Життя українців вже довгий час сповнене хвилюючих, тривожних, а часом і шокуючих подій. Вони у випусках новин, у соціальних мережах, в особистих розмовах, а для когось це —якнайреальніша реальність.

Спеціалісти, говорячи про катастрофи, війни та інші лиха, люблять згадувати словосполучення «посттравматичний синдром» як один з найбільш очевидних наслідків. Чи загрожує цей синдром всій Україні? Чи може така травма «зламати» людину і стати причиною захворювання? Що відбувається з військовослужбовцями, добровольцями, переселенцями? Чи можна захиститися від війни?

Про це і багато чого іншого ForUm'y розповіла доктор медичних наук, професор, завідувач відділу психічних розладів осіб похилого віку Українського НДІ соціально-судової психіатрії і наркології Міністерства охорони здоров'я України, професор кафедри загальної медичної психології Національного медичного університету імені Богомольця Олена Хаустова.

Оскільки розмова вийшла цікавою і дуже довгою, ми розділили текст інтерв'ю на дві частини.

ЧАСТИНА ПЕРША

— Олено Олександрівно, коли йдеться про людей, які в тій чи іншій мірі постраждали від військових дій, часто можна почути словосполучення «посттравматичний синдром». Що це таке?

— Є посттравматичний синдром, і є посттравматичний розлад. Це зовсім різні категорії, тому що, говорячи про посттравматичний синдром, ми маємо на увазі відновлення людини, яка побувала в якійсь екстремальній ситуації. А екстремальна ситуація — це ситуація, яка виходить за межі звичного людського досвіду. Адже у кожного з нас досвід різний.

Так от, тут посттравматичний синдром має кілька етапів. Підкреслюю, мова йде про здорову людину, яка була в екстремальній ситуації. Перша фаза — це гостра шокова реакція. Знову ж таки, слово «шок» я тут вживаю не як опис хворобливого стану. Просто нормальній людині в надприродних умовах дуже важко зрозуміти, що сталося, а тому можлива якась зовнішня загальмованість.

Наша психіка влаштована так, що людина, котра виявився жертвою ситуації, несвідомо хоче викреслити її з пам'яті. Тому наступною фазою посттравматичного синдрому буде реакція заперечення. Далі йде етап кризи, переживання, емоційних реакцій. Це вже стадія гострого стресу, яка найчастіше проявляється якимись депресивними реакціями. Знову ж таки, ми не говоримо про депресію як про діагноз, тому що в цьому випадку вона може бути різної глибини, різної тривалості. Тобто звичайна, нормальна, здорова людина на екстремальну ситуацію послідовно реагує, доходячи до стадії депресії.

А ось тепер, коли в цій стадії на якийсь момент втрачено сенс життя, нічого не хочеться, але людина приходить до вирішення внутрішнього конфлікту, і для цього їй вистачає ресурсів особистості, то тоді наступною стадією буде стадія вирішення цього конфлікту і повернення до нормального активного життя. Але якщо внутрішніх ресурсів не вистачає, тоді вже починається поглиблення цих станів і поступовий розвиток стресорних розладів.

— Тобто посттравматичний розлад — це вже серйозна загроза для психіки?

— Знаєте, я б цю тему починала взагалі не з посттравматичного синдрому, а з гострої реакції на стрес внаслідок екстремальної ситуації, що виходить за межі нормального людського досвіду. До речі, ці ситуації теж різні, вони бувають двох типів: одноразові і повторювані.

Дуже важливо розуміти, що травматизація в житті відбувається постійно. Навіть якщо ми говоримо про надважкі травми, то наша країна пережила їх вже достатньо. Наприклад, ті, кому близько 70, пережили Другу світову війну. Ще одна дуже стресова для нашої країни ситуація — це Чорнобильська катастрофа і слідом за нею переселення великої кількості людей, що потрапили в абсолютно незнайомі умови. Наступний стрес — це війна в Афганістані, коли в оселі приходили цинкові труни. Сюди ж належить і розпад Радянського Союзу, з розвалом зв'язків, з втратою роботи, який теж виявився дуже травматичним. І те, що ми переживаємо сьогодні, — це чергова травматична ситуація.

Якщо говорити з позиції науки, то не існує поділу гострих реакцій на стрес або посттравматичних розладів на «військові» або «мирні». Є просто стресова ситуація, яка виходить за межі нормального людського досвіду. Тому одноразова травматична ситуація, короткостроковий несподіваний травматичний вплив можуть виникнути і через сексуальне насильство, і через природну катастрофу, і через ДТП, і через снайперську стрільбу. Тобто ми не виділяємо і не класифікуємо, приміром, снайперську стрілянину в окрему категорію за ступенем травматичності для особистості.

— А чи всі отримують глибокі і серйозні психологічні травми?

— Частина людей може впоратися з гострою стресовою реакцією, частина — ні. І лише частина людей, не впоравшись з цією реакцією, переходять у посттравматичний стресовий розлад.

Якщо подивитися дані з різних країн, то, з одного боку, посттравматичний стресовий розлад є десь п'ятим по частоті розладом психіки. З іншого ж боку, зі ста людей, що потрапляють у стресову ситуацію, десь 20% виявляться невразливими, близько 80% будуть якось особистісно реагувати на стрес, а частина з них піде в гострі стресові реакції. Але якщо говорити про ситуації першого типу, то приблизно п'ять чоловік із ста підуть в посттравматичний стресовий розлад.

Інша справа, якщо мова йде про ситуації другого типу, постійно повторювані травматичні дії: регулярне насильство, бойові дії. Тут до людських реакцій приєднується ще і страх повторення травми разом з почуттям безпорадності, усвідомленням неможливості запобігти цій події. У цьому випадку ймовірність того, що гостра реакція на стрес трансформується в посттравматичний розлад, стає вищою. Знову ж таки, я не хочу, щоб склалося враження, ніби абсолютно всі люди, що перебувають у стресових ситуаціях, обов'язково будуть отримувати гостру реакцію на стрес і обов'язково підуть в посттравматичний розлад. Це неправда. Потрібно чітко відрізняти реакцію здорової особистості і реакцію людини, що страждає на якісь психічні розлади. Також слід відрізняти і реакції особливо вразливих категорій: дітей, людей похилого віку, людей з хронічними соматичними захворюваннями. Резерви особистості у всіх різні. Але обов'язково на кожен гострий стрес люди повинні якось реагувати.

— А чи всі реагують однаково?

— Нещодавно на одному з тренінгів я якраз говорила про типи реагування на потрясіння, отримані в ході воєнних дій. Цікаво, що всі згадані мною реакції були описані ще в Першу світову війну, тобто 100 років тому, психіатром Хорошко. І тут на особливу увагу заслуговують нормальні, підкреслюю, абсолютно нормальні реакції на потрясіння від війни. Приміром, коли у людини виникають мимовільні м'язові скорочення, м'язове напруження, пітливість, нудота, вона часто бігає в туалет, у неї прискорене дихання і серцебиття, вона тривожна і неспокійна, то це насправді нормальна реакція на потрясіння нормальної людини. Так, їй потрібно «підставити плече», бути поруч з нею, потрібно знайти якісь позитивні ситуативні мотиви. Також необхідно спілкуватися з людиною, що знаходиться в такому стані. Це вже допомога. Але це допомога здоровій людині.

— Чи є якісь табу в спілкуванні з такими людьми?

— Що не потрібно робити? Природно, не слід фіксувати увагу на стані людини. Не можна говорити, що у неї серце калатає, що вона якось не так дихає, що вона тремтить. Не потрібно посилювати її стан, кажучи, наскільки серйозно все, що відбувається. Водночас людину не можна висміювати і не можна бути байдужим. Але це стосується абсолютної норми.

Бувають ще реакції не болючі, що не доходять до психічного розладу, але вже надлишкові, надмірні. Наприклад, це пониження активності або депресія, коли людина довго сидить в одному і тому ж положенні, не рухається, до всього байдужа, іноді робить одноманітні похитування. Як раз це вже не зовсім нормальна реакція, але ми не говоримо про психічне захворювання. Просто у людини надмірна стресорна реакції. Що з нею робити? Потрібно м'яко встановити контакт, проявити солідарність, запропонувати якусь просту рутинну роботу, щоб переключити людину. Це може бути пропозиція поїсти, закурити, допомогти щось переставити. Адже людину потрібно вивести з такого стану. Але, знову ж, не треба жаліти, не треба кричати, не треба чогось вимагати, не можна говорити «ой, я теж з тобою» або щось на кшталт цього. Будь-яка надмірність тільки нашкодить.

Також буває і протилежна реакція, не загальмованість, а надлишкова активність, що іноді доходить до паніки. Вона може проявлятися у вигляді безрозсудних спроб до втечі, неконтрольованого плачу. Але і це не психічне захворювання, а просто реакція на ситуацію. Що тут робити? Потрібно проявити твердість, дати людині з'їсти або випити щось тепле, запропонувати їй закурити, при необхідності потрібно постаратися захистити її від оточуючих, щоб паніка не поширювалася. При цьому не потрібно грубо її ізолювати, обливати водою або торсати, не треба вживати якихось жорстких дисциплінарних заходів. Таку людину потрібно м'яко і спокійно «переключити».

Крім індивідуальної паніки можуть бути й інші прояви гіперреактивності. Буває, що людина бігає з криками «я все знаю, давайте робити те і те», виконує купу непотрібної роботи, перескакує з одного на інше, дає нескінченні поради оточуючим. Це особиста реакція на надмірну ситуацію, але не хвороба. Такій людині потрібно дати виговоритися і доручити конкретну роботу, тобто знову «переключити» і, природно, контролювати її. Не можна критикувати, акцентувати увагу на її діяльності, сперечатися, погрожувати.

Ще одна реакція здорової людини — це прояв якихось соматичних симптомів. Так буває, коли людина намагається «зберегти фасад», не дозволяє собі реагувати, у неї є внутрішня заборона на емоційні реакції. Але якщо ситуація надлишкова, то втриматися не можна, тому реагує сам організм. Це може бути нудота, блювота, функціональний параліч, головний біль. Такій людині потрібно показати свою участь, теж «переключити» на якесь заняття. Якщо ж стан не поліпшується, доведеться її ізолювати, як і при стані індивідуальної паніки. В таких випадках не можна говорити людині, що нічого серйозного не відбувається і все нормально, адже подібні слова просто не будуть сприйматися, не можна лаяти, висміювати і акцентувати увагу саме на її стані.

— А коли людина переступає межу між нормальною реакцією на стрес і початком захворювання?

— Потрібно сказати, що гостра реакція на стрес, яка вже, з точки зору лікаря, клінічно протікає у вигляді тривожних, депресивних реакцій, порушення сну, може тривати від декількох годин до місяця. В принципі, це ще не означає, що до людини потрібно кидатися «з таблеткою напереваги». Величезна подяка волонтерам-психологам, які як раз встигають «підхоплювати» людей в такий період, даючи їм можливість виговоритися. Просто нескінченно утримувати емоції в собі, контейнерувати їх людина не може, їй обов'язково потрібно «видати» те, що є всередині. Психологи обов'язково повинні в цьому допомагати. На жаль, багато з них дуже швидко «вигоряють», якщо не використовують спеціальні механізми захисту. Тоді такий психолог не може допомагати оточуючим і сам потребує допомоги.

У будь-якому випадку, якщо гостра реакція на стрес не завершилася в межах місяця, то тоді ми вже говоримо про формування посттравматичного стресового розладу. Але крім нього буває ще один тип розладу — так звана реакція адаптації. Вона може бути тривалою, іноді до кількох місяців, але виражена ця реакція, на відміну від посттравматичного розладу, не настільки яскраво. Тут можуть спостерігатися розлади емоцій, тривога, депресія, розлади поведінки, до речі, один з варіантів — алкоголізм і наркоманія. Бувають також змішані порушення емоцій і поведінки, але в будь-якому випадку лікування одне. Лікувати потрібно психопатологічні феномени, і обов'язково в роботу включаються психіатри з психотерапією і психокорекцією.

Ще один важливий момент, який повинен бути присутнім в лікуванні, — це соціальна підтримка. Причому вона повинна відчуватися і на «мікрорівні» (сім'я), і на «мезорівні» (колектив), і на «макрорівні» (держава). Дуже важливо, щоб у цей період людина не залишалася наодинці сама з собою, щоб не продовжувала «прокручувати» все в голові, а негативні думки не набували нав'язливого характеру.

— Так коли ж людина переходить грань між «нормальним» синдромом і власне розладом психіки?

— Посттравматичний стресовий розлад обов'язково викликаний якоюсь подією, що представляла безпосередню загрозу життю або фізичному здоров'ю людини. Ця подія могла викликати страх чи безпорадність. При подальшому розвитку страху і безпорадності виникають нав'язливі спогади про подію, у психіатрії існує навіть спеціальний термін «флешбек». Такі спогади можуть бути оформлені у думки, картини тощо. Але якими б не були ці нав'язливі спогади, вони є симптомами посттравматичного стресового розладу. Також симптомом може бути уникання людей і ситуацій і перезбудження нервової системи, що проявляється у вигляді агресії, дратівливості, тривоги. Все вищеописане викликає у людини дискомфорт і призводить до порушення життєдіяльності. Людина не може працювати, думати, кудись ходити тощо. Якраз цей момент важливий для розмежування здорової і хворобливої реакції на потрясіння.

— Якщо говорити про ситуацію в Україні, то найбільш уразливими з точки зору психіки вважають вимушених переселенців і учасників АТО, чи так це? Чи тільки вони страждають через війну?

— Маю сказати, що чим ближче ми перебуваємо до епіцентру травматизації, тим вона яскравіша і інтенсивніша. Це стосується і військових подій, і інших. Адже є різниця, чи розірвався снаряд в метрі від вас чи у кілометрі. Природно, найбільш вразливими вважаються ті, хто перебуває в епіцентрі негативних подій. Умовно їх можна назвати «жертвами». Далі йдуть «свідки», ті, хто бачив подію, вони перебувають трохи далі за ступенем травматизації. Наступна категорія — це «родичі». Це і рідні хлопців, які воюють в АТО. І ще одна категорія — це «вторинні жертви», люди, які отримують інформацію про подію.

Правда, ступінь впливу залежить від індивідуальної реакції особистості. Коли ми говоримо про екстремальність ситуації, то наголошуємо, що вона виходить за межі нормального людського досвіду. Водночас ми говоримо і про те, що люди дуже по-різному реагують. Згадуючи про зону АТО, дуже важливо розуміти, що безстрашних, які не реагують на екстремальну ситуацію, і при цьому психічно здорових людей не буває. Всі, хто перебуває в цій страшній зоні, відчувають страх, і це нормальна реакція. Але у всіх різна ступінь контролю над своєю реакцією страху. І основна проблема криється в часі, який потрібен кожній конкретній людині, щоб подолати почуття розгубленості, прийняти розумне рішення і почати діяти.

Як думаєте, для чого мобілізовані і службовці регулярних військ проходять навчання і тренінги? Інструктори пояснюють, що це робиться, щоб відпрацювати всі дії до автоматизму. Навіщо він потрібен? А для того, щоб людина, що потрапила в екстремальну для себе ситуацію, яка навіть у військового може спровокувати розгубленість, нівелювала ось цю розгубленість автоматичними діями. Тобто ніхто не говорить, що губляться абсолютно всі і завжди. Розгубленість сама по собі може тривати менше секунди, але якщо є автоматизм у діях, то ця маленька затримка не заважає виконувати ту ж бойову задачу. Якраз підготовленому до екстремальної ситуації професіоналу потрібно дуже мало часу, щоб подолати розгубленість і почати діяти. Він може навіть не помітити, що розгубився.

Але якщо говорити про непідготовлених людей, які стали жертвами ситуації, то в них стан розгубленості розтягується в часі. Тому вона може призвести або до тривалої бездіяльності, або до метушливості, навіть до прийняття неадекватних рішень, а згодом — збільшує ризик розвитку посттравматичного стресового розладу.

Валентина Дудко, ForUm

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

202