Моя давня приятелька повернулася зі спокійного і благополучного Києва до Донецька, який обстрілюють. Усі, хто знає її погляди на життя і на цю країну, були шоковані: як, куди, навіщо, це ж небезпечно?!

В останній вечір ми пили горілку на моїй квартирі, яку винаймаю, і вона, спочатку кам'яно-тверда, раптом заплакала навзрид, повторюючи одне й те ж: «Не можу більше принижуватися і просити в борг, розумієш, не можу! Я теж людина, і в мене є гордість. Досить...»

Так, напевно, вже досить. І уже все очевидно.

За останні чотири місяці я побував на численних прес-конференціях, круглих столах, нарадах і брифінгах, присвячених проблемі «внутрішньо переселених осіб» в Україні. Так, на догоду юридичним, правовим і міжнародним нормам, у нас тепер називають звичайних біженців. За цей час хто тільки, різного рівня влада і рангу, не міркував про те, що треба розселяти, сприяти в одержанні документів і роботи, влаштуванні у дитсадки і школи, наданні психологічної допомоги... Що треба, нарешті, ухвалювати закон, де регламентуватимуться і статус, і становище цих людей, яких, згідно із неупередженою статистикою ООН, уже перевалило за 300 тисяч осіб! Скільки за ці місяці перевели паперу, з поважним і розумним виглядом помелькали на телебаченні, а вже набалакали!..

Підсумок усієї цієї «роботи» такий: настали холоди. Жити на неопалюваних турбазах і пансіонатах далі неможливо. Закон про статус внутрішньо переселених осіб так і не ухвалений (та й не буде ухвалений в найближчому майбутньому, оскільки нардепи з Ради увійшли в свій улюблений стан - вибори, і їм тепер не до роздягнених, роззутих і без даху над головою людей). Запаси продовольства, речей, а також співчуття та терпіння волонтерів, на плечі і гаманці яких здебільшого і лягли турботи про біженців, підходять до кінця, до того ж нагрянула потреба страшніша – необхідно своїм коштом взувати, одягати і постачати армію. У підсумку, 300 тисяч осіб, які втекли від війни, так і залишилися нікому не потрібним нещастям, що неждано-негадано звалилося. Котрому де-не-де вже у відкриту кажуть: звідки ви взялися на нашу голову?

Думаю, ви також звернули увагу на цілий шквал публікацій в останні кілька місяців про те, що біженці зі сходу нібито не хочуть працювати і не здатні соціально адаптуватися на нових місцях проживання, чи не так? Мовляв, чоловіки цілодобово п'ють, а всі розмови жінок зводяться до того, як погана Україна. Упевнений: і бачили, і читали.

Ризикну зробити жахливе по суті, але правильне припущення, що ця інформаційна кампанія призначена для того, щоб приховати, забалакати правду: українська держава повністю виявилася не готовою до такої хвилі біженців. Вона не знає, що з ними робити, де селити, чим годувати і куди працевлаштовувати. І якщо дітей ще вийшло якось приткнути за рахунок ущільнення дитсадківських груп та шкільних класів, то сотні тисяч дорослих стали для чиновників усіх мастей нескінченним і непотрібним головним болем.

Цей головний біль терпіли три літні місяці, коли переселенців можна було «ховати» з очей геть на турбазах і пансіонатах. Тепер же потенційна катастрофа стає очевидною. Причому не тільки чиновникам, але й самим вимушеним переселенцям. Натерпівшись і зрозумівши, що вони нікому не потрібні, люди йдуть на єдино логічний крок: повертаються додому. Нехай навіть туди, де стріляють, де немає законів та прав і де смертельно небезпечно.

«Особливо гірко, що подібне до себе ставлення відчули громадяни, які виїхали не в Росію, а до інших регіонів України, вважаючи себе патріотами своєї країни, - каже член ініціативної групи «Комітет вимушених переселенців» Геннадій Кобзар. - Втікати у складний, страшний період до Батьківщини-матері і раптом опинитися в нелюбих і нежданих пасинках - це жорстоко. Так не можна. Але це - є...»

Вважається, що за весь час конфлікту на сході України було три хвилі переселенців. Першими були найбільш завбачливі (у тому числі малий і середній бізнес), які передбачали неприємні перспективи ще в середині весни. Саме ці люди встигли перевести у спокійні регіони країни і фінансові активи, і навіть обладнання.

- До того ж ці підприємці часто дивуються тій різниці, яка, виявляється, існує у відносинах між державними, фіскальними органами та бізнесом на Донбасі і в західних регіонах країни, - каже віце-президент Торгово-промислової палати України Олександр Непран. - Різниця не на користь Донбасу. Тому, з урахуванням нинішнього розвитку подій на сході, можна вважати, що значна частина цих бізнесменів на свою малу батьківщину вже ніколи не повернеться.

Друга, найбільш масова, хвиля почалася на початку липня, коли армія рушила в наступ на бунтівний схід.

Римма Філь, керівник Фонду «Допоможи» Ріната Ахметова:

- Люди тікали з-під снарядів, мін, куль та осколків, хто як міг. А самостійно це робити могли далеко не всі. Треба було бачити, як співробітники Фонду, волонтери буквально на руках виносили літніх людей з будинків для людей похилого віку, тяжко хворих із психіатричних лікарень і, благаючи, совали людей у будь-який транспорт, що йде за межі бойових дій... якби не ці люди - цілі спеціалізовані установи так і залишилися би кинутими напризволяще...

Мій друг досі не може спокійно говорити, згадуючи, як люди тікали з передмістя Дебальцевого:

- Подзвонили знайомі: через 20 хвилин - півгодинний «коридор»! Уся вулиця була заповнена машинами, тачками, возками... Ледве тягнеться старий іржавий «москвич», у салоні багато дітей, а ззаду, у відкритому багажнику, - дідусь із бабусею, сиві як луні, в очах сльози... Всього півгодини! Тільки вийшли - і за спиною все на шматки... Будинку немає, саду немає, нічого більше немає...

Цим, що втікали з другою хвилею, - зараз найгірше. Залишали рідні домівки хто в чому був, лише з сумками та пакетами в руках. Які там теплі речі, який багаж, який «пакет документів»!

У центрі зайнятості Солом'янського району я бачив жахливу сцену. Молодий чоловік, не ховаючи сліз, кричав клеркам, що збіглися: «Яка трудова книжка?! У мене будинок рознесло, все згоріло, сім'ї нічого їсти, дайте будь-яку роботу!» Клерки були невблаганні: без трудової книжки на облік ставити не маємо права. Їдьте додому, повертайтеся з документом...

Додивитися, чим усе це скінчилося, у мене просто не вистачило мужності.

Третя хвиля почалася тепер, восени. Вона особлива, бо має рух не тільки на захід, але й назад, на схід країни. Додому, у війну, вже повернулися понад 60 тисяч осіб. Купити залізничний квиток у бік Донбасу вже проблематично. Повертаються, бо немає грошей і ні у кого, та й соромно, їх далі позичати. Повертаються, тому що ніде жити і працювати. Повертаються, тому що нічого вдягти у холоди. Повертаються, тому що повністю позбулися ілюзій. Повертаються, тому що зрозуміли: Батьківщині вони не потрібні. І моя давня подруга - також.

З собою вони забирають біль і здивування. І можна не сумніватися: патріотизму у них поменшало в рази.

Але ось - нарешті! - здійснилося. Уряд ухвалив постанову, згідно з якою вимушеним переселенцям надаватимуть матеріальну допомогу для оплати житла та комунальних послуг. 9 жовтня практичну частину постанови КМУ озвучила міністр праці і соціальної політики Людмила Денісова. Єдине почуття, яке можуть викликати її заяви, - це болісний сором.

Отже, відтепер непрацездатним переселенцям виплачуватимуть на житло по 884, а працездатним - 442 гривні на місяць, причому на сім'ю - не більше 2400 гривень. Звідки в уряду такі уявлення вартості оренди житла - питання цікаве. Кажуть, що вивели середню суму із загальноукраїнського рівня. Що ж, можливо, Арсеній Петрович і Людмила Леонтіївна дійсно платять за своє житло саме стільки, в житті бувають дива різні. Але куди важливішим є інше.

По-перше, процес поставлення на облік для подальших виплат передбачає подачу в органи соцзабезпечення повного пакета документів на кожного члена сім'ї переселенців. Що в принципі часто є неможливим (повертаю читача до опису побаченої ситуації в Центрі зайнятості).

По-друге, реалії такі, що в Україні фактично половина людей працює нелегально, без офіційного працевлаштування. Про це прекрасно знають і в уряді, і в органах соцзабезпечення. Проте однією з умов, які висувають до одержувачів допомоги на житло, є вимога у двомісячний термін знайти собі офіційну роботу. В іншому разі через два місяці після першої виплати розмір допомоги зменшать удвічі, а потім перестануть платити взагалі. Напевно, як дармоїдам. І щось мені підказує: через два місяці кількість одержувачів державної допомоги скоротиться як мінімум удвічі.

(У зв'язку з цим, м'яко кажучи, цинічно виглядає здатність самої держави працевлаштувати переселенців. Уся сьогоднішня база даних Служби зайнятості - всеукраїнська база! - містить 50 тисяч вакансій. Переселенців - нагадаю - понад 300 тисяч. Навіть якщо працездатних із них лише третина - ну не виходить забезпечити роботою всіх «дармоїдів», ніяк не виходить! Натомість та ж Людмила Денісова цілком серйозно заявляє, що частину переселенців відправлять гребти лопатами і махати кайлом на будівництві «Стіни» між Росією та Україною. За статусом «громадських робіт». От цікаво: чи багато «дармоїдів» погодяться їхати прямо на кордон, під дула автоматів і гармат росіян, щоб будувати цю саму «Стіну»? Пам'ятаєте про людей похилого віку в багажнику? Ви б поїхали?..)

Але зате соціальні чиновники тепер працюватимуть з переселенцями, користуючись айфонами, отриманими через міжнародні гуманітарні організації, похвалилася Людмила Денісова. І що характерно: закон для того, щоб ці ж організації змогли відкрити повномасштабну гуманітарну допомогу вимушеним переселенцям, Україна ухвалити так і не змогла. А ось для чиновницьких «понтів», виявляється, ніяких законів не потрібно.

По-третє, цікавий момент окреслився стосовно заощаджень громадян у банках. Якщо у переселенця на рахунку є сума, що в 10 разів перевищує чинний прожитковий мінімум, - допомога на житло йому виплачуватися не буде. У 2014 році мінімум становить 1218 гривень. Помножте його на 10 - і ви побачите досить своєрідне уявлення українського уряду про «багатство» громадянина. Плюс до цього гігантський список банків, що банкрутують і неплатоспроможні, фінансову допомогу яким депутати Верховної Ради провалили буквально днями. Тобто гроші на рахунку у людини є, тому допомога їй не належить. А те, що взяти гроші з банку практично неможливо, - чиновників це не стосується. Багатий біженець, і все тут!

Ну й таке інше... Суть одна: держава Україна не змогла гарантувати спокійне, мирне життя сотням тисяч своїх співгромадян. А тепер неспішно, байдуже і жорстоко обносить цих людей червоними прапорцями, щоб і допомагати якнайменше, і мати за пазухою алібі: «Так це ж дармоїди!»

...Тримаю в руках шикарно виконану поліграфією брошуру з порадами про те, як вимушеним переселенцям в Україні потрібно боротися зі стресом. Видано ООНівською організацією «Юнісеф». Порада № 1: «Не залишайте потерпілого самого».

Цю би брошурку, та з жирно підкресленим першим пунктом - під ніс кожному депутатові, кожному чиновникові, кожному клерку, кожному, до кого зараз йдуть по допомогу тисячі і тисячі вимушених переселенців!

А ще краще - не потрібно ніяких брошур і порад. Краще допоможіть матеріально - їжею, одягом та житлом. І тоді ми все переживемо.

Віталій Виголов, ForUm

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

330