Ми звикли, що українці за кордоном асоціюються з нелегальною роботою, пошуками кращого життя і заробітками на важких роботах. Але, є чимало прикладів і більш ніж благополучної долі наших співвітчизників за кордоном, коли багато з них стають успішними діловими людьми і займають високі посади. ForUm, вирішив розповісти про тих українців, які живуть за кордоном і ламають всі стереотипи про «успіх без громадянства».
Примітно, що про подібні приклади успіху, якщо людина не рок-зірка, або не популярний письменник, практично не пишуть. Найчастіше українцям доводиться пройти нелегкий шлях, доводячи на чужині не тільки свої здібності, але і той факт, що Україна - не країна третього світу, а ми - нічим не гірші за тих же європейців.
«Прийнято вважати, що чогось досягти за межами України можуть лише ті, хто спочатку навчався за кордоном, або вдало створив сім'ю. Я знаю сотні українців, чий талант, працьовитість і завзятість цінують скрізь, куди б вони не поїхали. Мені здається, що саме про таких людей і повинні розповідати ЗМІ, адже вони не тільки показують, як можна досягти успіху, а й надихають своїх земляків на зміни в Україні», - впевнений Павло Василів, викладач італійської університету.
Віктор Свінцицький, координатор польсько-українських програм, Люблін, 29 років:
Досягнувши успіху в чужій країні, не забудь нагадати, що ти з України
Згадуючи про Віктора, на думку спадає єдине слово: «невгамовний». Саме так група українських журналістів прозвала Свінцицького під час фестивалю «Ніч культури», що проходив у польському містечку Люблін. Віктор у буквальному сенсі розважав гостей двадцять чотири години на добу: екскурсії по місту, організація ЗМІ на фестивалі, транспорт, обіди, поселення.
Коли о четвертій годині ночі втомлені і знесилені журналісти зібралися в кафе, щоб поділитися враженнями, Віктор продовжував розповідати анекдоти та кумедні історії з життя. «Вікторе, ти коли-небудь відпочиваєш?» - запитала я. «Коли я думаю, скільки можу зробити під час сну, то жахливо засмучуюсь. Робота - мій відпочинок», - не намагаючись лукавити, відповів хлопець.
Віктор наполовину поляк, тому його єдиною пільгою при вступі до польського вузу стала картка поляка. Завдяки їй Свінцицький навчався на бюджетній основі і отримував невелику стипендію.
«Мабуть, це єдиний мій бонус, в усьому решта довелося потрудитися. Щоб заробити на кишенькові витрати, брався за переклади, сидів до 5 ранку, дві години на сон - і на пари», - розповідає Віктор.
Саме завдяки перекладам хлопець і знайшов свою майбутню роботу. Спочатку допомагав депутатам сейму Любліна під час офіційних зустрічей з українськими чиновниками, потім йому доручили координувати спільний проект, а через два роки офіційно прийняли на службу в мерію міста.
«Проблема була в тому, що в мерії служать виключно поляки. Мені довелося доказувати, що я добре працюю, хочу вчитися і розвиватися. У результаті для мене зробили виняток, прийнявши до регламенту міського сейму поправку. Завдяки цій поправці я працюю на державній службі без польського громадянства», - уточнює він.
Сьогодні Віктор Свінцицький координує всі проекти між Любліном та українськими містами: зустрічі, фестивалі, круглі столи, обміни досвідом і просто ділові переговори. Про досягнутий успіх хлопець говорить мало, намагаючись піти від теми «своєї персони».
«Ну, це просто: ти працюєш, ставиш мету, любиш те, що робиш. Хіба це успіх? А знаєш, я ще вірші пишу, рок-групу з друзями організував, давай краще про поезію, музику або літературу поговоримо», - усміхається він.
Свінцицький упевнений, що українці можуть бути успішними в будь-якій країні, головне - вибрати мету і не опускати руки.
«А ще, не забувайте своє коріння, куди б вас не занесла доля, перемігши, завжди говоріть «я з України», а піднявшись на вершину - подякуйте батькам», - підсумовує він.
Марина Вроніч, фахівець аналітичного управління, Лондон, 29 років:
Ніхто не заважає тобі стати успішним, хіба що ти сам цього не хочеш!
Марина - молода гарна дівчина, дуже яскрава, але при цьому проста у спілкуванні. Вона посміхається, допиває свій англійський чай і кілька хвилин мовчить. Навколо галаслива площа Лондона, за сусіднім столиком два ділові партнери ведуть переговори, а за пару метрів від нас проходить російськомовна екскурсія для туристів. «Я люблю великі міста, люблю Лондон і цей міський шум, тільки тут можу по-справжньому відпочити», - перериває паузу Марина.
Ось уже четвертий рік, як вона працює в одній з найбільших фірм Лондона, що займається IT-технологіями, на посаді спеціаліста аналітичного управління. На перший погляд - не жіноча робота, але дівчину цей факт анітрохи не бентежить. «Я навчалася на факультеті прикладного системного аналізу - на всю групу дві дівчини, тому мені не вперше чути про «нестандартність» вибору професії. Трохи попрацювала в міжнародних компаніях України, потім у Москві, потім отримала пропозицію від лондонських роботодавців», - ділиться Марина.
Дівчина зізнається, що умови роботи тут дуже хороші, оплата висока, та й перспективи краща, ніж в Україні, але найбільше їй подобається підхід до співробітників компанії. «Просто тут цінують працю, не важливо, хто у тебе батьки, хто за тебе заступається, головне - що ти сам вмієш, знаєш, чого хочеш навчитися, як ти працюєш», - акцентує вона. Вроніч впевнена, що саме можливість самостійно чогось досягти і змушує англійців працювати над собою щодня, а бажання розвиватися - це та риса, яку в будь-якій успішній країні цінують понад усе. До речі, саме завдяки своїй працьовитості Марині жодного разу не довелося зіткнутися з упередженим ставленням лондонців до іноземців.
«Ми так часто скаржимося, що відносно українців спрацьовують стереотипи і недооцінюють наші можливості, що складається враження, ніби весь світ поганий, одні ми білі і пухнасті. Вибачте, а хто цей негативний імідж формує? Українці нарікають, що освіту побудовано на хабарах. А ви пробували діяти і вчитися самостійно?» - ділиться вона своєю думкою. Наприклад, в Англії, продовжує Вроніч, студенти не тільки не знають про те, як «купити» іспит, а й працюють з першого курсу у вільний час. Після навчання вони виходять зі знанням шести мов, широким кругозором і мінімальним досвідом роботи.
«А в нас лінгвісти вчать три мови, і добре знають лише одну - англійську, потім приїжджають сюди і на за питання «Що ти вмієш?» відповідають «Знаю англійську». Смішно, адже тут всі знають англійську... Я веду до того, що у нас є потенціал, ми нічим не гірші за європейців. Просто країна не починається з влади, ніхто тобі не заважає стати професіоналом своєї справи. Зрештою, я працюю тут з українською освітою, поки ніхто не скаржиться», - резюмує Марина.
Показово, але, незважаючи на кар'єрне зростання, Вроніч планує повернутися до Києва і переконує, що не боїться починати все з нуля.
Валентина Матвійчук, працює в органах виконавчої влади, Варшава, 27 років:
Хочеш чогось досягти - забудь про поблажки
«Що таке успіх? Це мета, яку ти собі поставив і не відступав від неї ні за яких обставин. Колись моєю метою було отримати вищу освіту за кордоном. Найближче була Польща...» - розповідає Валентина про свій досвід навчання за кордоном.
Щоб утримувати себе, Матвійчук доводилося поєднувати навчання з тяжкою роботою, адже за університет треба було платити чималі, як для дівчини з сім'ї середнього достатку, гроші.
«Поляки навчаються безкоштовно, а ми повинні платити від 2000 євро за семестр. Але є можливість написати ректору вузу заяву, в якій попросити ліквідувати оплату. У мене так і вийшло, стало трохи легше, за що я досі вдячна своєму ректору», - уточнює вона.
З самого початку Валентина вирішила, що не буде користуватися статусом іноземця - «ніяких привілеїв, поблажок і жалібних поглядів».
Щоб тебе поважали поляки, поважай їх, впевнена дівчина, вивчай їхню мову, культуру, історію, тоді будеш «своїм». Звичайно, успіх не прийшов одразу, Матвійчук знадобилося 5 років, щоб довести, що вона не гірша за інших.
«Спочатку було дуже важко, адже на курсі, окрім мене, не було інших іноземців, а поляки трималися на відстані. Не можу пригадати, щоб мені дійсно хтось допоміг, хоч я і не просила про допомогу. Коли вчилася, ніхто з професорів не знав, що я українка. Ніяких поблажок», - уточнює Валентина.
Після закінчення університету дівчина влаштувалася працювати в один з центральних органів виконавчої влади Польщі. Через два роки зайняла керівну посаду. Сьогодні живе з чоловіком у Варшаві.
Зіновій Свереда, професор соціальної економіки, Рим, 34 роки:
Українці ще не навчилися використовувати свій потенціал
Із Зіновієм ми познайомилися на околиці Риму в маленькій піцерії «У Сімоне». Саме сюди привів мене знайомий, який живе в італійській столиці, покуштувати справжньої піци. Спочатку спілкувалися на звичні для людей з однієї країни теми: Україна, політика, краса українських жінок і т.д. І тільки через деякий час Зіновій, трохи соромлячись, проговорився, що викладає в Папському Григоріанському університеті.
«Коли я закінчив факультет економіки Львівського університету, ситуація в країні була не найкраща: роботи немає, оплата маленька, тому, як і багато інших, вибрав заробіток за кордоном. Вже у Римі вступив на докторантуру, а згодом почав викладати соціальну економіку, психологію, кооперацію і громадську самоорганізацію», - поділився Свереда.
Ще через годину спілкування стало очевидно, наскільки цікавим виявився українсько-італійський співрозмовник. Релігія, мистецтво, кіно, економіка, сучасна література, виноробство - ми говорили три години без пауз.
«Чому ти не повертаєшся в Україну, там вкрай потрібні такі люди?» - запитую я трохи обурено.
«Думаєш, я не пробував? Після університету відразу ж і приїхав, правда, мені ввічливо сказали, що роботи немає, довелося повернутися», - говорить він.
Зіновій розповідає, що в університеті трудиться з професіоналами своєї справи: багато викладачів працюють на уряд, залучені в різні програми ООН та FAO, допомагають розвивати проекти в країнах Африки, Азії, Європи. Більшість педагогів - відомі письменники, аналітики, публіцисти.
«Я не забуваю про Україну, роблю все що можу. Зараз співпрацюю з колегами-викладачами, упорядковуємо наукові програми і готуємо кілька ініціатив в Україні. Вивчаємо європейські гранди, шукаємо українських партнерів», - уточнює Свереда.
Після тривалої вечері хлопець запрошує мене і друзів побувати в Соборі Святої Софії, побудованому українцем, кардиналом і Патріархом Йосипом Сліпим. По дорозі він розповідає про свою благодійну діяльність, підтримку українців, які працюють у Римі, волонтерську роботу.
Коли вночі нам відкрили церкву, спеціально провели екскурсію і розповіли про те, чого досягли багато українців у Римі, від досади хотілося розплакатися. Адже тут, на чужій землі, ми надаємо один одному величезну підтримку і демонструємо єдність. Що ж нам заважає робити це в Україні?
«Українці розумні, працьовиті, вони знають і поважають свої традиції, культуру. У цьому ми схожі на італійців. Просто українці не навчилися повноцінно використовувати свої можливості. От у нас - ціла країна юристів. А навіщо? Чи багато з них стануть справді класними адвокатами, прокурорами, чесними, принциповими, асами у своїй сфері? Одиниці! Ось в Італії - навпаки, кожен знає свою справу. Якщо Сімоне пече піцу, то робить це на найвищому рівні, він шукає старовинні рецепти, придумує нові, купує хороші продукти. Сімоне пече піцу, і бути адвокатом йому не треба. Це головна різниця між нами», - підкреслює Зіновій.
Варто визнати - частка правди в тому, що українському фахівцеві складно побудувати успішну кар'єру за кордоном, все-таки є. Усі важливі посади в компаніях зазвичай зайняті місцевими жителями, а іноземцям доводиться задовольнятися лише другими ролями, якщо не бути чорноробами. Влаштуватися на роботу за кордоном самостійно складно й тому, що цьому заважає законодавство, відсутність офіційних угод про працевлаштування, невизнання українського диплома. І все таки, прикладів людей, які ризикнули і не прогадали, як бачимо, досить багато.
Звичайно, шлях, який обирають ті, хто вирішив робити кар'єру на чужині, часто набагато складніший, ніж на батьківщині. Тут доводиться не просто добре працювати, а й постійно доказувати, що ти не гірший, а навіть кращий за свого іноземного колегу. І тут вже не допоможуть, ні знайомства, ні хабарі, адже в успішних країнах люблять успішних людей.
Всі герої, про яких розповів ForUm, сходяться в одному: українці можуть бути успішними в будь-якій країні світу, головне - віра у свої можливості, працьовитість і терпіння.
Ольга Каретникова,
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом