Український балет, як і сама країна, ставши незалежним у 1991 році, тримає марку однієї із найсильніших шкіл світу. Українські трупи гастролюють у найкращих європейських, американських, азіатських театрах і збирають повні зали. Їм аплодують стоячи, пишуть листи і дарують сотні букетів. Майстерністю і легкістю артистів балету захоплювалися поети, їх малювали художники і про них знімали фільми. І якщо професія балерини завжди на слуху, то чоловіче обличчя українського балету залишається у тіні. Як в Україні можна пробитися на велику сцену, з чим зіткнутися і як пройти цей шлях з гордо піднятою головою, ForUm розпитував у заслуженого артиста України, соліста балету Національної опери України Сергія Сидорського.
- У радянські часи український балет був частиною всесоюзного, а точніше, російського балету. Яких змін зазнав український театр після розпаду Союзу?
- Спочатку нічого не змінювалося, йшло по накатаній. Розподілення після училища не відбулося, мене відразу взяли в театр. А мої однокласники були змушені самі шукати собі роботу. Для одних це стало благом, для інших – проблемою. Але все ж розпад СРСР вніс свої корективи. По-перше, між нашими країнами з'явився кордон. Якщо раніше наш балет був частиною великого російського, радянського балету, то зараз наш театр – це перший театр нашої країни. По-друге, ми тепер незалежні. Тут є свої плюси і мінуси. Всередині балетного світу не так багато і змінилося. Ми так само спілкуємося, їздимо на гастролі, у гості – і вони до нас, і ми до них. Чогось вчимося, про щось запитуємо, ділимося досвідом.
З часом балет трошки міняється. Стає більш динамічним. Звичайно, стара база та класичні правила зберігаються. Ми намагаємося підтримувати спектаклі, створені ще у ті далекі часи. Костюми оновлюються, але ніяких змін не зазнають. Іноді балетмейстери вносять свої корективи у класичні вистави. Але великі, шедевральні сцени, такі, як «Тіні» у «Баядерці» або сцени із «Лебединого озера» другого акту, які створили Лев Іванов, Маріус Петіпа (французький хореограф, балетмейстер, театральний діяч і педагог. - Ред.), не чіпають. Нові костюми шиють з урахуванням нашого часу. З'являються матеріали, за рахунок яких вони стають зручнішими і практичнішими. Зараз часто використовують проекції, яких не було раніше: замість декорацій у деяких театрах пускають картинки, вони бувають живими, рухаються. Ця апаратура дорого коштує, але не треба з собою на гастролі везти кілометри тканин для декорацій. Балет намагається йти у ногу з часом, але і зберігати все краще, що було створено.
Після розвалу, можливо, навіть стало чогось не вистачати, тому що у ті часи була дуже сильна державна підтримка мистецтва. Радянський балет – це була світова гордість. Пам'ятаєте, Візбор співав «А в области балету – мы впереди планеты всей». Країна була величезна, талановитих людей багато. Театри проявляли себе один краще іншого. І всі вони один з одним конкурували.
Раніше у балетній школі було до 50 чоловік на місце, а зараз не так багато охочих. Нещодавно, якщо я не помиляюся, випустилися два або три хлопчики на 20 дівчаток. Колись у балету був певний рівень. Зараз з'явився шоу-бізнес, Інтернет, але балет – це живе мистецтво. Нас не можна записати і пустити відео на великому екрані. Люди ходять у театр, щоб подивитися на живе мистецтво з живою музикою. Це ж зібрання величезної кількості людей, які створюють картинку. Хореографія – це мистецтво поєднання, графічне складання малюнка. Живі картинки, які між собою перегукуються, складаються у дуже швидко мінливі фігури. Це рух, звернений у мистецтво на тлі людських емоцій, людських життів.
Звичайно, у цирковому мистецтві теж можна побачити малюнок найкрасивіших фігур, але у нашому мистецтві виражається людська думка, дух, емоція. Те ж саме – і в сольному виконанні. У нас йде розмова тілом. Якщо у драматичному мистецтві вчаться говорити так, щоб артистів навіть спиною було чутно, то ми розмовляємо тілом. Ми вчимося ним володіти з 10 років. Ми говоримо тілом, зізнаємося у коханні тілом, передаємо емоції тілом.
- Зараз балет – теж гордість нашої країни. Ми залишаємося великим, сильним, шанованим у світі театром. Нас знають. Був «радянський» балет, тепер російський, як балет конкретної країни, і український балет. Зараз у нас балетна трупа налічує приблизно 170 людей. У Большому, Маріїнському, думаю, ця цифра трохи більша. Колись, я чув, вона сягала 300. А у світі театрів з трупою 200 чоловік... це ще треба пошукати! Є трупи, у яких 60 людей, і це – стеля. Потужність наших театрів дозволяє вести спектаклі і паралельно дві групи відправляти на гастролі. Наш театр у світі називають «Київ-балет», але є й інші трупи (Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ). Нас дуже люблять у Японії. Ми збираємо повні зали. Ще, наприклад, було приємно, коли у Мексиці був гала і виступали три найсильніших театри часів СРСР. Про нас на афіші написали: гала «Маріїнський, Большой, Київ». На це було дуже цікаво подивитися, тому що всі ми танцювали класику, і всі трошки по-різному. Було видно різницю у нюансах, школах. Кажуть, що коли людина звідкись приїжджає, то у вимові чути діалект, за яким можна визначити, звідки вона приїхала. Так от, там якраз проявився різний «діалект» російського балету. Поглянувши на артиста, можна було визначити, у якій школі він вчився і де танцював. Але при цьому всі артисти були цікаві. Ми навіть брали собі на замітку і дивилися, як і що вони роблять. Було видно школу, майстерність.
- Коли з'являється такий яскравий, сильний, молодий артист, який щось може, то йому завжди дають можливість пробитися. Особливо це стосується хлопців. У них конкуренції менше. У дівчаток конкуренція завжди була і буде. Їх завжди у школу вступає більше. Коли з'являється більш-менш сильна дівчинка – її обов'язково беруть в оборот. У нас настільки великий репертуар, що всім можна знайти роботу. Артисти проходять по сходинках від малих партій до більш складних, сольних і провідних ролей. Чим швидше артист справляється з цими сходинками, тим швидше доходить до вершини. Лише б вистачило емоційних, духовних, фізичних сил. Все це дуже складно. Але все повинно бути з головою.
- Морально людина завжди повинна бути чистою, і не тільки у балеті. Звичайно, це має бути емоційна людина. У нас багато сильних, емоційних героїв. Вона повинна вміти любити, вміти терпіти, відчувати. Всі сюжети засновані на любові: любові до жінки, любові до батьківщини, любові до мистецтва. Танцівник повинен швидко розуміти, що він робить і що повинен зробити. Він повинен працювати не тільки над своїм тілом, але і над своїм образом. Тіло – це такий інструмент, про який треба піклуватися, як наші музиканти про свої інструменти. Вони утримують їх у певних умовах, слідкують за чистотою та справністю. За тілом треба слідкувати так само і підтримувати форму. Ми постійно тримаємо тіло у тонусі. Навантаження змінюється, спектаклі змінюються. Потрібен час, щоб підготувати своє тіло до нового спектаклю. Свою форму ми підтримуємо навіть під час перерв. Наприклад, цього літа я дозволив собі розслабитися на 2 тижні. Прийшов займатися і... я був не я. Мені здавалося: як я міг раніше це робити? Я взагалі нічого не міг зробити. Довелося помучити себе кілька днів, і потім вже пішло по накатаній.
До фізичних даних теж є певні вимоги. Буває, що приходить дитина до школи і це майже готовий танцівник. Бог дав усе. У балеті є свої стандарти. Раніше параметри були інші. Наприклад, у часи Тальоні диво балету виражалося у тому, що нехуденька балерина стояла на пуантах і підносилася над підлогою, ніби парила у повітрі. Зараз люди дивляться на балерин і думають: яка ж вона тендітна! Коли вона виходить на сцену, то виглядає по-іншому: світло, костюми і те, як вона рухається, заворожує, і це перетворюється на чари. Люди часто, коли мене бачили поза сценою, говорили: на сцені ти виглядав таким великим. А якщо я ще й у житті поправлюсь, то на сцені буду здаватися ще більшим. Крім того, білі костюми теж дуже збільшують пропорції, тому ми за собою слідкуємо, щоб відповідати сьогоднішнім стандартам. Глядачі у партері сидять трошки знизу, і їм здається, що ми вищі, ніж насправді. Коли високо стрибаємо, то люди впевнені, що це нереально, і ми використовуємо якісь пристосування, щоб так стрибати. Це і є ілюзія театрального дива.
Вважається, що для балету потрібно бути худим, високим, довгоногим, довгоруким. Також важливими є стопи. Коли високий підйом – це красиво. Нас з дитинства вчать тягнути стопу, щоб була одна лінія. Балет – це малюнок ліній. Потрібно правильно підняти руку, щоб здавалося, ніби вона не закінчується. Лінія не закінчується, а продовжується до нескінченності. Однак все-таки стандарти – це не так важливо, як вміння керувати своїм тілом. Цьому ми вчимося з 10 років. Ми розвиваємо м'язи так, щоб вони працювали правильно. Важлива і координація. Є люди з координацією від природи. Вони приходять і роблять все, що їм покажуть, з першого разу. Це та сукупність факторів, які повинен дати Бог для балету.
Є такі артисти, які не мають взагалі нічого. Думаєш: як ця людина може танцювати? А виходить на сцену – і захоплюєшся! Навіть при всіх природних плюсах потрібна величезна сила волі. Ми можемо довго битися, щоб зробити просто маленький крок. І тільки терпіння, витримка, сила волі допомагають йти далі.
- У народному ансамблі хору ім.Верьовки у мене роздивилися дані для класичного балету. Я взагалі починав зі спортивної гімнастики. Батьки, за що їм величезне спасибі, відправляли мене всюди. Ходив на плавання, фехтування, а з акробатики у мене навіть розряд є.
Спробував себе багато у чому, але танець – це творчість. У ньому я зміг себе реалізувати. Педагог порадила мені вступати у балетну школу, сама ж і підготувала. Вступив з першого разу. Звичайно, дані були, але були й недоліки, з якими я борюся досі. Робота над собою йде все життя. Я був одним із кращих випускників свого класу, і мене відразу взяли в театр. Але солістом я став не одразу. Починав з самих низів. Перетанцював усе, в усіх маленьких партіях. Але робив це з таким задоволенням, поривом... Якщо, наприклад, робив розніжку, то так, що п'ятку вбивав і її потім вставляли.
Це завзяття призвело до серйозної травми. Стрибнув так, що приземлення виявилося дуже жорстким, і відразу гіпс на всю ногу. Потім ще їхав дві доби додому... Через ту травму я на рік випав із роботи. Дуже тяжко пережив. Деякі лікарі казали, що після цього не танцюють. Я нікого не хотів слухати. Єдине, що допомогло – це молодість, завдяки якій усе швидко зажило. Через рік я вийшов на сцену. Зараз травма не турбує. Тільки титановий гвинт у нозі залишився як нагадування, що хотів стрибнути вище голови, зробити більше, ніж міг. З тих пір я працюю акуратніше і уважніше ставлюся до себе: не від великих емоцій, а з розумом і професіоналізмом. Може, мене треба було стукнути, щоб я зрозумів: потрібно працювати грамотно, усвідомлено і довго.
- Бували випадки, коли у пуанти підсипали скло чи натирали костюми скловатою?
- Я теж чув такі історії. Напевно, це було. Раніше була інша конкуренція. Особливо між жінками. Може, вони й могли щось підкласти, але мабуть про це більше говорять. Конкуренція є у будь-якій справі, у будь-якому бізнесі. І це добре. Вона сприяє тому, що кожен хоче стати кращим. Але конкуренція має бути здоровою. У нас у театрі, я вважаю, здорова конкуренція. А такі випадки, якщо і були, то дуже рідко.
- Була така тенденція після розвалу Союзу. Коли впала «залізна завіса», люди почали повально виїжджати, тому що стало можна. Спочатку і у мене виникали думки про від'їзд. Але потім я вирішив, що мені і тут добре. Країна йшла на підйом, зарплата підвищувалася, і я піднімався по службових сходах. Я знайшов плюси: тут я вдома, я – киянин. А недоліки і за кордоном є. Зарплата там більша, але люди і платять більше: ті ж податки, високі ціни на продукти. У процентному співвідношенні виходить те ж, що і тут. Деяким знайомим, які виїжджали, грошей вистачало рівно до наступної зарплати. Навіщо так їхати? А за кордон я можу їздити і на гастролі. Мене звуть як запрошеного соліста в інші театри. У нас інша система роботи, і я до неї звик. Настав момент, коли я перестав хотіти виїхати. Добре там, де нас немає. Можна нескінченно шукати місце, де б тобі було краще, і не знайти його.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
