До України повернулися альпіністи, які застрягли на Монблані

«З нас лише Діма був уже на Монблані, але він тоді ходив по більш легкому маршруту. Цього разу вибрали схил для професіоналів. Погода була гарна. Але на висоті 4360 м раптом почався снігопад і сильний вітер. Ми не могли ні йти вгору, ні спускатися. Нам не вистачило якихось 450 метрів (або 3-4 годин) до вершини», - каже майстер спорту міжнародного класу, 27-річний Володимир Рошко. Хлопці - досвідчені альпіністи, тому діяли швидко і впевнено. Знайшли тріщину в пласті снігу, вирили нішу і встановили там намет, щоб не знесло вітром. «Подали сигнал SOS рятувальникам, але на них не розраховували. Знали, що пересидимо, поки «вляжеться» негода, - продовжує Володимир. - Ми планували сходження на день, тому взяли мало їжі і її довелося розтягувати». Хлопець каже, що врятувало їх сало. Воно дуже поживне, наші альпіністи без нього на гору не йдуть. Іноземці ж віддають перевагу енергетичним батончикам. Але, як каже Вова, два дні поспіль їх неможливо їсти, настільки несмачні.

«Важко було вбивати час. Лежали в наметі, спілкувалися. Раз на дві години комусь доводилося виходити і чистити намет від снігу. Він закидав наше укриття, і тоді важко було дихати», - розповідає кандидат у майстри спорту з альпінізму, 22-річний Микола Шимко. 10 січня погода трохи прояснилася, і хлопці вирішили спускатися самі, не чекаючи рятувальників. На півдорозі їх підібрав вертоліт.

«Дуже здивувалися, як нас зустрічали внизу. Подзвонив наш консул довідатися про здоров'я! - Каже Микола. - Стільки уваги з боку французів було, тому що вони боялися повторення історії. У 1956 році майже на тому ж місці застрягли двоє альпіністів. Також рятувальники не могли дістатися до них. Хлопці просиділи 13 днів, їх не вдалося врятувати». Ще одна француженка поділилася з українцями, що всі дивуються, звідки у них стільки енергії. «Будь-який інший би альпініст зажадав везти його в лікарню, мало що. А ми ходили по базі анекдоти труїли. Хай знають наших!»- сміється Володимир.

«З альпіністами-європейцями в розвідку не підеш. У них правило - кожен розраховує лише на себе. Вони не підуть рятувати альпініста, якщо він буде навіть десь поруч. Завжди залишають цю справу рятувальникам. Бували неприємні історії, коли вони кидали свого ж у біді, мовляв, нехай професіонали займаються. Щоправда, на заході у рятувальників найкраще устаткування, маленькі маневрені вертольоти, дуже оперативні. А ось, наприклад, на Кавказі з цим туго, - говорить Володимир Рошко. - Слов'яни ж завжди приходять на допомогу, не важливо, хто в біді. Нам теж доводилося допомагати незнайомим людям на Кавказі. Хто постраждав - не розбиралися».

Вибравшись зі снігового полону, хлопці зняли котедж там же під горою і п'ять днів каталися на лижах, відзначаючи вином повернення. До України добиралися машиною. «Ми ще й подивилися Європу. В Італії заїхали до Верони - бачили пам'ятник Ромео і Джульєтті, потім через Австрію, Словаччину та Угорщину дісталися до України», - говорить Володимир.

Як зізналися хлопці, їх ніхто не зустрічав з червоними доріжками. Рідні були спокійні за хлопців - «знали, що для нас це дурниці». Приміром, Володимир уже перечікував так само негоду на Тянь-Шань - на суворому піку Перемоги також коротали 6 днів. Посміхалися, дивлячись як преса нагнітає паніку. «У нас були набагато складніші маршрути. Минулої весни я підкорив 8-тисячник Макалу в Гімалаях. Монблан поки не викреслюємо зі списку, до вершини ж так і не дісталися, значить, підкорюватимемо», - каже Рошко.