Відвідувати людей, які через війну змушені були кинути будинок, господарство та все своє життя, й опинилися десь далеко, на казенних харчах і під тимчасовим дахом – заняття невеселе. Якими б не були умови проживання «внутрішніх переселенців» – в їхніх очах завжди біль і прихована думка: «Коли ж ми знову будемо вдома?»
У четвер, 27 листопада, співробітники Агентства ООН у справах біженців привезли партію гуманітарної допомоги від Європейського Союзу переселенцям зі східних областей України, що тимчасово проживають у Києві.
У будівлі на вулиці Червоногвардійській, що в районі станції метро «Чернігівська», перший поверх віддали під майстерні та автомобільні бокси, а вище – місце проживання переселенців. Раніше тут були офісні приміщення, але з травня 2014 року характер експлуатації більшої частини будівлі несподівано змінився.
– Почалося з того, що до мене звернулися знайомі з проханням прихистити на одну-дві ночі біженців зі сходу, - розповідає господар помешкання, Директор неурядової громадської організації «Чесна і свята країна» Андрій Лапенюк. - Вільні кімнати у нас були, чому ж не допомогти? Спочатку одні, потім інші... Зовсім незнайомі люди, але те, що вони розповідали про події, які змусили їх залишити дім, просто жахало. Ну, як не допомогти? Ось так усе й почалося...
Нині центр для переселенців займає два поверхи будівлі. Контингент постійно змінюється, наприклад, коли були звільнені Краматорськ і Слов'янськ, люди повернулися додому, але замість них почали прибувати люди з Луганської області, з Донецька.
Сьогодні в Центрі живуть 128 осіб, включаючи 48 дітей, 6 інвалідів, 12 пенсіонерів та 7 багатодітних сімей. Більшість із них змогли вивезти з рідного дому лише ті речі, що помістилися в ручну поклажу, тому з настанням холодів почалися проблеми з теплим одягом, взуттям, ковдрами...
– Чесно скажу: утримувати таку кількість людей на постачанні – справа дуже клопітка і дорога, – каже Андрій Лапенюк. - Мої особисті фінансові можливості далеко не безмежні, тому буду вдячний усім добрим людям, які можуть надати допомогу. Я знаю точно: з яких би районів України не були ці люди – це наші співгромадяни. І кидати їх у біді не можна.
Тому допомога міжнародних організацій зараз дуже доречна. Десятки пакетів з теплими речами та ковдрами в Центр привіз Мамар Мерзук, керівник Служби ЄС з питань гуманітарної допомоги та цивільного захисту в Україні.
– У жовтні Євросоюз надав Агентству гуманітарної допомоги 1,1 млн доларів для допомоги вимушеним переселенцям зі сходу України, – розповідає Мамар Мерзук. – А загальна сума допомоги цього року становитиме 10 млн доларів. Агентство проводить роботу в багатьох містах України, переважно допомога надається на сході країни (допомагають у відновленні зруйнованого військового житла) та у місцях компактного проживання переселенців. Одне з них – будинок на Червоноармійській, 27-а у Києві.
За словами Мамара Мерзука, допомога вже надана 35 тис. людей, однак, за його визнанням, це лише мала частина від загальної кількості тих, хто її потребує.
Роздача привезених ним речей виглядала і буденно, і сумно. Переселенці, відгукуючись на прізвища, що називалися, скромно протискувалися крізь натовп журналістів, і, ніяковіючи, брали в руки пакети. Багато явно не хотіли, щоб їх обличчя потрапляли в об'єктиви камер.
– Зрозумійте нас правильно і не ображайтеся, – сказала мені пізніше Наталя, яка приїхала до Києва із дітьми з Красного Луча Луганської області в останніх числах травня, – нам зовсім не хочеться ставати «телезірками», бути біженцем – це величезне нещастя. До того ж там, удома, залишилися родичі, друзі, знайомі, сусіди, і далеко не всі вони налаштовані до України лояльно...
Як Наталя ставиться до того, що допомогу їм надає ООН та Євросоюз?
– Спасибі всім, хто допомагає, – каже Наталя. – А якої національності люди, в яких країнах живуть – нам байдуже.
Невелика екскурсія житловими кімнатами переселенців справляє враження двояке. З одного боку, є й дах над головою, і тепло, на загальних кухнях булькає щось у каструлях... З іншого боку, побут цих людей дуже мізерний: деякі, через брак ліжок, взагалі сплять на підлозі, не всім навіть є на що сісти, не вистачає кухонного начиння. Бідність і крайня обмеженість у коштах та можливостях – ось який дух витає в цій зробленій із офісних приміщень «комуналці».
Усі діти переселенців відвідують найближчу школу і дитячий садок. Чи не було у переселенців якихось сутичок з киянами через «географію прибуття»?
– Всяке бувало, – опускає очі Наталія. – Нещодавно син прибіг додому, загнаний, блідий. Каже, що в школі хлопчики обізвали «сепаром» і хотіли бити... А які ми «сепари»?..
Про власні політичні уподобання дорослі переселенці воліють взагалі не говорити нічого. «Ми ладнаємо, іншого виходу немає», – сказали мені, і дали зрозуміти, що цю тему краще взагалі не порушувати.
А в цілому, загальний тут настрій – додому, коли ж додому? Вчорашні жителі Донецька, Алчевська, Красного Луча, Сніжного, Дзержинська із заздрістю і тихим болем згадують тих, хто вже зміг повернутися додому – у звільнені Слов'янськ, Краматорськ...
На жаль, решті поки що повертатися нікуди.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом