Складається враження, що після розвалу СРСР у кров українців потрапив невиліковний «вірус» - ми всі в один день раптом зрозуміли, що ніхто і не збирався нам будувати обіцяного світлого майбутнього, а жити, виявляється, треба одним днем. Одноденні інтереси, і не далекі плани, поняття того, що краще хапнути тут і зараз, ніж довго вкладати і чекати вірогідних дивідендів – все це настільки ввійшло до нашого звичного устрою життя, що інакше думати, жити і творити ми не можемо. Навіть політичним партіям ми довіряємо один раз на чотири-п'ять років, щоб потім декілька років розчаровуватися в них і клясти їх на всіх перехрестях. А політики, пристосувавшись до такої народної «любові», не замислюються про своє подальше політичне майбутнє, сподіваючись, що, сунувши в призначений ЦВК день підгодованому електорату чергову подачку, можна буде знову опинитися в теплих парламентських кріслах. І наступного дня забути про те, які ідеали обіцяли захищати, і за які народні блага боротися.
Прикладів таких партій в Україні – достатньо. Більшість з них вже давно викинута на звалище нашої порівняно молодої історії. Ті ж, які зараз на слуху і при владі, продовжують наполегливо не помічати своїх виборців. Про пропрезидентську «Нашу Україну», яка справедливо вважається правонаступницею і головним носієм ідеалів Майдану, вже говорено-переговорено. БЮТ теж заплямував свої електоральні прапори. Але, проте, якщо вірити даним соціологічних опитувань, їм все ще вірять. Причому, довіряють настільки, що, за даними соцопитування Центру Разумкова, Блок Юлії Тимошенко (22,6%) і Блок «Наша Україна» (8,7%) з легкістю б перемахнули виборчий бар'єр на шляху у Верховну Раду, якби парламентські вибори відбулися майбутньої неділі. Навіть комуністи, які, здавалося б, втратили всіляку довіру змогли б просочитися до парламенту (5,8%).
А ось ще одна партія влади, СПУ, опинилася б не біля керма з своїми хисткими 3,2% підтримки. Цифра довіри до Соцпартії, проте, абсолютно не шокуюча – врешті-решт, Олександр Мороз співтовариші самі зробили все можливе для того, щоб, весною, якби проходили позачергові вибори до парламенту, їх політична сила розбила ніс об прохідний бар'єр.
Зрада, розвал і приборкання
Заради справедливості треба сказати, що СПУ ніколи не була по-справжньому опозиційною партією, не залежною від волі сидячих у владних кабінетах на Банковій. Навпаки – соціалісти завжди знали, де, під кого і найголовніше – в який момент можна прогнутися, щоб натомість отримати посади і привілеї. Далеко за прикладами ходити не потрібно – достатньо пригадати пріснопам'ятну гризню за владні повноваження помаранчевої коаліції, яка тільки зароджувалася в парламенті. За ситуації, коли ніхто з псевдодемократичних коаліціантів не хотів віддавати навіть найменшої частинки владних повноважень, Олександр Мороз вчасно відчув момент, коли можна вчинити політичний кульбіт і витягнути все з своєї «золотої акції». Сан Санич ризикнув, мабуть, найголовнішим для політика – довірою людей, які віддали голоси за його політичну силу. Ймовірно, нинішньому спікеру здавалося, що пост голови парламенту досить вагома причина для того, щоб нехтувати думкою народу. І він нею нехтував – собі на благо. Це, схоже, якраз і стало тією відправною крапкою, коли рейтинг соціалістів неминуче почав повзти вниз. Мені можуть заперечити – мовляв, кожна партія влади приречена на осуд і втрату довіру голосуючих за неї людей. Не сперечаюся. Але, на мій погляд, соціалісти зробили максимум для того, щоб розбазарити отриманий в 2004-2006 роках кредит довіри, піддавшись швидкоплинним «слабкостям». Причому, перший удар по іміджу партії наніс зовсім не Мороз, а пригрітий у нього на грудях нинішній міністр транспорту і зв'язку Микола Рудьковський. «Людина зі сторони, соціаліст-бізнесмен, особистий друг лідера СПУ підклав своїм партайгеносе величезну свиню, відмовившись від поста мера Чернігова у березні минулого року в обмін на крісло в парламенті. Рудьковський, нікчемно сумняшеся, обдурив довіру чернігівчан, які його обрали. А Мороз, що вчасно не вправив мізки своєму протеже, напевно на довгий час втратив лояльний для себе регіон.
Літня спікеріада Сан Санича лише ускладнювала і так не дуже міцне становище СПУ в рейтингах громадської довіри. А розкол в партії, що стався практично відразу після цього (хоча самі соціалісти скромно називали це позбавленням від ненадійних членів) з втратою харизматичного Юрія Луценка і прагматичного Йосипа Вінського, яких розглядали як наступників Мороза, дала мотив говорити, що в СПУ наступила криза.
А ще були сумно відомі публікації телефонної розмови спікера з послом Британії, в якому Сан Санич скаржився на те, як нелегко створювати коаліцію з БЮТ і НУ, які не хочуть віддавати йому крісло спікера. Далі - конфуз того ж Рудьковського, який на свій страх і ризик запросив до України туркменських опозиціонерів, не повідомивши при цьому МЗС, РНБО, Президента і Кабмін. І, головний прокол, що показав всю безхарактерність СПУ і особисто Мороза - нічим не прикрите підігравання інтересам проурядової фракції, «Регіони України», в справі про підписання і публікацію в офіційній пресі закону «Про Кабмін». Фракція, яка хизувалася своєю нібито принциповою позицією в коаліційній співдружності, на перевірку виявилася набором голосуючих карток, які можуть використовувати в своїх інтересах сильні миру цього.
А чи потрібно СПУ до парламенту?
Звичайно, всі ці проколи соціалістів не були б такими трагічними, якби в країні день від дня не поширювалися чутки про невідворотність розпуску парламенту і уряду та проведенні позачергових виборів у Верховну Раду. І якщо в Києві політики все ще демонструють удавану упевненість в тому, що ніяких перевиборів не буде, то в регіонах вже щосили перетрушують старі партійні списки, відточують стратегію і тактику по захопленню влади в окремо взятому населеному пункті або районі. Все це до болю нагадує останні тижні перед Великою Вітчизняною: тоді можновладці теж втокмачували народу, що у нас з Німеччиною – мир і любов. Народ кивав, а сам закупляв сіль і сірники – про запас. Зараз очевидно одне – зберігаючи неупереджений вираз обличчя, основні політичні сили, мабуть, віддали команду привести регіональні відділення в повну бойову готовність. І ось вже мчать по областях «Народні самооборони» і «Європейські платформи», самовіддано агітує «людей на місцях» лідер БЮТ Юлія Тимошенко, збираються відвідати регіони Віктор Янукович і Віктор Ющенко. До чого це все, якщо все спокійно? Відповідь очевидна: політики мають намір донести до народу своє бачення ситуації в Україні і викликати у електорату співчуття. До тієї політичної сили, яку вони представляють.
Що ж має СПУ на момент, коли дихання «революційної для парламенту весни» відчувається в лютневому повітрі?
Однозначно, «золотої акції» в активі Соцпартії вже немає. Її з рук соратників спікера вибив БЮТ, коли погодився спільно з Партією регіонів подолати вето президента на закон про Кабмін в обмін на імперативний мандат і перше читання закону про опозицію. Тепер регіонали знають, до кого звертатися у Верховній Раді, якщо доведеться подолати чергове президентське вето. Підтримки електорату, якщо, знову ж таки, спиратися на дані соцопитування, перераховані вище ляпи, у СПУ практично не залишилося. А значить, шансів на перетин виборчого бар'єру теж багато не набирається. Адмінресурс? Так, можливо, деякі дивіденди ця зброя масового обдурення населення соціалістам принесе. Фінанси? Їх у СПУ ще достатньо для того, щоб просто купити любов виснаженого пустопорожніми обіцянками політиків народу. Але чи вистачить цього СПУ, щоб, у разі повторних виборів знову опинитися під куполом на Грушевського? Ймовірно, з дуже великою натяжкою, але все таки досить. Але скільки соціалістів потрапить до парламенту, в якому вже не буде такої переваги Партії регіонів, як це було майже рік тому назад? 10? 15? В ролі кого вони виступатиму у Верховній Раді VI-го скликання? Зрозуміло, що ні про який вирішальний вплив, а тим більше, про розподіл владних повноважень і посад в уряді та парламенті, мови бути не може. Фракція соціалістів, якщо вона буде сформована, змушена зробити непростий вибір. Перший - приєднатися до опозиції, яку, мабуть, представлятимуть «одного разу кинуті» БЮТ і НУ. Теоретично це можливо. Але лише в тому випадку, якщо буде прийнятий широкий, не рамковий закон про опозицію, якій будуть делеговані значні повноваження. Наскільки це реально фактично? Майже нереально. Навряд чи «нашоукраїнці» і тимошенківці знову схочуть пригрівати на грудях малинову змію, яка може ужалити в самий невідповідний момент.
Другий вибір - пригорнутися до регіоналів і комуністам, які знову зіллються в парламентському союзі. Але при цьому СПУ поміняється ролями з КПУ і вже у комуністів буде більше прав на висунення своїх кандидатів на ключові пости в Кабміні і Раді. Зрозуміла справа, після регіоналів. А Соцпартії буде відведена роль технічної прокладки. На яку вона, схоже, заслуговує.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом