Історичні хроніки безжальні до учасників навіть наймасштабніших подій. І день, який перевернув комусь усе життя, а когось і зовсім позбавив його, через сотню-другу років стане лише «датою», рядком у підручнику. І це в кращому разі. В принципі, щодо «дати» ж можуть вирішити, що вона не заслуговує на увагу. А можуть і перевернути все з ніг на голову, маніпулюючи минулим на догоду певним інтересам у сьогоденні.
Спекуляції історичними фактами, на жаль, тема актуальна. Тим паче що очевидці тих чи інших подій, як правило, вже фізично не можуть заявити, що, мовляв, не було такого. А нащадкам найчастіше немає коли ритися в запорошених архівах у пошуках достовірних даних і робити власні висновки.
Про спекуляції на минулому і сьогоденні України ForUm розмовляв з доктором історичних наук, професором Юрієм Шаповалом.
- Сьогодні спекуляція історичними фактами стала вже тенденцією. А які наслідки може мати таке «вільне трактування»?
Маніпуляція фактами у всі часи була явищем негативним. Вона посилювала конфлікти, дезінформувала соціум, вела колективну пам'ять на якісь потрібні, передусім політикам, напрями. Хорошим прикладом можуть бути, наприклад, нацисти і радянські комуністи, які сильно в цьому набили руку. Хоча це траплялося і в інших народів. Для історії це зовсім не нове явище. Тому гра з фактами, замовчування або переакцентація якихось речей - це досить небезпечна штука, не хотілося, щоб це було в нашому суспільстві.
Хочу зробити одне зауваження. Колись Мішель Фуко писав, що в суспільстві існує пам'ять. Він вкладав у це визначення існування «офіційної пам'яті», але помічав при цьому і те, що в суспільстві існує ще й контрпам’ять. Тобто, завжди знаходяться ті, хто або усвідомлює сам факт маніпуляції, або не дає маніпулювати історичними фактами.
- Це відбувається по-різному. Якщо ми говоримо про тоталітарне суспільство, то це, як правило, трапляється після смерті диктатора чи зміни політичного режиму. Якщо ми говоримо про демократичне суспільство, то прикладом тут може бути Франція. Якщо мені не зраджує пам'ять, у 2005 році була заява групи французьких дослідників, надрукована в газеті Liberation. Тоді був ухвалений закон, який обмежував уявлення про голокост, про те, що можна, а що не можна говорити з цього приводу. Так ось, вони обурилися, як таке може бути в демократичному суспільстві. Адже можуть бути різні точки зору, і ніколи держава не повинна диктувати той чи інший погляд на історію або історичні феномени.
- Якщо говорити про історію України, які її періоди сьогодні є найбільш «ласими» для різноманітних спекуляцій і перекручувань?
- Щоб максимально спростити завдання, я почну з такої відомої постаті, як Богдан Хмельницький. До середини 30-х років ХХ століття діяльність Хмельницького оцінювалася негативно. Вважалося, що він служив польським панам, а потім раптом перекинувся на службу російському цареві і від цього страждали трудящі маси, страждало селянство. Наголошую, це було до середини 30-х років. А потім акцент починає змінюватися, починає «випинатися» відома Переяславська рада 1654 року. З цього починається якийсь новий відлік і нове формування образу Хмельницького, як мудрого і далекоглядного вождя, який уклав союз з Росією, й на 300 років з'єднав обидві наші країни. А потім починається ще один етап. Коли прийшла перебудова і навіть трохи раніше, історики почали писати, що Переяславська рада була кон'юнктурною річчю, укладеною ненадовго, а потім росіяни задурили голову «цим хохлам», і Переяславська рада переросла у щось більше, ставши символом віковічної дружби наших двох країн. Ось один із прикладів.
Іншим прикладом, може бути трохи одіозним, може бути діяльність Української повстанської армії. Був період, коли УПА суцільно зображували як збіговисько націоналістів і бандитів, а то й просто як бандитське угрупування. Потім настав період героїзації, коли почали говорити, що все було ідеально і не існувало ніяких проблем, що неправильно. І зараз ми нарешті дожили до того періоду, коли можна спокійно дивитися на це історичне явище і бачити різні його боки, різні грані.
- Я думаю, що здатність журналістики відокремлювати факти від оцінок перебільшена. Сама селекція фактів - це вже оцінка. Тому в історії досить часто буває схожа ситуація. Історик, як і журналіст, не може бути вільний від якихось умов, від контексту, в якому він працює. Це абсолютно очевидно. Але, на відміну від журналістики, яка, як правило, займається поточним життям, історики займаються доконаним, тим, що вже стало частиною минулого. А якою саме частиною, це вже інше питання.
Бо історикові в цьому сенсі трошки легше. Якщо він чесно працює і не маніпулює фактами, то бачить усю палітру подій. Історик може вибудувати ланцюжок подій. Для порядних і чесних істориків це норма, імператив: спочатку зібрати факти, а потім висловлювати якісь думки. Найголовніше, не грішити селективним підходом до фактів. Але це досить важке для історика завдання. І тому є свої причини, не тільки політико-ідеологічного характеру. Наприклад, коли історик пише про персонаж, буває, що настає фаза засліплення, він потрапляє під чарівність цього персонажа. Я своїх аспірантів нещадно критикую, коли вони починають захоплюватися якимись людьми. Адже люди в історії були різні. Буває, що їх і на світі давно немає, але через свої тексти, свої ідеї, вони здатні впливати на дослідників.
- Тобто, емоції для істориків не повинні бути притаманні?
- Звичайно, ні. Більше того, я скажу дуже цікаву річ: історія була з'єднана з мистецтвом до XIX століття. Тобто, вона не читалася як окрема, повноцінна, самостійна наука. Якщо почитати, наприклад, Плутарха чи ще когось з античних авторів, можна побачити, скільки у них переказів. І тоді від майстерності оповідача залежало сприйняття читачами тієї чи іншої події, й уявлення про неї.
- Напевно, в науці стереотипам місця бути не повинно. Тут, я думаю, йдеться про злиття історії та пропаганди. Те, що ми бачимо, - це симбіоз історії та пропаганди. Тоді й з'являються стереотипи. Наприклад, стереотип про те, що Севастополь неприступний для ворогів. Навіть пісня така була. Насправді, Севастополь все життя здавали. Він завжди був «приступний», а потім його звільняли.
- Знаєте, я б не сказав, що вивчення історії в Україні схематизовано і так уже спрощено. Якщо подивитися різні підручники з історії, то здебільшого вони написані не так погано, навіть з різних концептуальних позицій. Умовно кажучи, за міністра Табачника були одні підручники, до нього були інші, також втручався в це і міністр Ніколаєнко.
- Думаю, треба, щоб історія, яку викладають, була максимально наближеною до тієї історії, яку намагаються писати вчені, дослідники. Якщо зараз взяти якісь монографії про Другу світову війну, яка зараз не сходить з язиків, і взяти підручники з тієї ж теми, то можна побачити величезну різницю. Прості дослідники, котрі працюють, як мовиться, незважаючи на кон'юнктури, пишуть одне, пишуть якісь серйозні речі. Класичний приклад: не все було так добре й гарно в радянському партизанському русі. Партизани провокували німців, а німці вбивали мирних жителів у відповідь на будь-яку акцію партизан. Або дослідження про поліцію, про те, що поліція будучи, як прийнято вважати, структурою колабораціоністською, займалася ще й іншими функціями. Поліція охороняла порядок, брала участь у забезпеченні санітарії в містах. Тобто, йдеться про речі більш глибинні. Але ні в підручниках, ні у викладах педагогів ви не знайдете цього. Тому що немає наближення історії, як дидактики, й історії, як дослідницької дисципліни. Ось коли це єднання відбудеться, тоді, мабуть, ці пазли і можна буде скласти. Але, повірте, це проблема не тільки України. Це проблема практично всіх країн, у тому числі й дуже навіть розвинених.
- До речі, про 9 травня та Другу світову. Минуло достатньо часу для того, щоб можна об'єктивно оцінити цю подію з точки зору історії?
- Я раджу забути слово «об'єктивно», тому що будь-який історик, будь-який журналіст, котрий береться писати на історичну тематику, може сказати, що він хоче реконструювати якусь подію або долю якоїсь людини. Але насправді, реконструюючи, він обов'язково конструюватиме, створюватиме щось своїми руками, своїм інтелектом. Тому говорити про об'єктивність не доводиться.
Що стосується Другої світової війни, то вже відкрилося досить багато документів, хоча професійні історики і зараз часто нарікають на відсутність доступу. Є вже достатньо документів, щоб ми могли розглядати війну спокійно і з усіх боків. Але тут вступають в дію емоційний і політичний чинники, що стають перепоною для досліджень.
З цієї точки зору, часу минуло ще не достатньо. Це, звичайно не Галльська війна, про яку писав Юлій Цезар, це не Конотопська битва, яка нехай і викликає різні емоції, але вона уже відбулася. І тут різниця все ж є. Але хочу повторитися, відкрито вже достатньо матеріалів, щоб ми змінили своє уявлення, щоб ми зрозуміли, що ця війна почалася 1 вересня 1939 року, а не 22 червня 1941-го, що війна СРСР і Німеччини була лише частиною тієї трагічної військової мозаїки, що склалася в світі і забрала життя 50 мільйонів людей. Тут просто потрібна певна сміливість, нова дослідницька оптика і нове покоління. Але це відбудеться зі зміною дослідних генерацій.
- Про події, які ось уже півроку відбуваються в Україні. Зрозуміло, що давати їм хоч якусь оцінку без емоцій навіть безпосередні учасники поки не можуть. Та й процес не завершений. Коли можна буде спокійно оцінювати всі ці процеси і робити якісь прогнози на майбутнє?
- Це досить складне питання. Думаю, що тут є дати, які вже дозволяють оцінити подію. Я маю на увазі дату президентських виборів, які, сподіваюся, відбудуться. Але для мене, як для історика, ці події були легко передбачувані. На жаль. Наприклад, майже 23 роки завжди була актуальна тема захисту держави. Всі чудово знали про корупцію в армії, всі чудово знали про недосконалість правоохоронних та силових органів. Зате гарно співали. І я згадував слова одного з діячів УНР Володимира Винниченка, котрий іронічно писав: «зберуться і співають, отак революцію і проспівали». Це ми зараз і бачимо.
І ось, те, що сталося у східних областях або в Криму, і є результатом. У слово зрада я вкладаю не тільки уявлення про міліцейських начальників, але й про населення. Приміром, у Криму люди дуже специфічні, це відставники, колишні працівники органів безпеки. Але вони не зрозуміли, що живуть в Україні. Україна не стала для них «своя». І коли прийшли війська, то для населення не було ніякої різниці. Ось цей феномен зрадництва, феномен двозначності, феномен подвійної моралі - ці речі можна було передбачити, і вони, на жаль, мали місце. Але я думаю, що не так багато часу знадобиться, щоб це все зрозуміти й інтерпретувати.
Валентина Дудко, фото Максима Требухова
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
