного невдоволення, які не є ні соціальними, ні політичними. Бо Врадіївка реагувала не на зґвалтування, якщо пильно придивитися до подій, а на особисту образу – Дрижак образив громадян, які зібралися на площі. Це було спусковим гачком. Особиста образа. Навіть більше. Якби він принижував кожного окремо, я впевнений, що ніхто б і пальцем не поворухнув. А коли він, відчувши особисту безкарність, сказав це всім одразу та разом, тут у голові в людей щось заворушилося.
– Тому все вщухне?
– Ні. Смердітиме, тлітиме, булькотітиме. Буде поступово наростати, але градус наростання… Знаєте, як у воді варять жаб? Якщо повільно підвищувати температуру, то жаби не відчувають, що вони варяться. Бовтаються там і потім конають. А якщо кинути в гарячу воду, то жаба може й вистрибнути, бо контраст великий.
Тому в нас градус підвищується, але коли ми порівнюємо сьогодні з учора, то для нашого сприйняття це практично непомітно. А якщо порівнювати з ситуацією, що була кілька років перед тим, то різниця є. Градус підвищується. Але оскільки це сморід, дим, якісь іскри, то говорити про вибух не доводиться.
У всі часи соціальні зміни відбувалися через неправильний дерибан
– У чому ще феномен Врадіївки? Якби перед тим не наїхали на Корнацького, чорта з два хтось би знав про це село. А коли влада починає притискати й оббирати фактично своїх за класом, то ці свої – люди організовані, недурні, які мають власні силові структури, хоч і мікроскопічні, які здатні до самоорганізації й точно знають, що таке самозахист – починають діяти. Хто більший бандит – не принципово. Але якщо одні бандити починають гризтися з іншими – вовтузіння буде більш організоване і системне. В усі часи та всюди відбувалися соціальні зміни – не під впливом ідеологій, це все дурня собача, а через неправильний дерибан. Це відбувалося за участю народних мас. А потім до цього прив’язувалася, як зазвичай після перемоги, якась ідеологія – щоб облагородити цю різанину.
Думаю, що влада це теж розуміє. З одного боку, треба якось «віджимати» гроші в цих людей. А з іншого – чорт знає, як це робити. Треба прораховувати, одразу не вийде. Це не підприємці з Майдану – пішов і забрав. Це люди, в яких трохи більше грошей та які мають свої амортизаційні фонди. Хай би й невеликі. Але таких людей багато. Це справжній середній клас. Якщо влада невдало поєднає одних й інших – може, якийсь рух і почнеться.
Власне, як і той самий Майдан-2004. Це не те, що народні маси прозріли та пішли. Середній бізнес сказав: «Пацани, ми дамо вам гроші». Ці всі вже дістали. Ми вам їжу, те, се, що ще треба? Ми самі не будемо там тупцювати, але візьмемо участь грішми та можливостями. І нормально вийшло.
Бікфордів шнур, не прив’язаний до вибухівки
– Майдан – це була успішна репетиція. І так було завжди. Згадаймо 1991 рік. Завжди люди, яким є що втрачати і які розуміють, що влада може це забрати, підтримуватимуть санкюлотів, голоту й гопоту різну, бо це солдати. Вони можуть влитися до їхніх лав. Чому й ні? Просто коли прибігають політики з вдалими гаслами, то вони приймаються, а якщо з невдалими – мимо каси.
І наші правоохоронці доволі пересічні. У нас взагалі досить посередня країна – не дуже пасіонарна, не дуже кровожерлива, не дуже харизматична. Все середнє.
Ірина Ткаченко, «Політика і Культура»
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
