В Україні щорічно приблизно 5 тисяч людей потребують операції з трансплантації. Із них 1,5 тисячі чоловік потребують нового серця або печінки і 2 тисячі чоловік – нирки. Відповідних операцій робиться лише близько 100 на рік по всій країні. Точних даних про кількість людей, які стоять у черзі, немає. В Україні відсутня єдина служба, що займається об'єднанням всіх медичних структур, задіяних у вирішенні цієї проблеми. Але, судячи з наведених даних, у листах очікування семи регіональних центрів трансплантології перебувають десятки тисяч людей. І якщо питанням, стати чи ні донором, задаються багато, то про те, що будь-якій людині може знадобитися пересадка органів або тканин, не замислюється ніхто.

Як в Україні можна знайти вихід із ситуації, що склалася, ForUm вирішив дізнатися у директора Координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин МОЗ України Руслана Салютіна.

Презумпція незгоди: залишити не можна змінити

У 64% країн, де проводиться трансплантація, існує презумпція незгоди на посмертне донорство, і тільки у 36% – презумпція згоди. В Україні, на відміну від більшості країн Європи, діє презумпція незгоди. Вона у рази ускладнює процес передання органів людям, які потребують пересадки. Крім того, український менталітет відіграє у цьому питанні дуже важливу, а часто і смертельну роль. Лікарям у разі смерті людини треба питати дозволу родичів на передання органів іншому пацієнтові. У нашій країні таке прохання сприймається як образа. У цей момент сім'я загиблого не замислюється про те, що може врятувати життя ще кільком людям.

Але, на думку Руслана Салютіна, законодавча зміна цієї норми в Україні не врятує ситуацію цілком. «На мій погляд, презумпція згоди була б більш адекватна для умов слов'янського світу: у Росії, Україні, Білорусі. Але її введення не змінить ситуацію докорінно. Кількість трансплантацій, при яких діє презумпція згоди, практично дорівнює числу, при яких її немає. Хоча закон все ж треба модернізувати. Але якщо медики його випишуть, ґрунтуючись на європейській правовій базі, а доповнювати і вносити поправки будуть політики, то ми отримаємо той же закон, який є зараз», - побоюється Салютін. У цьому питанні, на його думку, останнє слово має залишатися за лікарями, а не за депутатами.

«На рік робиться приблизно 100 операцій з трансплантації, а потребує їх щорічно майже 5 тисяч чоловік. Будемо говорити відверто, решта – вмирають. Дуже багато хто не отримують медичного супроводу на місцях. Не всі отримують гемодіаліз. На нього дуже велика черга. Один донор-труп може врятувати чотири життя, давши дві нирки, серце і печінку. Я не кажу вже про кишечник. Це величезна медико-соціальна проблема. Люди із синдромом короткої кишки фактично позбавлені можливості отримати адекватну допомогу в Україні. Брак донорських органів катастрофічний», - говорить трансплантолог.

Трупне донорство в Україні фактично відсутнє, забір органів у померлих здійснюється тільки в одиничних центрах (Запоріжжя, Донецьк, Дніпропетровськ), і за 2011 рік виконано 27 трупних заборів, що склало 0,2 донора на 1 млн населення.

У той же час, за попередніми підрахунками, в Україні щорічно гине від 40 до 60 потенційних донорів на 1 млн населення, що становить близько 3 тисяч донорів, які могли б врятувати життя 10 тисячам хворих. До прикладу: у США у 2008 р. було пересаджено близько 24 тисяч органів: 18 тисяч – від трупних донорів і 6 тисяч – від живих донорів. Зараз на території України проживає всього 876 осіб з пересадженими органами. І все через відсутність єдиної служби, яка б займалася розвитком трансплантології в Україні.

Міфічна служба трансплантації

За законом у нас в країні повинна працювати єдина система трансплантації. Для її роботи вже виписана вся нормативна база. Система включає у себе, у тому числі, і створення на основі Координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин Державної служби трансплантації, яка займеться координацією роботи і необхідними підрахунками. Цю ідею вже втілили у Білорусі. А Україні для її реалізації не вистачає тільки одного – фінансування. «З часу прийняття Закону про трансплантацію вона (Державна служба. - Ред.) ще жодного разу не фінансувалася. І в 2013 році теж не буде, тому що у держави немає на це грошей. Ця служба забезпечувала б координацію дій. По-перше, це підрахунок людей у чергах. По-друге, це функція контролю над діяльністю, пов'язаною з трансплантацією, і стимулювання її розвитку, а також і реєстрація громадян України, які або згодні, або категорично проти посмертної донації (аналог європейської та американської систем», - говорить він.

На думку трансплантолога, до цієї системи потрібно буде додати постійний моніторинг за станом пацієнта і «зв'язок між центром і пацієнтами, щоб вони не перебували у підвішеному стані, як зараз». «Це дозволить чітко знати кількість пацієнтів, яким проведена трансплантація, і оперативно реагувати на забезпечення пацієнтів після трансплантації необхідними препаратами. Адже в Україні є люди, які чекають операції десятками років і перебувають на постійному гемодіалізі», - нагадує директор Координаційного центру. А гемодіаліз – послуга не із дешевих. У перший рік вона обходиться у 180 тисяч гривень. Вартість операції трансплантації з медикаментозним забезпеченням у перший рік – 160-180 тис. гривень, у наступні роки – у межах 20 тис. гривень на рік при поєднанні циклоспорину і азотіаприну та 45-50 тис. гривень за схемою циклоспорин + міфортик.

Таким чином, трансплантація нирки у 3-4 рази дешевше утримання пацієнта на гемодіалізі, при цьому пацієнт повністю соціально реабілітований. У даний час в Україні отримують гемодіаліз понад 4 тисячі пацієнтів, що становить 65,2 на 1 млн населення при середній потребі від 300 до 800 на 1 млн населення (за даними Європейського регістра).

Опинитися на місці реципієнта

Але не можна дивитися на проблему однобоко. Роботу потрібно починати, перш за все, зі ставлення самих українців до пересадки органів. «Проблема у тому, що у нас немає соціального блоку у трансплантації. Висять банери пральних порошків, але ніде ні слова про користь і необхідність донорства. Ми не замислюємося над тим, що є не тільки потенційними донорами, але й можливими реципієнтами. Кожен думає: мене це мине. А, наприклад, трансплантація нирки може знадобитися навіть людині, яка перехворіла банальним грипом», - попереджає директор центру. Будь-яка людина може опинитися на місці пацієнта, який перебуває у листі очікування.

ЗМІ у цьому питанні теж відіграють свою роль. «Журналісти нагнітають ситуацію з цілого ряду причин. Думаю, ці причини – комерційного характеру. Деякі статті є замовними. Будь-яка галузь, яка приносить гроші чи дозволяє зберегти їх на державному рівні, конкурентоспроможна. Якщо трансплантологія буде розвиватися в Україні, то ми можемо стати конкурентами для Білорусі, Ізраїлю, США», - зазначає лікар. Та й самим українцям вигідніший був би розвиток трансплантології на Батьківщині.

Трансплантація кісткового мозку в Україні коштує 400-500 тис. грн, а за кордоном – 200-300 тис. євро. Операція у Білорусі з трансплантації нирки коштує приблизно 60 тисяч доларів. В Україні вона б коштувала близько 200 тисяч гривень. «У незалежній країні людина повинна розуміти, що держава її забезпечує і захищає. Їдеш по Україні і бачиш: «Зберемо гроші на дитину». А потім цих дітей вивозять у Білорусь, Америку та інші країни, щоб зробити там операції. У нас і своїх рук, голів вистачає», - вважає він.

Розвиток трупного донорства могло б розв'язати проблему черг. Але для цього необхідне рішення кількох завдань. Перше – це безумовна модернізація закону і введення презумпції згоди. Друге – створення Державної служби трансплантації. Третє – соціальна реклама донорства. Але навіть у разі реалізації усіх трьох компонентів вирішальну роль може зіграти горезвісний людський фактор. «Кожен головлікар лікарні – це маленький князьок. Він фактично вважає, що підкоряється не МОЗ, а місцевій владі. А коли щось відбувається – йдуть у Міністерство. Головні лікарі або завідувачі патологоанатомічними (судово-медичними) бюро категорично відмовляються співпрацювати з трансплантологами, придумуючи тисячі відмовок і причин, а у кулуарах говорять про те, що не хочуть зайвого головного болю і проблем з правоохоронними органами», - розповідає він.

В Україні чорної трансплантології немає?

Щоб вважатися хорошим трансплантологом, лікар повинен постійно вчитися, підвищувати свою кваліфікацію, вкладати в себе. У цій професії авторитет заробляється довго і складно, тому, за словами Руслана Салютіна, жоден поважаючий себе лікар не піде на проведення незаконних операцій. «Держава має великий правоохоронний апарат: міліцію, СБУ, розвідку. Чи є сенс займатися чорною трансплантацією в Україні, якщо система контролю у тій же Азії чи Латинській Америці набагато м'якша? Чи є сенс тут красти людей, убивати їх, «розбирати» на органи? Ні. Трансплантація – це доля не одинаків, а бригад, висококваліфікованих фахівців. Є прислів'я: «Що знають двоє, то знає свиня», тобто якщо створиться ситуація кримінального характеру, то це однозначно стане відомо правоохоронним органам і почнеться розслідування. Не приховую, що деякі наші громадяни хочуть продати себе на органи. Але це незаконно. І жоден розсудливий хірург не піде на трансплантацію, свідомо знаючи, що виконується трансплантація органу не від живого родинного донора. Так, була низка скандалів. Деякі закінчилися вироками. Але засудили не лікарів, а людей, які підробили документи про те, що один родич передає орган іншому. Але ж це не завдання лікарів – перевіряти справжність документів. Зараз ми розробили (на основі європейського законодавства) і прийняли нову інструкцію, де чітко прописаний механізм передання органу від живого родинного донора. Злочинець – людина, яка йде на продаж органу, а не лікар, який не знає, що документи про родинні зв'язки підроблені. Говорити про те, що у нас бурхливий ріст чорної трансплантації, не доводиться. Нехай зарубіжні колеги подивляться на себе і згадають скандали у Косово, Литві, Латвії, Естонії, а потім будуть кивати на нас», - пояснює директор центру.

Як приклад він нагадав скандальну ситуацію з нібито незаконним вилученням донорських тканин у Миколаївській області. «СБУ Миколаївської області з часом повідомило, що лікарі ніяких протиправних дій не вчиняли. Навіщо тоді розтрубили на всю Україну про цю ситуацію? А тепер люди не будуть заповідати органи, тканини, тому що боятимуться, що їх розберуть на запчастини незаконно. Ніхто без згоди родичів вилучення донорських органів або тканин не здійснює. Це справа добровільна. Люди за кордоном розуміють цю ситуацію. А у нас одна із зірок шоу-бізнесу заявила, що вона ніколи не буде донором. Якби вона зробила таку заяву в Америці чи Європі, її б не пустили ні на один екран. Там люди розуміють, що реципієнтом завжди можеш стати ти сам. Ти можеш цього і не очікувати. Може, трансплантація органів тобі і не знадобиться, але такий банальний випадок, як перелом ноги або складніший – рак кістки... Потрібні біоімплантати, щоб замінити частину кістки. Можливо, потрібно буде просто замінити суглоб або врятувати зір за допомогою пересадки рогівки», - говорить він.

В Україні завдяки новинам-страшилкам до професії «трансплантолог» чітко прив'язався прикметник «чорний». А про лікарів, які рятують сотні життів, говорять мало. «У Білорусі, коли була виконана перша трансплантація печінки, приїхав «бацька» і всім – від лікаря до санітарки – потиснув руки, дав ордени і сказав: хлопці, Білорусь вами пишається. А у нас стільки талановитих лікарів! Той же інститут Шалімова, Олег Геннадійович Котенко. Чи Олександр Семенович Никоненко у Запоріжжі, який є стовпом трансплантаційної служби. Хтось спасибі йому сказав? Тільки й шумлять навколо всі: «чорні трансплантологи», - зітхає Салютін.

ForUm

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

744