Секрети Державного політехнічного музею. Частина 2

Напевно, ніде людину не охоплює таке почуття гордості за свою країну, як у музеї. Наприклад, щоб переконатися в силі рідного слова, варто відвідати музей літератури, в національній неповторності - музей культурної спадщини. А от щоб дізнатися про науково-технічний потенціалі всієї країни, необхідно хоча б раз у житті зайти в Державний політехнічний музей при Київському політехнічному інституті.

Дослідивши зал, присвячений розвитку інформатики (див. попередній матеріал), ForUm відправився оглядати основну експозицію.

У 30-х роках ХХ століття в Україні почала активно розвиватися область наукового приладобудування. Як розповів нам завідувач відділом музею Григорій Лупаренко, у період перебування України у складі Російської імперії прилади купувалися в основному за кордоном і коштували дуже дорого. Однак у радянський час їх почали виробляти в межах країни. Так, у музеї можна побачити апарат ультразвукової терапії «Барвінок», розроблений Київським заводом «Квант», електронний мікроскоп «Селмі» Сумського заводу електронних мікроскопів. За словами старшого наукового співробітника музею Ольги Шульги, свого часу він був одним з найпотужніших у Європі.

«Здатність мікроскопа розряджати - 6000 разів. Щоб він запрацював, потрібна була ціла кімната додаткового обладнання. Створювали цілковитий вакуум без єдиної молекули повітря, після чого можна було розглянути кристалічні решітки металів, будову клітин».

 

 

 

Справжня гордість музею - радіоприймач 1917 року, сконструйований штабс-капітаном Михайлом Бонч-Бруєвичем. Винахідник народився в Росії, проте провів дитинство і здобув початкову освіту в Києві. У серпні 1914-го Бонч-Бруєвича відправили до Твері як помічника начальника приймальні радіостанції. Тверська радіостанція забезпечувала проводовий зв'язок між Росією і союзниками - Англією та Францією, які направляли на російський фронт радіостанції та лампові радіоприймачі. Армія залежала від цих поставок і часто залишалася без будь-якого радіозв'язку.

 

Крім того, для посилення сигналу на радіостанціях застосовувалися дуже дорогі електронні лампи з Франції, кожна з яких працювала не більше п'яти годин. Розуміючи всю важливість проблеми, Бонч-Бруєвич спочатку організував випуск вітчизняних електровакуумних ламп, а у 1916-му виготовив першу вітчизняну катодну лампу. Саме ними укомплектовувався радіоприймач, що вироблявся в майстерні Тверської радіостанції за замовленням Головного військово-технічного управління російської армії. Таких радіоприймачів ручної роботи збереглося всього два - №1 у Києві та №7 у Санкт-Петербурзі.

 

 

А це - комутатор першої київської міської телефонної станції 1886 р. з телефонною книгою абонентів, яких на той час налічувалося всього 100 людей.

 

 

Робоче місце телефоністки і частина колекції техніки військового зв'язку.

 

 

Один із залів присвячений стрілецькій зброї. Як розповів нам Григорій Лупаренко, унікальність колекції в тому, що зброя в ній представлена як результат технічної творчості. Її можна помацати руками і навіть розібрати, бо це лише макети. Всього тут 66 експонатів, серед яких гвинтівки, пістолети-кулемети, автомати, кулемети, гранатомети, пістолети і спортивна зброя.

 

 

 

 

За словами Григорія Лупаренка, колекція поповнюється за рахунок надходжень від приватних осіб, проте подарувати найчастіше намагаються діючі зразки, які музей експонувати не може. Ще в залі можна побачити залишки зброї часів Другої світової війни.

 

 

Наймасштабніша частина експозиції розташовується в корпусі колишніх майстерень Політехнічного інституту. Раніше тут проходили практичні заняття студентів, а після революції діяло промислове підприємство, що перетворилося згодом у завод імені І.І.Лепсе.

 

 

Тут можна помилуватися колекцією техніки військового зв'язку. Серед експонатів - телефонні й телеграфні апарати, радіостанції, армійські телефони. «Перлини» колекції - телеграфний апарат Бодо і радіостанція «Північ» 1942 року, розроблена спеціально для партизанів Другої світової війни. До речі, щоб німці якомога довше не здогадалися про походження радіостанції, всі написи на панелі і ручках управління були зроблені англійською мовою, з деталей зіскоблювалися найменування, а в схему впаювалися два-три англійські конденсатори.

 

 

 

 

 

А таким ось пристроєм у СРСР глушили передачі «Голосу Америки».

 

 

У розділі промислових технологій можна побачити макети різноманітних заводів, штучно вирощений корінь женьшеню. Показовою галуззю для України є виробництво цукру. Наші цукрозаводчики активно займалися меценатством, саме на їхні гроші був побудований Київський політехнічний інститут. Найбільша кількість цукрових заводів на території України була за часів Російської імперії - 206, при Радянському Союзі - 178. Зараз їх залишилося менше двадцяти.

 

 

 

 

Є на що подивитися і в розділі машинобудування. Багато апаратів були передані музею лабораторією опору матеріалів і зараз вони знаходяться в робочому стані. На початку століття з ними працювали студенти КПІ.

Прес Бринелля, за допомогою якого визначають міцність металу.

 

 

Тут можна побачити безліч дивних пристроїв, навіть токарний верстат кінця ХIХ століття, що працює на спирті. Цікаво, що він переданий музею приватною особою тільки тимчасово, і лише тому, що займає багато місця в будинку. Звичайна практика для музею, як пояснив нам Григорій Лупаренко.

 

 

 

Є експонати з національним колоритом - кінний залізний плуг, розроблений у кінці ХІХ століття, один з кращих для роботи на українському чорноземі.

 

 

Не обійшлися без уваги і друкарські машинки.

 

 

Лінотип - попередник фотонабору і комп'ютерної верстки.

 

 

У музеї регулярно проходять різні виставки. Зараз тут експонують автомобілі, зібрані вручну.

 

 

Ще одна виставка - присвячена 80-річчю студії «Укркінохроніка». Тут можна побачити монтажний стіл, апаратуру для обробки плівки, кінокамеру, кіноапарат для демонстрації фільмів, звукорежисерський пульт… і все в робочому стані.

 

 

 

 

 

В окремому залі представлена ​​фото- і відеотехніка. Серед фотоапаратів є як вітчизняні - харківський «ФЕД» і «Київ» виробництва заводу «Арсенал», так і іноземні, наприклад, один з перших плівкових фотоапаратів «Leica».

 

 

 

 

Кінокамер в експозиції теж чимало, починаючи від професійних - для зйомок кіно і наукових досліджень, закінчуючи аматорськими, які невеликими партіями виробляв Київський завод автоматики ім. Г.І. Петровського.

 

 

 

Також у колекції є кіноустановки для демонстрації навчальних фільмів, схожі на сучасні домашні кінотеатри. Одна з них вітчизняна, а одна марки «Sony», що коштувала в радянський час більше, ніж автомобіль.

 

 

Є що сказати в музеї і про українське телебачення. Син відомого поета Павла Грабовського Борис у 1928 році винайшов «телефото» - систему, за допомогою якої можна було передавати рухоме зображення на відстань. Кажучи іншими словами, українець винайшов електронне телебачення. У політехнічному музеї можна подивитися на перший радянський телевізор масового виробництва «КВН- 49» зі збільшувальною лінзою.

 

 

Діюча телевізійна студія. Таких було всього кілька у всій УРСР.

 

 

Музейна експозиція, присвячена транспорту, починається з суднобудівництва. Григорій Лупаренко розповідає, що раніше макети демонструвалися відкрито, однак люди їх весь час чіпали і розтягували на сувеніри, тому довелося заховати під скло.

 

 

 

Тут же можна побачити судновий магнітний компас, установку для опріснення води на судні і капітанський місток для великого судна в натуральну величину, з основними органами управління.

 

 

А це - макет монорельсової залізниці з лінійним електродвигуном, побудований у Києві у 60-х роках. На жаль, далі демонстрацій справа не пішла.

 

 

Велосипед «Україна» виробляється з 1923 року і донині Харківським велосипедним заводом ім. Г.І.Петровського.

 

 

Автомобіль «Москвич», переданий до музею в робочому стані, і «Запорожець», до створення якого причетні випускники КПІ, які робили двигуни для цієї марки.

 

 

За словами Григорія Лупаренка, музей часто звертається до власників раритетних автомобілів з проханням про передачу їх до музею, однак поки охочих немає.

Електромобіль, створений студентами Харківського електродорожного інституту. У 1986 році на ньому був встановлений швидкісний рекорд - 265 км/год. Він розроблений на базі автомобіля з двигуном від реактивного літака.

 

 

Ще одна гордість України - інститут електрозварювання імені Патона.

 

 

У 1941-му тут була розроблена технологія автоматичного зварювання. Це дозволило виробляти швидкісне автоматичне зварювання броні танків Т-34. Один з них, до речі, стоїть на території музею.

 

 

Також інститутом був розроблений апарат для будівництва нафтогазопровідних магістралей у важкодоступних місцях. Апарат рухався по трубі й автоматично зварював, хоч на далекій Півночі, а оператор керував пультом, перебуваючи в теплому вагончику. Крім того, інститут розробляв різні способи зварювання сталі, сплаву на основі алюмінію. Зварювали не тільки високими температурами, а й за допомогою заморожування, вибухом. У 1993-му Інститут запатентував спосіб зварювання клітин людського організму при операціях. Як зазначив Григорій Лупаренко, завдяки інституту зварювання в Україні сьогодні зварюють практично все.

 

 

 

У розділі, присвяченому енергетиці, можна дізнатися про те, що Запорізька АЕС - найбільша в Європі, а на Трипільській ТЕС енергію виробляють шляхом спалювання мінерального палива. Крім того, в Україні працюють п'ять вітрових електростанцій - чотири в Криму і одна на узбережжі Азовського моря, однак наша вітроенергетика має великий потенціал. Фахівці вже давно говорять про необхідність встановити більше таких станцій на узбережжях і в горах. Правда, є одна проблема - низькочастотні коливання вітряних турбін роблять шкідливий вплив на здоров'я людини, тому їх потрібно встановлювати на значній відстані від населених пунктів.

Окрему увагу приділено корисним копалинам, яких в Україні налічується близько 120 видів. У музеї можна побачити особливо показові зразки, в тому числі уранову, залізну і золоту руди і різні геодезичні інструменти. До речі, як розповів нам Григорій Лупаренко, деякі родовища золота в Україні багатші від африканських. Ще одне наше багатство - кам'яна сіль. Найбільше родовище - Артемівське (майже 16 млрд т), а найдавніший в Європі солеварний завод знаходиться у Дрогобичі (працює з 1254 року).

 

 

 

Муляжі Трипільської кераміки, які свідчать про роль корисних копалин у житті людини. Завдяки випаленій глині ​​людина вперше спробувала варену їжу і продовжила своє життя.

 

 

Нафту і газ на наших землях вперше почали добувати в Західній Україні. Спочатку галицькі селяни вручну викопували в землі колодязі, де накопичувалася сира нафта, і, знаючи, що вона добре горить, продавали її замість дрів. А у 1853 році два львівські аптекарі розробили методику дистиляції й очистки нафти і отримали з неї гас. У тому ж році львівський бляхар Адам Братковський сконструював першу гасову лампу, що стала сенсацією, а в місті відкрили перше нафтопереробне підприємство. Перші вітчизняні газопроводи, до речі, будувалися із заходу на схід. Незважаючи на те, що сьогодні ми закуповуємо газ за кордоном, у нас є і власні перспективи - газ у шельфі Чорного моря і сланцевий газ, якого нам вистачить ще на 100-150 років. Правда, з видобутком останнього варто бути обережним, щоб не нашкодити екології.

 

 

Закінчуємо ми екскурсію в залі, присвяченому історії Київського політехнічного інституту, одного з найбільших навчальних закладів Європи. За 115 років інститут пережив дві евакуації, отримав чотири ордени за підготовку кадрів і випустив чимало відомих людей, серед яких Борис Патон, Ігор Сікорський, Сергій Корольов. Тут можна побачити різноманітні документи і фотографії, фонд випускників 1941 року, особисті речі знаменитих професорів і студентів. У кожному залі музею є експонати, до розробки або знахідки яких причетні співробітники політехнічного інституту.

І що вражає найбільше - створювали вони цей музей з нуля.