З плином часу образ нашої столиці неухильно змінюється. Деякі відомі місця вже зовсім не впізнати, проте вони досі перебувають у німому очікуванні - відреставрують, знесуть, перероблять? Часто на ці запитання ніхто не може толком відповісти. Місця просто забувають. Але вони своїм існуванням продовжують нагадувати нам про минуле - таке різне і завжди важливе. ForUm відвідав кілька цікавих місць Києва, які знаходяться під загрозою зникнення, і згадав, як вони виглядали у минулому.
Садиба Міхельсона з флігелями
Цю садибу дивовижної краси, яка розташувалася за адресою вул. Пушкінська 35-37, з вулиці повністю не побачиш. Частина її знаходиться за високим парканом і колючим дротом у внутрішньому дворі. Однак навіть паркан не може заховати неповторну обробку фасадів і витончений маскарон у вигляді жіночого обличчя над входом.
У 1896-му році на об'єднаній ділянці на вулиці Ново-Єлизаветинській (стара назва Пушкінській), один з найбагатших киян початку ХХ століття Фрідріх Густавович Міхельсон у різний час звів дві суміжні триповерхові фасадні будівлі, а позаду них - такі ж два флігелі. Цікаво, що фасади флігелів виявилися кращими від лицьових споруд. Їх оформлення виконане в ренесансно-барочному стилі, а на одному досі можна розгледіти велику букву «М» - ініціал власника. Усі ці корпуси використовувалися як прибуткове житло, але частину приміщень займало Окружне пробірне управління.
На початку ХХ ст. у садибі знаходився Селянський поземельний банк, а у 1941-42 роках у квартирі № 14 в будинку № 37а жив український розвідник Іван Кудря. Тут вони разом з Марією Груздовою влаштували явочну підпільної групи, до складу якої також входила Раїса Окіпна.
Серед інших видатних жителів садиби - геолог Петро Армашевський, фізик Микола Шиллер, лікар Григорій Малков, зоолог Олексій Сєверцов, актор і режисер Ісаак Дуван-Торцов, філолог-санскритолог Фрідріх Кнауер.
Сьогодні всі ці будівлі знаходяться в руках приватників і потихеньку розвалюються. За сумною традицією, можливо, на цьому місці незабаром може вирости чергова новобудова.
Житловий будинок на вулиці Михайлівській
Затягнутий нині величезним банером будинок під номером десять на вулиці Михайлівській був побудований ще у 1870-му році в садибі подружжя Бордашенків. У 1897-му році за проектом архітектора Миколи Казанського фасад будівлі перебудували і спорудили третій поверх. У 1980-х роках будинок був справжнім неформальним клубом місцевої інтелігенції. У квартирі на другому поверсі проживав київський журналіст Михайло Кисельов - співробітник газет «Київське слово» і «Життя і мистецтво». Його близьким другом був письменник Олександр Купрін, який регулярно навідувався в його квартиру.
До Кисельова навідувалися і багато інших його знайомих, серед них - студент університету і майбутній всесвітньо відомий філософ Микола Бердяєв. На домашніх концертах виступали артисти драматичного театру «Соловцов» (сам журналіст був і актором-аматором), іноді в цих стінах співав хор української молоді під управлінням Миколи Лисенка.
А у 1906 році в цьому будинку розміщувалися редакції українських видань, що виходили в Києві вперше після тривалої заборони на друковане українське слово: щоденна газета демократичного спрямування «Громадська думка» та літературно-мистецький щомісячник «Нова громада». У них публікували свої твори Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко, Архип Тесленко, Борис Грінченко, Любов Яновська.
Але у серпні 1906-го в редакційне приміщення на другому поверсі нагрянув з обшуком поліцейський пристав, і після того, як в столі у заступника редактора «Громадської думки» Сергія Єфремова виявили нелегальні українські брошури і прокламації, редакція була опечатана, а видання закриті.
Історичний будинок не реставрують вже багато років, і він стоїть під сіткою у німому очікуванні своєї неминучої смерті: лицьова стіна тримається тільки на зовнішній металевій конструкції і в будь-який момент може обвалитися.
«Будинок зі зміями» на Житомирській
Старовинний маєток на вул. Велика Житомирська, 32, повитий кам'яними зміями і ліпниною у вигляді листя каштана, незважаючи на свій облуплений вид, мимоволі приковує погляд кожного, хто проходить повз нього. Цю прекрасну будівлю у стилі декоративний модерн було побудовано у 1911-1912 роках відомим київським архітектором Ігнатієм Лєдоховським як прибутковий триквартирний будинок. Він належав дворянці Чоколовій. Спочатку будинок був триповерховим, з горищем над входом. Після 1945-го року до нього прибудували четвертий поверх, знищивши багато міфологічних фігур. Постраждало і внутрішнє оздоблення - нові постояльці зруйнували всі старовинні кахельні печі і початкове оформлення інтер'єрів. Особливістю будинку є ліпнина на фасадах - листя каштанів оформляють простінки вікон третього поверху, а над проїздом гілки каштанів зображені в переплетенні двох змій. Ці елементи є своєрідним відтворенням Лєдоховським легенди про гріхопадіння зі Старого Завіту. От тільки замість яблуні архітектор використовував київський каштан.
За «історичними плітками» ХХ століття, цей будинок подарував Чоколовій її багатий шанувальник, тому використання теми спокуси і гріхопадіння в оформленні будинку було цілком зрозумілим.
У 90-х приміщення «Будинку зі зміями» здавалися в оренду, але незабаром будівлю зняли з експлуатації і закрили, а потім і зовсім продали з аукціону приватній фірмі. Будинок досі знаходиться в реєстрі пам'яток архітектури, проте внаслідок безгосподарного ставлення вже почав руйнуватися під впливом дощу і вітру.
Садиба Мурашко
До садиби Мурашко відносяться одноповерховий маєток і триповерховий прибутковий будинок № 14А, а також двоповерховий цегляний флігель (№ 14Б) на вулиці Малій Житомирській, які зараз щедро розписані графіті. Садиба була побудована у середині ХІХ століття, а у 1895-му році її придбав купець Олександр Мурашко. Через кілька років його пасинок - майбутній відомий художник Олександр Мурашко, влаштував у будинку майстерню. У цих стінах він створив свої знамениті роботи - «Карусель» та «На ковзанці». Пізніше садибу неодноразово добудовували, у дворі розбили сад з криницею. У садибі, крім майстерні художника, розташовувалися його апартаменти, магазин, а також квартири, які здавалися в оренду. У березні 1914 року художник продав садибу і переїхав на Лук'янівку. Після переїзду Мурашко в садибі ще кілька років діяла іконописна майстерня, а у 1930-х роках тут був Будинок культури сліпих і суспільство страхування від вогню.
У наші дні садиба встигла пережити чимало. Свого часу місто передало її приватному інвесторові, щоб той за свій рахунок провів реконструкцію. Поки чотири роки будівлі чекали ремонту, вони почали серйозно руйнуватися. Після цього їх повернули в комунальну власність столиці. Однак це ніяк не вплинуло на долю садиби - вона так само просвічується розбитими вікнами, а минулого місяця на верхньому поверсі одного з будинків обвалилася стеля.
Замок барона Штейнгеля
У парку «Нивки» можна виявити незвичайну занедбану будівлю (фактична адреса: проспект Перемоги, 82Г). Про її колишню розкіш можна здогадатися за допомогою декількох покинутих фонтанів, і акуратно вимощених бруківкою під'їзних доріг. У 1859 році тутешні землі «за заслуги перед вітчизною» були подаровані генерал-губернатору Іларіону Васильчикову.
Саме при цьому губернаторові закінчилося будівництво першого капітального Ланцюгового мосту через Дніпро, було відкрито пам'ятник князеві Володимиру, прокладено дорогу на Житомир. Дозволивши у лютому 1858 року євреям відкриту торгівлю в районі нинішньої площі Перемоги, він став батьком-засновником знаменитого Євбазу.
Після смерті генерал-губернатора його дружина, Катерина Васильчикова, у 1863 році передала хутір Свято-Троїцькому (Іонівському) монастирю, що на Звіринці. У 1912 році тут була зведена кам'яна Знаменська церква за проектом архітектора Євгена Єрмакова і влаштований жіночий скит.
За радянської влади хутір у монастиря відібрали, обнесли землі високим парканом, і за короткий час, до 1936 року, тут виріс комплекс урядової дачі: два житлові двоповерхові будинки і їдальня зі стайнею. Спроектував комплекс архітектор Сергій Григор'єв, той самий, який побудував будинок для Київського військового округу на Банковій, 11, де сьогодні розташовано Секретаріат Президента. Щоб підкреслити розкіш, на озерах розвели чорних лебедів, а церкву знесли. Далі місцевість змінювала свої неофіційні назви по мірі зміни власників: дача Любченка, дача Кагановича, дача Хрущова, дача Коротченка. За легендою, саме тут Панас Любченко застрелив свою дружину і покінчив життя самогубством. Спецдача проіснувала до 1962 р., її територія була передана місту, а сам парк перейменували у «Парк XXII з'їзду КПРС» і відкрили для відвідування. У ближній будівлі розташувалися дитячий кінотеатр, спортивна секція важкої атлетики і студія аудіовідеозапису «Фоноцвєт». У колишній їдальні влаштувалися художники: тут працювали до 35 осіб. У дальній будівлі розмістилося Київське об'єднання музичних ансамблів, проводилися концерти. У 1972 році парк отримав статус пам'ятки садово-паркового мистецтва і був перейменований у «Парк Нивки». Будівля кілька разів змінювала своє призначення, була спустошеною, а на початку 90-х її продали приватним особам, які почали ремонт, але так і не здійснили.
Зараз колишня урядова дача практично повністю зруйнована і є притулком для бомжів. Хто її власник - невідомо.
Чому ми не зберігаємо нашу історію і змушуємо її помирати разом з невічними стінами? Через брак грошей чи їх надмірність? Напевно, в сучасному світі дешевше будувати нове, ніж зберігати старе. Адже достатньо трохи почекати, поки старі стіни впадуть, і можна буде починати будувати новий бізнес, прямо на руїнах історії. Ось тільки, чи пробачить нам це сама історія, ніхто не знає.
Анастасія Піка, фото Максима Требухова,
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом