Киянка в Африці: Не варто жити з провінційним поглядом на світ

Київська студентка Оля Макар нещодавно повернулася з Мозамбіку, де три тижні допомагала налагоджувати роботу Центру для дітей. Вона працювала в їдальні, де харчуються 650 маленьких діточок. Для багатьох з них цей центр став домом, адже найчастіше тільки там вони можуть поїсти. Діти у віці 5 років самі йдуть з інших районів, щоб просочитися й отримати початкову освіту в школі при Центрі.

- У Києві є організація, яка називається «Товариство святого Егідія». Вона з'явилася 45 років тому. Її діяльність поширюється на весь світ. В Україні вона існує 20 років, а про неї я дізналася на першому курсі. У нас в країні в рамках її діяльності ми роздаємо безпритульним бутерброди, щотижня - одяг.

Головна ідея цієї організації - це не просто матеріальна, а особиста допомога, максимально дружня. Це якась спроба стати для безпритульних друзями, яка особисто мене завжди вражала. Ця дружба з бездомними стала дуже цінним для мене досвідом. Спілкування з такими людьми багато що в твоєму житті змінює. І поїздка в Африку не починалася з думки: а чи не поїхати мені в Африку. Усе це починалося з особистих знайомств з людьми, які розповіли, що в Мозамбіку війна, голод, вмирають тисячі людей. Зараз у них уже 20 років мир.

 

І це відбулося завдяки нашому суспільству, яке добилося підписання мирного договору в Мозамбіку. Зараз це здається таким далеким... (сміється). А вийшло все ось як.

 

Жили в Італії люди, у яких з'явилися друзі в Мозамбіку. Європейці стали відправляти туди гуманітарну допомогу. І когось із їхніх друзів убили на війні. Тоді вони зрозуміли, що однієї гуманітарної допомоги недостатньо, коли гинуть люди. Та й війна сама по собі - причина страшної бідності населення. І вони почали шукати вихід. З місцевою владою вдалося домовитися через комуністичну партію Італії. А з повстанцями було складніше. Вони жили в лісах, і ніхто ніколи їх не знав, не бачив. Це така детективна історія... Але все таки мир був підписаний у невеликій церкві святого Егідія в Римі. Звідси і назва благодійної організації. Після цього було 20 років роботи тих людей в самій Африці. Слухаючи ці історії, я теж загорілася бажанням поїхати в Африку. Батьків до цього готувала 2 роки. Коли людям починаєш розповідати про поїздку, показувати фотографії, то реальність перестає бути такою страшною.

- Люди завжди шукають у своєму житті якісь цінності. Зазвичай нам хочеться робити щось хороше. Подруга прочитала оголошення про збір одягу для бездомних і запросила долучитися мене. Не можу сказати, що мені цього дуже хотілося, але я пішла. І знайомство з цими людьми багато що в мені змінило. Нам їхнє існування здається нереальним, але воно настільки близьке... Один з таких моїх друзів - колишній працівник академії наук, орнітолог. Під час знайомства я запитала у нього, як його звуть, і чим він займався раніше. На що він мені відповів: "...так, це все таке... а Ви читали Вольтера?" Ось тут-то і замислюєшся, що на вулиці може опинитися кожен. Це дуже різні і надзвичайно цікаві люди. З ними налагоджується такий сильний особистий зв'язок, як з друзями, з якими тобі цікаво.

 

 

- Всі вони дуже різні. Але що дивно, вони мало говорять про матеріальні речі, мало скаржаться. Ці люди, і особливо поїздка в Африку, навчили мене тому, що, згадуючи про події у світі, я всі свої проблеми стала розцінювати просто як смішні.

- Так, ми все робимо за свої гроші. Намагаємося, звісно, ​​знайти людей, які могли б надати допомогу. Але нас ніхто не фінансує і ніхто у нас не працює, тобто за свою діяльність зарплату не отримують. Так і з Африкою було. Ми шукаємо гроші на якісь речі для людей, але поїздки тільки за свій рахунок. Якщо ми будемо фінансувати себе, то вийде, що більшість коштів піде на нас. І можуть початися якісь звинувачення. Я на одному сайті розповіла про свою поїздку в Африку, після чого у коментарях начиталася відгуків на зразок: потрібно допомагати своїм, українцям, а не в Африку їхати. І це так дивно. Я ж вас не звинувачую в тому, що ви на море поїхали. Ніхто не говорить, що не потрібно допомагати своїм. Потрібно.

 

Скажіть, що потрібно, і я зроблю. Усі начебто хочуть розповісти, кому ти повинен допомогти, а самі взагалі нічого не роблять. Ми допомагаємо і нашим, українським дітям. Але не варто жити з провінційним поглядом на життя. Ось твоє маленьке село - і це весь твій світ. Можна навіть живучи в столиці, в Києві, мати такий погляд, коли тебе не цікавить нічого, крім твого маленького світу.

 

 

- У перші дні у мене був такий шок... Мене дивувало абсолютно все. Головне, що мене вразило, - це страшна бідність. В Україні немає нічого такого навіть приблизно. Знаєте, коли з-за кордону приїжджаєш в Україну, то переживаєш шок. Коли я з Африки повернулася сюди, то теж випробувала культурний шок, але в хорошому сенсі. Приїжджаєш, а тут всі дороги заасфальтовані, є тротуари, у людей в будинку є меблі, у них є що поїсти... В Африці ж вражає повсюдна бідність, навіть у багатих районах її неможливо приховати. Поруч з фешенебельними готелями і ресторанами вулиці і всі околиці все одно залишаються жебраками. У нас в країні звикли думати, що українці неймовірно бідні. Але Україну неможливо навіть порівняти з Африкою. У нас просто такого немає. Порівняти це можна тільки з бідними циганськими поселеннями десь на Закарпатті. І якщо у нас це виняток, то у них така вся Африка. Там ціни такі ж, як в Україні, а 80% населення живе на 2 долари в день. Більше 35% населення недоїдає. Крім того, там 40% населення - це діти. І що мене вразило, так це те, що в кожній сім'ї по 5-6 дітей. У дітей там немає дитинства. Їдеш по брудній з хаотичним рухом вулиці, і скрізь бачиш дітей. Їм по 2-3 роки, а п'ятирічні вже няньчаться з малюками. Ці діти цілком надані самі собі і цілком самостійно вирішують свої проблеми: де поїсти, у що одягнутися, як провести день.

Я працювала в Центрі харчування для дітей. За день його відвідують 600-650 дітей. Вони вчаться там же в школі, а після занять приходять поїсти. Для багатьох це єдина повноцінна їжа за весь день - порція рису. При цьому в Центрі є дитячий садок, де проводять час дітки до 6 років. Найчастіше вони навіть не вміють говорити. Коли в класі проводиться перекличка, вони б'ють рукою по столу, повідомляючи таким чином: я є. Діти самі ходять в цю школу пішки через весь район. У Центрі з перших днів було видно, наскільки дітлахам не вистачає уваги. Нам навіть нічого не треба було вигадувати для них. Головне - просто знаходитися поруч. Обійняти і погладити по голові - сприймається дітьми як свято. 4-річна й 14-річна дитина їдять однакову порцію рису й однаково швидко. Дітки, яким немає ще й трьох років і які не вміють толком тримати ложку, їдять так само швидко... У нас навіть було відео, на якому маленький хлопчик висловлює свою симпатію до дівчинки, даючи їй ложку своєї каші. І коли ця каша ненавмисно падає йому на одяг - він починає її облизувати. Це приголомшує. У них немає елементарних речей...

А ще в них була зима, і було холодно вранці і ввечері. Ми жили в нормальній квартирі і вставали о 6 ранку. Але коли згадували, що наші діти живуть в хатинках з очерету, ставало не по собі. У квартирах немає нічого. Іноді навіть вікон. Вони сплять на підлозі і накриваються шматком тканини, з якої шиють одяг. А ще там немає взуття. Якось дівчинка прийшла в одному в'єтнамку. Ми запитали, навіщо їй потрібен цей один в'єтнамок, адже це незручно. А потім вона знайшла ще один якийсь черевик на 3 розміри більший і була щаслива від того, що у неї є повноцінна пара взуття. Батьки багато працюють, і у них немає часу на дітей. Крім того, там так прийнято, що діти самостійні з дитинства. Але існують і приклади, що цю традицію можна зламати. Одна сім'я, де чоловік хворів на СНІД і лікувався, усиновила шістьох дітей. Важко було бачити ці страждання. Але коли ти переконуєшся, що прості жести можуть врятувати життя людини і вплинути на історію цілої країни, це надихає.

 

Наприклад, ми групою усиновили на відстані дитину з Мадагаскару. Це найпопулярніша у світі система. Ми висилаємо їй 300 грн на місяць. З кожного щомісяця виходить по 20-30 грн. За ці гроші дитина має можливість жити в будинку сімейного типу, отримувати їжу, одяг. Тобто мати якісь перспективи на майбутнє.

 

 

 
- У Мозамбіку наша організація відкрила лікувальний Центр. За роки його функціонування там пройшли лікування і діагностику мільйони людей. Багато з них отримали можливість лікуватися. У Мозамбіку це єдина можливість пройти таке лікування. Там безліч людей, хворих на СНІД. І це для них смертельний вирок. Лікарі у державних лікарнях часто навіть не повідомляють пацієнту його діагноз, адже ліків все одно немає. Якби не цей Центр, тисячі людей вже б померли. Ми багатьох з них знаємо, подружилися з ними. Це дуже вражає, коли ти знайомишся з такими людьми. СНІД не передається просто так, тому страшно не було. Та й назад їхати не хотілося. Все стало таким рідним і близьким. Зараз мені хочеться повернутися, подивитися, як за рік підросли ці дітки, імена яких часом запам'ятовувалися з п'ятнадцятого разу. Це були дні, коли ти дійсно займався важливими і потрібними справами, від яких у багатьох випадках залежало чиєсь життя. Всі люди, з якими ми спілкувалися, були неймовірно привітними і доброзичливими, незважаючи на те, що навколо безліч страждань.

 

 

- Так, робили щеплення від гарячки й пили таблетки від малярії. Ми купували собі їжу і воду в супермаркеті, самі готували. З цим треба бути обережним, мити руки і дотримуватись правил гігієни. Але інфекційні захворювання не настільки страшні, як про них кажуть. Не можна просто так іти по вулиці і заразитися.

 

 

- Увечері виходити не рекомендується. Ми, наприклад, у темряві не гуляли. Люди ж бачать, що ти білий. А в їхньому уявленні, якщо білий, значить, з Європи. Якщо з Європи, значить, багатий. Це, звичайно, прикро, коли судять не знаючи. Хоча багатство - поняття відносне. Вони бачать, що ти говориш по телефону, і думають: я заберу цей телефон і прогодую сім'ю, а вона купить собі новий. Якщо є кошти прилетіти в Африку, значить, є і можливість купити інший телефон. Тому якщо рекомендують не гуляти ввечері, значить, справді цього робити не варто.

У списку «обов'язково для щоденного застосування», крім скарг на життя, рекламу і країну, має значитися і вміння бачити величезний світ і людей навколо. Надаючи допомогу іншим, ми забуваємо про свої проблеми або розуміємо їхню нікчемність. І робити це можна хоч в Африці, хоч в Україні, хоч у власному під'їзді. Можливо, завдяки людям, які своєю добротою рятують тисячі людських життів, до цих пір і існує людство?.. Але з'являються такі люди лише в оточенні, яке володіє умінням співчувати і подавати руку допомоги. Чи то бутерброди, чи теплі речі для безпритульних, які віддаються без осуду і зі щирим запитанням «як справи?». Адже це так просто!..