Як часто ви бачите на вулицях, у магазинах, у транспорті людей на інвалідних візках? Ні, не під час благодійних заходів, соціальних акцій або інших подібних подій, а в нашому буденному, повсякденному житті? Не часто.

Але це не означає, що їх немає. Українців з інвалідністю не видно, тому що вони фізично не можуть дістатися з пункту «А» в пункт «Б» без спеціально навченого помічника. Виходить така армія невидимок, які начебто є, але водночас їх і немає.

Причому ця армія зараз постійно поповнюється покаліченими вояками, котрі повернулися із зони АТО. Скільки їх зараз і скільки ще буде, невідомо. Але рано чи пізно, так чи інакше, а їм, колись фізично міцним та здоровим, доведеться спробувати дістатися з пункту «А» в пункт «Б». Точно так само, як це зараз роблять тисячі спинальників по всій країні. І невдовзі вони дізнаються, наскільки непереборним може бути звичайний пішохідний перехід, як складно купити щось у магазині, як можна отримати ще одну серйозну травму через звичайну дірку в тротуарній плитці.

P. S.: Фотознімки для цієї статті були зроблені, коли в Києві стояла суха й сонячна погода. Зараз же надворі сніг та ожеледь, що тільки посилює проблему.

Смуга перешкод у центрі міста

Показати кореспондентам ForUm'у столицю такою, якою її бачить людина в інвалідному візку, погодився голова всеукраїнської громадської організації «Асоціація інвалідів-спинальників України» Іван Марусевич. Ми зустрічаємося на Подолі, біля пам'ятника Григорію Сковороді, де завжди багато студентів, туристів та мам з дітьми. Втім, локація непринципова – матеріал для такого репортажу можна знайти в будь-якому місці у кожному українському місті.

Перша перешкода – звичайний бордюр. Переступити його легко, але для візка він нездоланний. Втім, дорогу доводиться вибирати особливо ретельно, тому що, якщо колесо потрапить в одну із численних вибоїн в асфальті, це загрожує падінням і травмами.

Неподалік знаходиться зупинка громадського транспорту. Втім, до неї ще треба дістатися.

«Громадський транспорт у Києві – один із кращих у плані модифікації. Є низькопідлогові автобуси, тролейбуси. Але ж не транспорт обслуговує пасажирів, а водії, які ним керують. Тому ситуація не зміниться доти, поки не будуть внесені поправки у службові інструкції водіїв. Наприклад, в інструкції водія автобуса має бути записано, що, зустрівши людину з явними ознаками інвалідності (людина на візку, незряча людина), водій зобов'язаний надати їй допомогу в посадці і висадці з громадського транспорту. У країнах Західної Європи та більшості країн пострадянського простору такі правила є», - розповідає Іван Марусевич, спритно лавіруючи між цими вибоїнами.

На зупинці саме стоїть один з автобусів, закуплених під Євро-2012. Щоправда, щоб потрапити всередину, потрібно знову якось подолати високий бордюр. До речі, на презентації цих автобусів журналістам розповідали, що спеціальний пандус для людей з інвалідністю в цій моделі повинен на вимогу опускати і піднімати водій.

«Як сісти на цей автобус, я не збагну. Водій зупинився так, що потрапити в цей автобус неможливо. Побачивши людину на інвалідному візку, водій сам повинен вийти, не потрібно про це просити, це його обов'язок. Якщо я зараз попрошу про допомогу молодих хлопців, то вони і занесуть в автобус, і винесуть з нього. Але ж це не метод. Цей автобус придбано для того, щоб інваліди могли ним нормально користуватися», - коментує ситуацію наш провідник.

Запитуємо у водія, який вийшов покурити в очікуванні пасажирів, чи є такий пункт у його службовій інструкції.

- Було вписано, а зараз не знаю, - відповідає він.

- А як же нам зайти?

- Ну, я можу ближче до бровки під'їхати, - каже водій, відходячи вбік.

До маршрутки підходити взагалі марно.

«У ліцензійні документи, які отримують перевізники, включений пункт про те, що на кожному маршруті має бути певна кількість транспортних засобів, обладнаних для потреб інвалідів. Тобто та частина маршруток має бути доступна для людей з інвалідністю. Але цих приписів ніхто не виконує, за дуже рідкісними винятками», - додає Іван Марусевич.

За його словами, приблизно така ж ситуація і в метро. Нові станції добре пристосовані для потреб інвалідів. А переобладнати старі керівництво підземки не збирається.

Між іншим, у Києві, Львові, Донецьку, які приймали Євро-2012, з громадським транспортом ситуація трохи краща, ніж в інших містах, де про низькопідлогові автобуси, тролейбуси та трамваї мало хто чув.

Екстрим з елементами дискримінації

А ми йдемо далі – через численні бордюри, які ніхто і не подумав занизити хоч десь.

«Середовище має бути пристосоване таким чином, щоб людина без сторонньої допомоги могла сісти у візок і вільно пересуватися містом. А цього, на жаль, немає. Людей з інвалідністю на вулицях не видно не тому, що їх немає. Просто все середовище складається з бар'єрів, сходинок. Є люди, які на вулицю не виходять роками. Це люди, які живуть у старих будинках без ліфтів, літні люди», - розповідає Іван Марусевич.

На нашому шляху трапляється будівельний паркан, збудований навколо Гостиного двору. Ліворуч – пожвавлена дорога, праворуч – спеціальний критий тротуар. Але проїхати умовно безпечною смугою, виділеною для пішоходів, на інвалідному візку не можна – немає пандуса.

Тому доводиться пересуватися проїжджою частиною, через імпровізовану парковку та автомобілі, що мчать на пристойній швидкості.

«У Києві для людей з інвалідністю підстригтися, полікувати зуби, заїхати кудись поїсти – це величезна проблема. Серед закладів громадського харчування є всього кілька кафе та «Макдональдс». Можливості людини з інвалідністю обмежені на кожному кроці», - нарікає Іван Марусевич, вибираючи місце, де можна хоч якось переїхати трамвайні колії. А далі – знову вибоїни на тротуарах і незліченні бордюри.

Складається враження, що гіршими за бордюри для візочників можуть бути тільки сходинки. Через них неможливо потрапити у більшість магазинів, аптек, супермаркетів.

«У супермаркети доступ хороший, там усе робилося для того, щоб люди могли вільно пересуватися з візками. З аптеками складніше. Поодинокі випадки, коли в аптеках є спеціальні пандуси. Більшість невеликих магазинів для цього не пристосовані. Найстрашніше, що зараз, будуючи або реконструюючи будівлі, пандуси роблять, але вони не відповідають навіть елементарним нормам. На жаль, таких випадків також чимало», - каже Іван Марусевич.

«Ми вибираємо ті магазини, де можна хоч якось проїхати на візку. Маленькі, тісні торговельні точки ми намагаємося не відвідувати. Просити когось принести хліб, якісь продукти не хочеться. Хочеться купити саме те, що потрібно і подобається. Звичайно, люди завжди відгукуються на такі прохання, намагаються допомогти, продавці у магазинах не відмовляють. Але, коли ви приходите в магазин, ви ж купуєте саме те, що вам подобається. Ми ж змушені брати те, що винесуть. Це попросту дискримінація людей з інвалідністю на рівному місці. А дискримінація у нас заборонена законом», - продовжує він.

А тим часом ми йдемо повз літні тераси кількох ресторанів, через які й так не надто широкий тротуар став ще вужчим.

Виявляється, до більшості кафе та ресторанів людині на візку шлях закритий. Вона, знову-таки, не зможе фізично подолати всі сходинки, проїхати у вузькому залі. І ще одна інтимна подробиця – скористатися спеціальним туалетом інваліду також нереально з причини їх відсутності.

Намагаємося зайти попити кави в кожен заклад, що зустрічаються на шляху. Пандусів там немає. До входу ведуть круті сходи. У двох ресторанах збентежені і розгублені хостес просто нам відмовили. У третьому нам запропонували почекати, поки адміністратор придумає, як підняти візок і пронести його залом. Як пояснив Іван Марусевич, в українському законодавстві прописані всі норми будівництва, що стосуються інвалідів. Але на них усі закривають очі, тому навіть у нових магазинах і кафе немає пандусів, а персонал круглими очима дивиться на інваліда, що хоче пообідати.

Далі ми розглядаємо сходи, що ведуть у дитячий будинок творчості, парковку для інвалідів, заставлену звичайними автомобілями.

«Знаєте, людей, які брали участь в АТО й отримали ті чи інші поранення опорно-рухового апарату, ушкодження хребта, паралізованих, на жаль, багато. Я не можу назвати точну цифру. Ми працювали з деякими госпіталями. Так от, бувало, що в одному шпиталі одночасно лежало 30-40 людей з такими тяжкими травмами. А шпиталів в Україні дуже багато, і всі вони були переповнені такими пораненими, особливо коли йшли інтенсивні бої. Коли ці хлопці спробують повернутися у соціум, вони жахнуться всього, з чим їм доведеться зіткнутися з усіма цими бар'єрами. Вчора вони ще були молодими і здоровими, ходили всюди і всіх цих проблем не помічали. А коли вони повернуться до цих реалій, це буде дуже важко і страшно», - вважає Іван Марусевич.

«Багато людей з інвалідністю працюють. Ще більше таких людей хочуть працювати, отримувати освіту, бути корисними суспільству, державі. Але умови для цього не створені, у цих людей просто немає для реалізації всіх своїх бажань можливостей. Державні будівельні норми щодо доступності для людей з інвалідністю виписані дуже детально, але їх постійно порушують. Не через те, що дорого. Немає просто бажання їх виконувати, і немає відповідальності за порушення цих норм. Якби забудовники або ті, хто веде дорожні роботи, втратили б ліцензію у разі порушення цих норм, вони б усе чітко виконували. А на сьогодні таких важелів впливу немає, тому вони й роблять що і як їм захочеться», - переконує він.

Отже, загалом ми подолали кілька сотень метрів. Слово «пройшли» тут, на жаль, є недоречним. Якби не наш фотограф і помічниця Олена, то маршрут довелося б прокладати тільки навколо пам'ятника Григорію Савовичу – далі без сторонньої допомоги ніяк. Виявилося, що навіть у центрі столиці на людину з інвалідністю чекає справжня смуга перешкод. Можна сміливо припускати, що в інших містах ситуація не відрізняється на краще. Більшість оточуючих дивилися на нас з подивом, і ми зайвий раз переконалися в тому, що людина на інвалідному візку на наших вулицях – видовище рідкісне. Виняток – мами з дітьми, в їхніх поглядах читалася щире співчуття. І це лише крихітна частина бар'єрів, з якими щодня стикаються тисячі інвалідів. А є ще потяги, багатоповерхівки без ліфтів, незаасфальтовані доріжки біля житлових будинків – і суспільство, якому, напевно, вигідно все це не помічати.

Чи готові покалічені чоловіки, які пережили війну і поранення, приєднатися до армії невидимок і щодня воювати сам на сам з дуже високими бордюрами або надщербленими тротуарами? Чи, може, у давньої проблеми є інше розв’язання?

Валентина Дудко, фото Олексій Макульський, ForUm

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

374