Увечорі понеділка, 20 липня, спеціальним рішенням уряду тимчасово виконуючим обов’язки міністра оборони було призначено кадрового військового Євгена Хмару. Детальніше про чи на найгостріший за час повномасштабної війни сюжетний кадровий трилер – далі в матеріалі ForUA.
Близько десятої вечора 20 липня на сайті Кабінету міністрів (КМУ) було оприлюднено розпорядження, згідно з яким функції т.в.о міністра оборони було покладено на Євгена Хмару. Ані конкретних термінів, ані інших деталей в уряді не озвучили. Зазначимо, що Євген Хмара - воєначальник, генерал-майор та колишній керівник Центру спеціальних операцій «А» (Альфа) СБУ. З 2011 року він служив у спецпідрозділі «Альфа» і брав участь в обороні та звільненні Київщини, а також воював на Донеччині. З січня 2026 року і дотепер він тимчасово очолював Службу безпеки України (СБУ). Є повним кавалером ордена Богдана Хмельницького.
Таким чином Банкова, щоправда урядовими руками поставила щонайменше три крапки в кадровому питанні, яке неабияк збудило українське суспільство.
Між тим, переведення генерала Хмари на посаду тимчасового виконувача міністра оборони породило закономірне питання про те, хто ж тепер керуватиме СБУ? Наразі т.в.о «контори» виконує до цього перший заступник голови Служби безпеки Олександр Поклад, з яким у діючого очільника президентського Офісу (ОП) Кирилом Будановим існує досить тривалий і глибокий конфлікт. Тому питання, чи не стане таке кадрове призначення міною уповільненої (а, не виключено, що й швидкої) дії – відкрите. Це – з одного боку. З іншої ж сторони, за чутками, перед рішенням по Покладу Зеленський мав бесіду face to face з керівником свого Офісу і Кирило Олексійович начебто запевнив главу держави у тому, що розбірки між ним та новоспеченим т.в.о СБУ буде відкладено як то кажуть до кращих часів. Натомість, подейкують, що саме за проєкцією Буданова колишній очільник МВС Ігор Клименко може потрапити у кабінет секретаря РНБО. Потенційна зміна секретаря Радбезу апріорі породила ще одне кадрове питання: «Що ж тоді робитиме Рустем Умєров?». За непідтвердженою на офіційному рівні інформацією, його можуть відправити послом України у США замість нинішньої амбасадорки Ольги Стефанішиної. Щоправда ще донедавна на цю дипломатичну позицію розглядали вже колишню очільницю уряду Юлію Свириденко.
На додачу до усіх вище перелічених кадрових ребусів на Банковій наразі переймаються кастингом кандидата на посаду нового головкома ЗСУ. Вже кілька днів поспіль Зеленський говорить і зустрічається із топ-командирами. Серед імовірних кандидатів на посаду головкома найчастіше лунають прізвища Михайла Драпатого (командувач Об’єднаних сил ЗСУ), Олега Апостола (командувач Десантно-штурмових військ), Андрія Гнатова (чинний начальник Генерального штабу ЗСУ). Також серед потенційних наступників називають таких бойових командирів та керівників угруповань, як Андрій Білецький, Олександр Оболєнський, Віктор Ніколюк, Ігор Скибюк, Геннадій Шаповалов та Олександр Тарнавський.
Якщо говорити загалом, то найбільш невизначеним наразі залишається політичне майбутнє Михайла Федорова, котрий навіть після своєї відставки продовжує стверджувати: він – в одній команді з чинним главою держави. «Сім років я вірно служив нашим ідеям, президенту в одній команді. Я не будував політичної кар’єри, не створював власні компанії, не займався бізнесом і в оточенні президента точно є людиною, яка його цінувала найбільше і цінує серед тих усіх, хто в нього є. І ніколи його не підводив та не підведу ні в чому», – заявив Федоров під час свого брифінгу на тлі акцій підтримки у різних містах нашої держави.
У тому, що саме звільненням Федорова з посади міністра оборони президент відкрив свою власну «скриньку Пандори», і політичні проблеми посипались на нього в геометричній прогресії переконаний політолог Володимир Фесенко. «І що з усім цим робити? Точніше, що робити з Федоровим і Сирським? Саме це зараз є ключовим питанням для президента в контексті нейтралізації політичних проблем, які виникли. Федорова бажано залишити при якійсь посаді. А ось щодо Сирського, ситуація виглядає і простіше і складніше одночасно. Схоже, що президент Зеленський схиляється до того, щоб зробити нинішнього главкома ЗСУ символічною жертвою для нейтралізації нинішніх політичних проблем. Але не йдеться про звільнення Сирського на вимогу «картонкового Майдана». Це може бути добровільна відставка, як реакція на політичний тиск. І він при цьому може залишитись радником президента з воєнних питань, або отримати іншу почесну посаду», - прогнозує експерт.
На переконання політолога, не менш складною задачею у нинішній кадровій каруселі є питання про те, ким замінити Сирського? «Зрозуміло, що це має бути людина авторитетна для українського війська, зі стратегічним мисленням і з талантом полководця, з гарною репутацією для суспільного сприйняття, але без власної харизми (щоб не з’явилося нового Залужного), без політичних амбіцій. Це має бути командир, здатний контролювати ЗСУ, але абсолютно лояльний президенту Зеленському. Умовно і образно кажучи, новий главком ЗСУ має бути кимось на кшталт Сирського, але значно молодше і суспільно привабливий. Однак ідеального кандидата на заміну Сирського, який відповідав би всім цим критеріям, не має. І це ускладнює вибір Зеленського. І саме тому його кадровий кастинг на вибір нового главкома ЗСУ затягнувся», - зауважує Володимир Фесенко.
Політолог прогнозує, що «скоріше за все, буде якесь рішення по главкому ЗСУ і начальнику Генштабу». Що ж стосується Федорова, то тут, на думку Фесенка, буде – або певний кадровий компроміс між Зеленським і екс-міністром оборони, або ж остаточний політичний розрив між ними.
Щодо загроз деяких активістів про можливість безстрокового Майдану, то, переконаний експерт, треба розуміти – початок внутрішньої політичної війни буде шляхом до поразки у війні з путінською Росією. «Тут справа не в симпатіях чи антипатіях до Зеленського, Федорова або Сирського. Йдеться про виживання країни. Це важливіше, ніж чиїсь політичні амбіції чи романтичні ілюзії. Зеленський свої помилки вже зробив. Якщо свої помилки почнуть робити політики і громадські активісти, ми ризикуємо повторити сумну історію УНР», - підсумовує Володимир Фесенко.
Водночас політолог, голова Центру аналізу та стратегій (ЦАС) Ігор Чаленко акцентує: нинішня ситуація висвітлює не лише персональні розбіжності, а насамперед системну проблему у розподілі повноважень між Міністерством оборони та Генеральним штабом.
«Згідно зі статтею 15 Закону «Про національну безпеку України» міністр оборони здійснює військово-політичне та адміністративне керівництво Збройними Силами України. До його повноважень належить формування державної політики в сфері оборони, оборонне планування, програмний і ресурсний менеджмент, військова кадрова політика, ефективне використання ресурсів та всебічне забезпечення війська. Міністерство оборони як центральний орган виконавчої влади реалізує ці завдання через бюджет, закупівлі, міжнародну співпрацю та контроль. Натомість Головнокомандувач ЗСУ через Генеральний штаб здійснює безпосереднє військове керівництво. Це оперативне планування застосування сил, підтримання бойової готовності, визначення потреб у спроможностях та управління військами під час виконання завдань. Обидві інституції підпорядковуються президенту України як Верховному Головнокомандувачу, проте на практиці їхні функції часто перетинаються. Найгостріші точки протиріч традиційно виникають у сфері закупівель озброєння та техніки. Генштаб формує і подає потребу, виходячи з бойового досвіду та оперативної обстановки. Міністерство оборони через Агенцію оборонних закупівель визначає пріоритети, проводить процедури і укладає контракти. Коли запити військових не встигають за реалізацією або пріоритети розходяться, виникає напруга. Подібні питання стосуються також темпів реформ, цифровізації процесів, змін у системі комплектування та мобілізаційної роботи. Такі протиріччя не є новими. Вони проявлялися за різних міністрів і головнокомандувачів. Це свідчить, що справа не в конкретних людях, а в системі», - наголошує експерт.
Принагідно нагадавши про те, що реформа 2018 року запровадила натівську модель, де цивільне Міністерство оборони забезпечує політичний контроль і адміністративне управління, а професійне військове командування відповідає за бойову складову, Ігор Чаленко резюмував: «Однак в умовах повномасштабної війни формальні межі повноважень часто розмиваються. Дублювання функцій, різна швидкість прийняття рішень і різні пріоритети призводять до затримок і взаємних претензій. Президент як Верховний Головнокомандувач регулярно проводить наради Ставки, де намагається узгоджувати позиції. Проте системне вирішення вимагає уточнення нормативної бази, чіткішого розмежування зон відповідальності та механізмів швидкого врегулювання спорів. Без цього будь-які кадрові зміни даватимуть лише тимчасовий ефект. Сьогодні, коли держава продовжує вести повномасштабну війну, ефективність управління оборонним сектором має бути пріоритетом. Конфлікт повноважень не повинен перетворюватися на конфлікт інституцій. Це питання національної безпеки, яке потребує концептуального вирішення на найвищому рівні».
Автор: Тетяна Мішина
