Життя українців вже довгий час сповнене хвилюючих, тривожних, а часом і шокуючих подій. Вони у випусках новин, у соціальних мережах, в особистих розмовах, а для когось це — якнайреальніша реальність.

Спеціалісти, говорячи про катастрофи, війни та інші лиха, люблять згадувати словосполучення «посттравматичний синдром» як один з найбільш очевидних наслідків. Чи загрожує цей синдром всій Україні? Чи може така травма «зламати» людину і стати причиною захворювання? Що відбувається з військовослужбовцями, добровольцями, переселенцями? Чи можна захиститися від війни?

Про це і багато чого іншого ForUm'y розповіла доктор медичних наук, професор, завідувач відділу психічних розладів осіб похилого віку Українського НДІ соціально-судової психіатрії і наркології Міністерства охорони здоров'я України, професор кафедри загальної медичної психології Національного медичного університету імені Богомольця Олена Хаустова.

Оскільки розмова вийшла цікавою і дуже довгою, ми розділили текст інтерв'ю на дві частини.

Початок шукайте тут.

ЧАСТИНА ДРУГА

— В ідеалі у професійних військових повинні бути елементарні навички захисту психіки. Але у нас в АТО в терміновому порядку набирали не лише професіоналів. Зараз деякі з них після поранень повертаються в мирне життя. Як бути з ними і їхніми травмами?

— Я вже згадувала про екстремальні ситуації, які переживала наша країна. І не завжди все йшло спокійно і мирно. Але зараз постраждалих більше, і ми їх частіше бачимо. З моєї точки зору, дуже важливо не починати винаходити велосипед, не бігати з написом «посттравматичний стресовий розлад» на плакаті. Я вже чула ідеї створення окремого реабілітаційного центру для постраждалих у зоні АТО. Для мене категорично неприйнятна така постановка питання. Тому що коли виникає якась травматична ситуація, завдання номер один  — це вилучити людину з неї, а завдання номер два — обов'язково «переключити», дати альтернативну справу. Але ні в якому разі не збирати разом групу людей з однаковими переживаннями, щоб вони і далі «варилися» в цих переживаннях. До речі, тут варто згадати про реабілітацію дітей Беслану. Які були помилки? Так, шикарно, що їх привезли до «Артеку» разом з командою грамотних професіоналів-психологів. Але їх привезли без батьків, що є додатковою травматизацією для дитини, і вони всі перебували в закритій зоні, звідки не вийти. І це заважало реабілітації цих дітей.

Але всі зусилля з реабілітації потерпілих в АТО, на мій погляд, повинні бути спрямовані на повернення до нормального життя, на те, щоб люди поверталися до звичного досвіду, щоб вони поверталися туди, де життя знову цінується. Важливіше за все адаптувати їх до цієї ситуації. Так, є постраждалі, так, є люди з ампутованими кінцівками. Ось якось прийшли до таких постраждалим паралімпійці і показали, що це можна подолати. Зрозуміло, що в багатьох хлопців, які бачили цих паралімпійців, був скепсис. Зрозуміло, що, умовно кажучи, зі ста постраждалих один стане паралімпійцем і отримає медаль. І скепсис тут зрозумілий. Але, з іншого боку, хтось із хлопців відновиться і піде вчитися, хтось відкриє маленьке підприємство. Тобто засісти вдома в чотирьох стінах, та ще й з телевізором або соціальними мережами, «пережовуючи» подію, категорично не можна. Саме вихід у соціум зі сформованою метою дуже важливий.

Психологам та волонтерам, що працюють з людьми з посттравматичними розладами, дуже важливо допомогти людині сформувати і вибудувати ланцюжок цілей на майбутнє. Мова не йде про якусь глобальну мету, адже досягти її може бути надзвичайно важко. Всі цілі з цього ланцюжка повинні бути досяжними. Коли людина знає, куди йти, вона не стоїть на місці, не занурюється у свої переживання.

— Чи може інформація, яку ми отримуємо з телепередач або Інтернету, негативно впливати на психіку, додатково травмувати її?

— Так, це може бути дуже серйозним негативним фактором. Я прекрасно розумію, що телеканали можуть і ненавмисно чинити поганий вплив. Адже з'являються і позитивні сюжети. Але дуже важливо, щоб ці сюжети будувалися не з позиції жалю чи з надмірним пережовуванням деталей події. Потрібно, щоб вони були спрямовані в майбутнє: на плани людей, перспективи, їхні бажання. Чим більше ми спрямовуємо людей у майбутнє, тим більше ми допомагаємо їм залишити позаду травму. Це дуже важко, повірте, але це необхідно.

— А якщо говорити про біженців? Як допомогти їм адаптуватися і не допустити, щоб спогади про пережите знову й знову травмували цих людей? Чи можуть це робити волонтери?

— Характерною особливістю психологічного стану вимушених переселенців є так звана категорія втрати. Знову хочу підкреслити, що це нормально для здорової людини. Ці люди втратили звичне житло, особисті речі, врешті-решт, вони втратили друзів, своє звичне оточення, хтось втратив близьких родичів. Деякі сім'ї взагалі роз'їхалися в різні боки: хтось в Україну, хтось у Росію, та ще й з абсолютно різною ідеологічною канвою. Звичайно, все це викликає негативну реакцію. Тут дуже яскравим соціально-психологічним моментом є виникнення так званого збитку самоствердження. Часто практикуючі психологи і соціальні працівники кажуть, що переселенці не можуть цілком орієнтуватися в мові, хоча Україна — це країна білінгвів, людей, нормально володіють двома мовами. Але тут може бути і якийсь внутрішній бар'єр щодо української мови у тих, хто приїхав з російськомовних регіонів. І такий бар'єр виникає не тому, що ця людина погана чи хороша. Це як раз може бути прояв збитку самоствердження. Плюс можливе незнання культури нового регіону. Також у людини, що вимушено переїхала в інше місце, є внутрішнє, підсвідоме прагнення зберегти прихильність своїх колишніх цінностей і ритуалів. Вона немовби чіпляється за те, що було. І це нормально. Точно так само нормально навіть негативне ставлення до нових соціокультурних норм, що пов'язане з реакціями шоку і заперечення за посттравматичного синдрому. Природно, у переселенців виникають зміни мотиваційно-потребової сфери. Ці люди сидять на місці, в чотирьох стінах, вони не йдуть влаштовуватися на роботу, не починають спілкуватися з новими людьми. Наприклад, вони не змінюють коло спілкування, підсвідомо вважаючи, що тим самим відмовляться від колишнього кола спілкування, перекреслять те, що колись у них було, і не бажають цього робити.

Іноді збиток самоствердження виражається ще сильніше. Так буває з людьми, у яких самооцінка була занижена, які на особистому рівні підвищено тривожні, у яких знижений настрій або активність, які проявляють агресію і негативізм. Сюди ж належать і люди з відхиленнями поведінки. Всі вони набагато важче адаптуються до нових умов.

— А яким же чином їм починати життя на новому місці, соціалізуватися, адаптуватися тощо?

— Це, як правило, завдання соціального працівника, а допомогти в цьому може психолог. Саме підказати, як підійти до людини, що їй сказати, може фахівець. Є один момент: не можна говорити в директивному тоні. На фрази типу «треба піти працювати», «треба піти поїсти» ми отримаємо реакцію заперечення. Якщо ж, наприклад, сказати, що «нам потрібно 15 людей, щоб прибрати сміття на Трухановому острові, за 20 гривень за дві години роботи», то реакція буде зовсім іншою. Адже людина почне потихеньку, поступово вливатись в якусь діяльність. Тому ми і говоримо про те, що час адаптації можна умовно розділити на кілька етапів. Перший етап починається, коли людина тільки переїхала, у цей час починає формуватися почуття безпеки. Цей етап досить тривалий і може тривати до півтора місяців. Насправді людську психіку не можна перемкнути так само легко, як вимикач у кімнаті. Другий етап спрямований вже на організацію життя людини в нових умовах. Як раз тут потрібно заохочувати, саме заохочувати активність і паралельно проводити профілактику утриманських установок. Свобода вибору залишається, але при цьому якась діяльність виявляється вигіднішою за сидіння на місці. Третій етап — це вже активна реабілітаційна робота, коли людина включається в якісь психотерапевтичні групи, соціальні проекти, можливо, стає волонтером. І нарешті, на четвертому етапі активність соціального працівника чи психолога зменшується, і людина поступово входить у своє старе-нове активне соціальне життя, не потребуючи підтримки.

Потрібно також зауважити, що ось це почуття розгубленості може доходити дуже великих розмірів, особливо у дітей. Іноді навіть психологам доводиться для таких діток писати спеціальні пам'ятки на кшталт «ліжко, щоб спати», «стілець, щоб сидіти», тому що до такої крайньої міри доходить розгубленість, стресорна втрата навичок і орієнтації. Але це допомагає увійти в новий ритм життя з необхідними правилами. Безумовно, ці правила були і раніше, але стрес виявився надмірним для людини, викликавши розгубленість, що заважає орієнтуватись.

— Ви вже згадували про вторинних жертв воєнних дій. Чи можна назвати такими усіх тих, хто дивиться або читає новини або ж спілкується з очевидцями подій?

— Якраз розповіді очевидців наносять вторинну травматизацію, це типовий приклад. Розумієте, телевізор з Інтернетом у поширенні і навіть прийнятті насильства вже зіграли свою негативну роль. У сучасної людини вже певною мірою, на жаль, сталася віртуалізація сприйняття. У багатьох іграх, фільмах ми бачимо постріли, вибухи, багато жертв, багато крові, але знаємо, що це все несправжнє, іграшкове. І коли з того ж екрану постають вже реальні події, то мозку дуже важко переключитися і зрозуміти реальність того, що відбувається. Це і є віртуалізація сприйняття. Тому сприйняття інформації про війну через телевізор — це трохи не те, адже людина, як не дивно, захищена досвідом перегляду фільмів тощо.

Але коли про війну розповідають живі свідки, коли їх розповідь емоційна і ви заражаєтеся цими емоціями, тоді вже інша справа. До речі, дуже важливо навчити соціальних працівників і волонтерів не «заражатися», не перебирати на себе ці негативні емоції, не акумулювати їх. Не можна їх затримувати в собі.

— Отже, саме розповіді очевидців сильно травмують тих, хто живе у відносно спокійній обстановці?

— Так, такі розповіді травмують. На тренінгах ми звертаємо увагу психологів-волонтерів на те, що чужі контейнеровані емоції не можна вивалювати на членів сім'ї, прийшовши додому. Тому що саме рідні та близькі стануть вторинними жертвами. В психології є поняття супервізії. Коли психолог «вигорає», переповнений чужими емоціями, йому треба обов'язково поділитися зі своїми колегами.

— Україна за 23 роки незалежності жила, не знаючи війни, нехай і не завжди спокійно. Чи можуть нинішні події відбитися на всіх українцях у психологічному плані?

— Тут потрібно зупинитися на двох моментах. Якось одна з учасниць тренінгу сказала мені, що Україні слід перейняти досвід Ізраїлю, який вже 40 років є воюючою державою, де діти з дитсадківського віку все про війну знають. Моя реакція була така: не треба впихати Україну в прокрустове ложе держави, яка приречена на сорокарічну війну. Тобто мені зовсім не хочеться немовби «зомбувати» своїх співгромадян в плані такої перспективи.

З іншого боку, в цій ідеї є одна позитивна річ. Ось я сьогодні по радіо чула, що харків'яни копають захисний рів. Тобто що відбувається? Люди, замість того щоб сидіти, дрижати, дивитися телевізор і читати соціальні мережі, вийшли на вулицю, переключилися і зайнялися конкретною справою. Вони зайняті і фізично, і розумово, не думають про те, наскільки жахливими можуть бути якісь події. Більш того, ці люди повертаються додому з почуттям того, що зробили якийсь мінімальний позитивний внесок у те, щоб наступний день був трохи менш страшним. У будь-якому разі розумні і цілеспрямовані дії дуже важливі для кожної людини.

До речі, волонтерство дійсно допомагає на перших порах. Якщо поговорити з волонтерами, то багато з них розкажуть, що зайнялися цим, тому що не могли сидіти на місці. Що не дало йому сидіти вдома? Якраз збудження і неспокій. Індивідуальний стрес вийшов за межі звичного досвіду і підштовхнув людину до волонтерства. Звичайно, тут мають місце і свідомість, і патріотизм, але останній поштовх дають надмірні переживання.

— І наостанок, чим б ви завершили нашу розмову? Є універсальна порада для всіх нас?

— Психологічна допомога потрібна, була потрібна і буде потрібна людям незалежно від того, в який час вони живуть. Проблеми є завжди. І навіть коли життя стає зовсім вже ситим, спокійним і нудним, все одно є безліч факторів, які можуть стати стресовими, і людині потрібно це долати. Та й проблема вибору є завжди, і проблема руху вперед теж є завжди. Тому найголовніше — це ставити цілі і йти до них. Якщо це вдається, то допоможіть тому, хто поруч і не встиг досягти своєї мети.

Валентина Дудко, ForUm

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

лето
1485 грн.