Сьогодні Україна вшановує пам'ять жертв Голодомору та політичних репресій. Традиційно кожну четверту суботу листопада ми вшановуємо пам'ять загиблих хвилиною мовчання та запаленою свічкою. Ця трагедія у житті українського народу стала однією із найбільш суперечливих і заплутаних. Розставити до кінця крапки над «і» не зміг навіть час. Але як жити сучасній молодій Україні з таким шрамом на обличчі і будувати відносини з сусідами, ForUm вирішив запитати у українського вченого-історика, публіциста, дослідника національного визвольного руху, екс-директора архівів СБУ Володимира В'ятровича.
- Чим став Голодомор для українського народу: це шрам чи нагадування?
- Це одна із найбільших трагедій в історії України. Це одна із найбільших трагедій людства 20-го століття. Вона може стояти в одному ряду з такими страшними злочинами, як знищення вірмен, знищення євреїв, події у Камбоджі та інші. Це страшно, коли влада використовує свою силу для масового знищення людей, яким вона з тих чи інших причин не подобається, які їй заважають. Ми повинні це пам'ятати, щоб зберегти пам'ять про наших предків. І ми повинні нести це у світ, щоб уберегти його від можливості повторення подібного.
Геноцид – це злочин злочинів. Пам'ять про такі злочини є одним із методів запобігання повторенню. Тут ми можемо говорити про міжнародну місії українців: розповідати про подію, щоб уберегти.
У 32-33 роках цей злочин замовчувався. Ніхто про нього не знав. Це зробило можливим вчинення інших злочинів, зокрема, звірств нацистської армії під час війни.
- Двозначне ставлення до того часу і якесь напівпризнання – це результат інформаційної кампанії чи труднощі в оцінці історичної події?
- Я думаю і те й інше. Оцінка цієї історичної події дуже складна, особливо для тих, хто пережив Голодомор. Вони не хочуть про це думати, не хочуть переосмислювати і повторювати у своїй свідомості все те, через що вони пройшли. З іншого боку, треба розуміти, що для Радянського Союзу важливо було приховати цей злочин.
Ще тоді, у 32-33 роках, трималася спеціальна інформаційна блокада, що було одним із елементів злочину геноциду. Будь-який витік інформації блокувався, створювалися псевдопотоки за кордон про ситих українських селян.
Приховували інформацію і після самого Голодомору, буквально до останніх днів СССР. У 80-х роках українська діаспора, а під час війни за кордоном опинилося багато людей, які потерпіли при Голодоморі, стала говорити про це. У результаті, паралельно з холодною війною між США і СРСР, почалася інформаційна війна між радянською владою та українськими діаспорами з усього світу.
Радянська влада програла цю інформаційну війну: у 1987 році вона визнала сам факт голоду. У 1987-1989 роках почали з'являтися перші публікації спогадів потерпілих. І тільки вже у незалежній Україні проблему Голодомору почали досліджувати більш широко і глибоко і так чи інакше прийшли до її розуміння.
Але треба розуміти, що ці інформаційні війни тривають і в наш час. Сьогодні їхнім ініціатором можна вважати сучасне російське керівництво, яке впродовж багатьох років тримає курс на реабілітацію сталінського тоталітарного режиму і на створення певного міфу про великий і могутній Радянський Союз, спадкоємицею якого є наша нинішня сусідка. Будь-яка інформація, яка спростовує це, заважає політичним амбіціям, викликає дуже гостру реакцію властей Росії. Про це говорять їхні заяви і пильна увага до цієї теми. Але я впевнений, що визнання Голодомору, злочину геноциду, розуміння його масштабів важливе не тільки для українців, але й для росіян. І я переконаний, що Росія рано чи пізно повернеться на шлях демократії і буде зацікавлена у відділенні від комуністичного злочинного минулого. І розуміння факту Голодомору є одним із таких інструментів.
- Україна і український народ зможе колись пробачити Росію за ті події?
- Власне, мова не йде про якесь засудження Росії за ті події. Українці не прагнуть звинуватити Росію в організації Голодомору. Ніхто такого не говорив. Йдеться про те, що українці мають право на пам'ять про цю трагедію, мають право на те, щоб розповідати про її масштаби. Я думаю, що найбільш зацікавленими у засудженні цього кошмару повинні бути самі росіяни. Росіяни, а не українці. Росіяни, які теж повинні захиститися від злочинів у минулому, тому що ця тяжкість не потрібна ні росіянам, ні українцям.
- А Росія, у свою чергу, зможе пробачити Україну за ОУН-УПА?
- Знов-таки. Я взагалі вважаю, що якісь розмови про взаємне прощення за минуле досить натягнуті і від них тхне політичними іграми. А що стосується діяльності ОУН-УПА та Росії, то в їхніх маніфестах ніколи не було написано, що українська армія бореться проти російського народу. Вони боролися проти російського імперіалізму. І Росія повинна була б розуміти, що вона як імперія за всю свою історію багато разів стикалася з проявами національно-визвольного руху. Кожна імперія отримувала такі удари. І очевидно, що сучасна Росія не повинна була б брати на себе функцію виправдовувати своє імперське минуле. Це буде заважати їй розвиватися.
Для мене прикладом подолання імперського минулого є Великобританія. Єлизавета II приїхала до Ірландії - їх колишню колонію, і вшанувала пам'ять героїв ірландського національно-визвольного руху. Це був дійсно мужній і важливий крок для створення взаєморозуміння між двома народами. Якщо керівництво Росії колись доросте до такого, це означатиме, що вони дійсно готові до нормального діалогу між українцями та росіянами.
- Левова частка Вашої роботи присвячена саме ОУН-УПА. Для України це дуже тонка тема. Нагадування про це розколює Україну чи об'єднує?
- Я взагалі вважаю, що правда про минуле не може роз'єднувати, вона лише додає розуміння минулого. Якщо ми здатні подивитися на те, що було насправді, то ми здатні зрозуміти вчинки і мотиви тих людей. Якщо ми будемо дивитися на минуле тільки через призму якоїсь пропаганди (радянської чи нацистської), то це призведе до розколу.
Я не один раз говорив, що Україну роз'єднує не історична правда, якою б тяжкою вона не була, а історичні міфи. Вони, на жаль, до цих пір використовуються, особливо ті, що стосуються діяльності УПА, створені ще у 40-ті роки. І саме цю точку зору продовжує підтримувати сучасна російська влада. Незважаючи на величезну кількість документів, які говорять про антинацистську боротьбу повстанської армії, їх і далі звинувачують у колабораціонізмі. Незважаючи на те, що повстанська боротьба тривала понад 10 років і спиралася на підтримку населення, її продовжують називати боротьбою проти українського народу і т.д. Ось ця пропаганда розколює Україну.
У нинішній ситуації вже третій рік інструментом цієї російської пропаганди є і українське Міністерство освіти, яке цензурує підручники з історії, викидаючи згадки про УПА.
- Розвінчання цих міфів допоможе припинити ворожнечу між Заходом і Сходом?
- Я абсолютно у цьому переконаний. Я безпосередньо як один із авторів виставки «Українська Повстанська Армія: історія» їздив по Східній та Південній Україні. Був і в Одесі, Донецьку, Харкові. І бачив, як виставка сприймається там. Очевидно, що це супроводжувалося політичним шоу, але разом з тим були молоді хлопці та дівчата, які підходили і цікавилися. Їм не потрібно давати готові оцінки, їм потрібно давати інформацію, вони здатні прийти до тих або інших висновків самостійно. Я переконаний, що у майбутньому така тема, як УПА, буде об'єднувати українців. Це абсолютно природно, що історію підневільних народів об'єднує боротьба за незалежність, за волю. Подивіться на тих же ірландців. Їх робить нацією пам'ять про тих, хто боровся за незалежність. Подивіться на поляків, подивіться на євреїв, на інші народи. Ми тут не є винятком.
І я переконаний, що якщо донести інформацію про цю боротьбу, показати її масштаби, що вона не обмежувалася західними областями, то це об'єднає українців. У цьому русі брали участь представники і Східної, і Південної України. Боротьба УПА була своєрідним продовженням опору, який закінчився власне Голодомором. У 20-30-х роках було багато антирадянських повстань саме на Східній і Південній Україні. Голодомором намагалися цей рух зламати. Те, що потім сталося у 40-50 роках на Західній Україні, було вже продовженням. І показовим є той факт, що сама назва «Українська Повстанська Армія» була придумана не у 40-х, а у 21-у році. Так називалися загони Юрія Тютюнника, які діяли на території Наддніпрянщини.
- Ви – людина, яка тривалий час працювала з архівами СБУ. Як Ви думаєте: ці документи потрібно розсекречувати?
- Однозначно так. Цьому я, власне, і присвятив два з половиною роки своєї роботи. Їх потрібно розсекречувати, тому що у них є вся правда, про яку ми говоримо. Вона може об'єднати українців, незалежно від місця їхнього проживання і навіть незалежно від їхніх політичних поглядів. Ці архіви здатні дати певні знання, які позбавлять різних політиків і політиканів можливості маніпулювати людьми. Чим більше буде знань, чим більше у людей буде можливість самостійно робити висновки, тим менше буде можливостей нав'язувати українцям якісь провокаційні неправдиві думки про те, що нібито УПА займалася страшними речами, або інші міфи, які не мають під собою підстав. Щоб люди щось зрозуміли, вони повинні мати простий і надійний доступ до будь-якої інформації. Я часто кажу своїм опонентам: якщо ви говорите про злочини УПА, то давайте відкриємо архіви, і нехай люди бачать ці «злочини».
Архіви потрібно відкривати тому, що це основа для нормального переосмислення минулого. Особливо – архіви комуністичних спецслужб. Саме у їхніх архівах зберігаються документи, які досить точно відображали радянську дійсність. Якщо говорити про документи комуністичної партії, то там ми бачимо заідеологізовану картинку, що подається через рожеві окуляри, згідно з якою у 80-ті роки в Україні повинен був настати комунізм. Чекісти не дозволяли собі такого замилювання. Їхнім обов'язком було подавати керівництву інформацію про те, що відбувалося в країні, щоб влада могла відреагувати репресіями. Саме у цих архівах є найбільша кількість інформації, яка потрібна для розуміння, чим був радянський період в історії України.
Знову-таки, не треба винаходити велосипед. Ми маємо прекрасний досвід тих країн, які відкрили архіви. І незважаючи на постапокаліптичні загрози, що це обернеться громадянськими війнами і вендетою, нічого такого не сталося. Навпаки, відкриття архівів у цих країнах призвело до переосмислення тоталітарного минулого. Ми бачимо, що у тих країнах, де відбулося відкриття архівів і засудження комуністичного режиму, пішли незворотні демократичні зміни, вони стали частиною ЄС. А у країнах як Україна, Білорусь, Росія, ці процеси були затримані.
- Яким Ви бачите майбутнє України у найближчі 10-15 років?
- Історики не дуже полюбляють робити якісь прогнози. Вони більше люблять обертатися і дивитися на те, що було у минулому. Хоча я, у принципі, оптиміст, і те, що в Україні не створили білоруську ситуацію і не придушили опозицію, не зупинили громадські рухи, свободу преси – це основа для того, щоб українці подолали перешкоди і вийшли на інший шлях розвитку. І тоді Україна стане не гіршою, ніж Прибалтика, Польща.
- А яким би хотілося бачити майбутнє України?
- Я б хотів, щоб це була країна прекрасних можливостей для молодих людей, країна, з якої не хочеться їхати, країна, де люди пишаються своїм минулим.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
