24 серпня поточного року, невдовзі після чергового обміну полоненими мережу вразило фото одного з колишніх бранців РФ – ексмера Херсона Володимира Миколаєнка, котрий за три з гаком роки, проведених у російській неволі змінився фактично до непізнаваності. Втім, ані катування, ані нелюдські загалом умови перебування в країні-агресорці не стерли з його пам’яті ті жахливі в усіх сенсах дні, коли путінські «визволителі» захопили величне місто. Деякі спогади ексочільника Херсону, зокрема, щодо причинно-наслідкових зв’язків окупації обласного центру, викликають низку запитань. Детальніше про це – далі в матеріалі ForUA.
65-річний Володимир Миколаєнко був міським головою Херсона з 2014-го по 2020-й рік. Із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну він долучився до місцевої територіальної оборони, хоча через бліцкриг рашистів у бойових діях участі не брав. Натомість пан Миколаєнко лишився в окупованому місті й повсякчас виходив на проукраїнські мітинги. За кілька місяців після того, як Херсон опинився в огидних «обіймах» путінських військ, окупанти заманили його у пастку, затримали і полонили. Так, 17 квітня 2022 року під виглядом представників тероборони росіяни призначили Миколаєнку зустріч – на місці його одразу схопили. Перший час він перебував у Херсоні – про це свідчили відео пропагандистського характеру, в яких «брав участь» ексмер. Після цього, скоріше за все, його вивезли до Криму або до Росії. До кінця листопада 2022 року про йогу долю нічого не було відомо. Згодом представники Міжнародного комітету Червоного Хреста підтвердили, що він перебуває у російській неволі.
За роки полону у Володимира Миколаєнка була неодноразова можливість повернутися в межах двосторонніх обмінів в Україну раніше, але він кілька разів поспіль відмовлявся від обміну, віддаючи це місце тяжкопораненим військовополоненим.
У цьому конкретному випадку аж ніяк не буде пафосом констатувати, що коли ти сам фізично і емоційно виснажений віддаєш щасливий квиток свободи іншим – це велика, якщо не сказати героїчна людська жертовність з одного боку і відчуття обов’язку перед народом та Україною – з іншої сторони. Цілком очевидно, що такий свідомий вибір, може зробити лише людина неймовірної сили волі, що попри надважкі вітри, не згинається, тримаючи внутрішній стержень гідності та порядності.
Дивлячись на те, яким Володимир Миколаєнко був до полону, і яким повернувся зараз, можна лишень уявити, через які тортури й випробування йому довелося пройти, скільки болю і нелюдських знущань витримати. Ну, а перед цим, як зазначалося вище, Миколаєнко не втік, не сховався, а залишився з людьми у своєму місті, коли над ним нависла смертельна загроза. Більш того, він публічно відмовився співпрацювати з окупаційною владою, коли в місті вже господарювали «визволителі». Його слова були гранично лаконічні, проте однозначні: «Херсон – це Україна». У чорні дні перебування херсонців під окупацією до того, як потрапити в полон, Миколаєнко організовував доставку води, хліба, підтримував роботу комунальних служб, тощо. Не маючи жодних гарантій безпеки і реальних важелів владного керування, він де-факто залишався моральним лідером міста.
З огляду на такий бекграунд, колишній мер давно вже, на щастя, звільненого Херсону має цілковите право ставити свій «діагноз» жахливому окупаційному минулому. І він це робить. Зокрема, після звільнення в межах обміну 24 серпня Володимир Миколаєнко дав кілька максимально відвертих інтерв’ю, в яких, серед іншого, поділився своїми міркуваннями щодо цього.
Ексмер і колишній в’язень росіян заявив, що вважає швидке просування російських сил у 2022 році через територію області до Херсона результатом зради: «Мої чіткі переконання – що це зрада і що це абсолютно не випадково, бо так швидко дійти через територію області до Херсона неможливо. І чому не був підірваний Антонівський міст – це для мене велике питання».
За словами Миколаєнка, буквально за три тижні до повномасштабного вторгнення проводилися військові навчання під керівництвом СБУ за участю президента Володимира Зеленського, під час яких повідомлялося, що мости заміновані і противник не зможе пройти. Принагідно ексочільник Херсону зауважив, що фактична ситуація відрізнялася від тих даних, які були донесені нинішньому господарю Банкової. «Тільки червоної доріжки цим танкам ще хіба не постелили, щоб вони перейшли», - саркастично констатує колишній мер багатостраждального міста у розмові з суспільним мовником.
Водночас у нещодавньому подкасті Сергію Стерненку, ексмер розповів про те, що відбувалося в Херсоні напередодні повномасштабного вторгнення Росії та в перші дні великої війни. Зокрема, Миколаєнко звернув увагу на те, що до війни ніхто не готувався, ніхто не робив жодних дій проти колаборантів, які перебували на зарплаті у Москви. А в перші ж години війни, наголошує Миколаєко, в Херсоні вже не було керівництва силових структур, які мали захищати місто від окупантів. Тодішній мер сказав, що він гордий за херсонців, які в перші ж години вторгнення Росії 24 лютого 2022 року масово пішли до військкоматів, готуючись захищати місто. Загалом, трагедія Херсону, на переконання його колишнього очільника, полягає в тому, що місто здали в перші години війни «і що ніхто не віддав наказ про замінування та подальший підрив мостів».
Усі ці свідченням далеко непересічного очевидця можуть і мають лягти в основу подальших розслідувань, де повинні бути конкретні винуватці ймовірного «злиття» Херсону – єдиного, до речі, обласного центру України, який під час повномасштабної війни («ЛДНР» це давнішня історія) хоч тимчасово, але перебував таки під владою окупантів. Натомість наразі маємо поодинокі вироки херсонським колаборантам рівня пішаків, тоді як «велика риба» продовжує своє нікчемне вільне плавання. У країні, яка в надзвичайно жорсткій екзистенцій ній боротьбі виборює своє право на існування, такий стан речей є апріорі неприпустимим і винуватці тих подій давно мають перебувати у місцях не надто віддалених. Тобто, жодних пробілів чи то пак – білих плям у тих чорних днях бути не повинно і суспільство має чітко бачити, що ті представники місцевої влади та силової вертикалі, які, умовно кажучи, зустрічали окупантів квітами, покарані згідно чинного українського законодавства.
Автор: Тетяна Мішина
