Станіслав Шушкевич: Пишаюся своїм підписом під Біловезькою угодою

У 1991 році трійка лідерів країн-засновників Радянського Союзу «поховала» радянську імперію. В урядовій резиденції Віскули у Біловезькій Пущі президенти Росії і України Борис Єльцин та Леонід Кравчук, а також глава Верховної Ради БССР Станіслав Шушкевич денонсували Договір 1922 року про створення Союзу і заявили про заснування СНД. Тоді це рішення викликало ейфорію у одних і відчай у інших радянських громадян. І навіть через два десятки років ставлення до Біловезьких угод на пострадянському просторі суперечливе.

Напередодні Дня Незалежності України ForUm вирішив поспілкуватися з одним із тих, хто безпосередньо причетний до мирного «розлучення» радянських республік – Станіславом Шушкевичем. Колишній лідер білоруського парламенту згадав, у якій атмосфері відбувалося підписання Біловезьких угод, розповів, хто із учасників переговорів у Пущі сьогодні пошкодував про свій підпис, а також висловив припущення, чому «совок» виявився живучий.

Як ховали Союз

- Чи знали підписанти Біловезьких угод заздалегідь, що будуть оформляти розпад СРСР?

- Насправді ми зібралися з суто економічних причин – домовлятися з Росією про ціни на нафту і газ. Але до того часу вже всім було зрозуміло, що СРСР більше не існує. І нам у Біловезькій Пущі вистачило мужності про це заявити.

- Тоді, у Біловезькій Пущі, Ви побоювалися армії, КДБ?

- У той час за безпеку присутніх у Пущі відповідав білоруський КДБ. Його голова Едуард Ширковський доповідав мені, як проходила підготовка. Після розвалу СРСР він поїхав до Москви і там у своїх спогадах написав, що шкодує, що не заарештував нас усіх. Але, по правді кажучи, у нього такої можливості не було. Підписання домовленостей у Біловезькій Пущі було дуже мирним процесом. Повстати проти нього означало налаштувати проти себе все населення. Тому ми досить спокійно працювали і не думали про КДБ.

Потім про Біловезьку Пущу чого тільки не навидумували, хоча насправді це було спокійне, холоднокровне підписання документів.

- Існує думка, що Біловезькі угоди були б неможливі, якби Борису Єльцину вдалося взяти владу у свої руки без розвалу СРСР. Це правда?

- Ні, Союз розвалився набагато, набагато раніше. І довів його до ручки саме Горбачов. Єльцин же хотів командувати Росією і як президент мав на це право (Єльцин був обраний на пост президента РРФСР 12 червня 1991. - Ред.). Справа була не стільки у їхньому особистому протистоянні, скільки у давно назрілій необхідності – юридично, спокійно, мирно оформити крах СРСР. І це був чудовий хід, адже Росія вперше визнала незалежність України і Білорусі, які раніше вважалися її колоніями, хоч про це і не говорилося вголос.

- Як поставилися до підписання Біловезьких угод у Білорусі?

- Упродовж двох днів Верховна Рада ратифікувала Біловезькі угоди, що було певною несподіванкою для мене. Адже у нас було більше 80% комуністів у Раді і, здавалося б, вони повинні були ратувати за СРСР. Справа у тому, що коли був придушений путч, комуністи дуже злякалися. Вони взагалі народ боягузливий. Інших посилали на кулемети в атаку, а самі дуже берегли себе, особливо вище партійне керівництво.

Чи є життя після Пущі

- Чи снився Вам біловезький процес?

- До шістдесяти років я снів взагалі не бачив. Зараз трапляється, але про Пущу не пригадаю. Сплю недовго, але міцно. Ностальгією теж не страждаю.

- Після Біловезької Пущі Ви зустрічалися з іншими підписантами, наприклад, з Леонідом Кравчуком чи Вітольдом Фокіним (у 1990-1992 – голова Ради Міністрів України)? Чи обговорювали Ви з ними ті історичні події?

- На початку цього року ми зустрілися з ними у Києві на одному заході, на честь дня народження Бориса Єльцина у посольстві Росії в Україні. Кожен із них сказав, що пишається своїм підписом під Біловезькими угодами.

Ось Геннадій Бурбуліс (у 1991-1992 – секретар Державної Ради при президенті Росії. - Ред.) теж говорить, що задоволений своєю позицією у ті дні. Хоча мій колега В'ячеслав Кебич (1990-1994 – прем'єр-міністр Білорусі. - Ред.), щоб залишитися біля годівниці, у своїй книзі написав, що це я його примусив підписати угоди. Але це все брехня.

- Чи підтримуєте Ви з Кравчуком дружні стосунки?

- Великої особистої дружби у нас не було, зате були шанобливі особисті стосунки. І я хочу сказати, що як політика я ціную його високо. Він – мудра людина. Володимир Яворівський колись назвав його хитрим лисом, звичайно, з маленьким глузуванням. Але я вважаю, що для політика велика честь – почути таке із вуст голови Спілки письменників України.

- Чи доводилося Вам бувати на одних заходах з Михайлом Горбачовим?

- Так, ми зустрічалися у рамках одних заходів, але я ніколи не запобігав перед ним. Завжди говорив йому те, що думаю.

У 1984 році я боготворив Горбачова, коли побачив, як він без папірця відповідає на запитання закордонних журналістів. Але коли він виступив з питання Чорнобиля у травні 1986 року, то наговорив такої нісенітниці, що сьогодні соромно це читати. Коли його обрали президентом Зеленого хреста у 1993 році, я сказав, що більш безглуздого рішення складно придумати. Адже ймовірність захворювання на рак щитовидної залози серед українських та білоруських дітей збільшилася саме через його позицію після Чорнобильської аварії. Значить, Горбачов був у першу чергу комуністом, а потім – людиною.

Нещодавно мене вразив ще один його вчинок, коли він поїхав святкувати день народження у Лондон, до тих людей, яких він раніше називав підлими акулами капіталізму. Ніякої чистоти політичних підходів, лише прислужництво заради власного благополуччя.

Він був главою СРСР, але чомусь, коли відбувалися криваві події у Тбілісі та Вільнюсі, він нібито не мав до них стосунку. Та і його утримування у Форосі під домашнім арештом – штука вельми підозріла.

- Ви думаєте, він наперед знав про ДКНП?

- Не знати він не міг. Він міг викликати на килим кого завгодно, кого завгодно розігнати, але не зробив цього. А коли він обрав віце-президентом Геннадія Янаєва (у 1990-1991 роках – віце-президент СРСР, секретар ЦК КПРС, голова ДКНП. - Ред.), я був взагалі вражений. Янаєв не міг відповісти на жодне запитання толком, а потім став головним путчистом.

- Засновник польської «Солідарності», дисидент і президент Польщі у 1990-1995 роках Лех Валенса висував Вашу кандидатуру на Нобелівську премію миру. Чи підтримуєте Ви з ним стосунки?

- Я зустрічаюся з ним щороку і є членом журі з присудження премії Леха Валенси.

- Ви також дружили з загиблим в авіакатастрофі польським президентом Лехом Качиньським.

- За радянських часів я викладав фізику у Кракові. З тієї пори я дуже тісно контактую з Польщею. Я зрозумів одне – польські політики можуть дотримуватися різних точок зору щодо внутрішньої політики. Але відносно зовнішньої політики вони єдині.

Знаєте, відносини Білорусі та Польщі простіші, ніж відносини України та Польщі, тому що у вас були дуже складні моменти в історії, забути які складно і українцям, і полякам.

- Після розпаду Радянського Союзу Білорусь, Україна та Польща були практично в однакових умовах. Однак сьогодні Польща – набагато більше розвинена держава, ніж обидві наші країни. У чому секрет поляків, на Ваш погляд?

- Секрет дуже простий – там немає і не було радянської «совковості». Польща дала світові чудових людей, кожен із яких – мудрий національний герой. Візьміть того ж Леха Валенсу чи Івана Павла II. Хто ще у Європі може з ними зрівнятися? І, нарешті, знайдіть такого економіста, як Лешек Бальцерович. Сталася криза, і всі у Європі постраждали, але тільки не Польща. Все це завдяки мудрій виваженій політиці.

- Пане Шушкевичу, і Україна, і Білорусь ось уже двадцять один рік живуть у пострадянській реальності. Наскільки сильно змінилися наші країни за цей час?

- Коли відбуваються настільки глобальні зміни, спрацьовує той принцип, про який говорив колись Отто фон Бісмарк щодо всіх революцій, що здійснюють їх романтики, а результатами користуються пройдисвіти. Дуже сумно, що результатами тих досягнень незалежності часто користується коло людей, які більше піклуються про себе, ніж про народ і національну гідність. Тобто далеко не все так гладко, як хотілося б.

- Як Ви вважаєте, Білорусі за цей час вдалося позбутися «совковості»?

- Білорусь – Радянський Союз у мініатюрі. У нас до влади прийшли люди, які погано розуміють, що таке справи державні і як їх потрібно вести. Напевно, цей період неминучий, і його треба просто пережити. І обумовлений він якраз «совковістю», яка існує у політиці. Білоруси були людьми більш радянськими, ніж росіяни, вони щиро повірили у ліві ідеї, як, наприклад, «земля – селянам, заводи – робочим». Зараз наша пропаганда теж популяризує безглузді порядки, тому є труднощі. Я б сказав, у нас відбувається повернення до часів СРСР у дуже багатьох позиціях: тут панують страх і невігласи.

- Я знаю, Ви нерідко бували в Україні. Скажіть, українці теж залишилися «совками»?

- Ви маєте рацію, я здавна знайомий з Україною, і вона мені дуже подобається. Вважаю українців людьми веселими, люблячими добре поїсти і пожартувати.

На мій погляд, Україна поки демонструє більш пристойні позиції, ніж Білорусь, тому що у вас гідним чином відбувається зміна влади. Кравчук передав владу Кучмі, Кучма – Ющенку, Ющенко – Януковичу. У нас же виборів не було з 1996 року – моменту приходу Лукашенка до влади.

Між тим, мені здається, Україна розділена на більш російську і більш українську. Так от, на мою думку, питання національного відродження може вирішити саме українська Україна. Але ваші політики поки не зуміли відшукати точки дотику цих двох частин країни. У цьому сенсі подивіться на німців. Коли християнські демократи і соціал-демократи отримали приблизно однакову кількість місць у бундестазі після виборів 2005 року, вони створили велику коаліцію і дуже успішно працювали на благо Німеччини.

- Напевно, Ви чули про прийняття мовного закону в Україні. Як Ви його оцінюєте?

- Українці – народ гордий, а мова – це питання національної гордості. І я вважаю, що ділити мову на двох – те ж саме, що займатися двоєженством. Мені здається, Україна пішла по гідному шляху, коли зробила українську єдиною державною. З іншого боку, не можна вважати винуватими тих людей, які жили у російськомовних зонах, їхні інтереси теж не повинні бути ущемлені. Але для них можна було б розробити спеціальні програми переходу на українську мову, які були б багаторічними.

Україна демонструвала хороший підхід у мовному питанні, але у цьому плані вона все ж не піднялася до рівня литовців, латишів, естонців. Білорусь і поготів. У нас в країні взяло верх войовниче невігластво. Наш «всенародно обраний» погано володіє білоруською мовою, тому він постарався переключитися на ту, яку він, як йому здається, краще знає. Хоча і російською він володіє погано.

- Це правда, що у Білорусі білоруську мову можна почути тільки у селах?

- Ви ще краще думаєте про Білорусь, ніж є насправді. Зараз і в селах її досить складно почути. У нас практично триває насильницька русифікація країни на догоду збереження інтересів Олександра Лукашенка. У свій час він позиціонував себе як друга Москви, але це був лише метод захоплення влади. Росіяни цей прийом тепло зустріли, тому що їм краще мати справу з одним диктатором, ніж з законно обраним парламентом.

- У Росії нині багато говорять про «збирання російських земель», відтворення Радянського Союзу. Як Ви ставитеся до такого роду заяв?

- Як до маячні. А що стосується Росії, то порядки, які існували в СРСР, значною мірою там відновлені. Здається, цим займається Володимир Путін. Політологи навіть називають це «білорусизацією» Росії. Тобто влада зосереджується в одних руках, існує телефонне право і т.д.

Нагороди та герої

- У березні цього року Фонд пам'яті жертв комунізму нагородив Вас медаллю Свободи Трумена-Рейгана. Чи є у Вас відчуття, що на Заході Ваш внесок у мирний розпад СРСР цінують більше, ніж на Батьківщині?

- Я зовсім не претендую на те, щоб хтось шанував мій внесок. Хоча мені дуже сподобалося, що мене нагородили цією медаллю. Але я людина білоруська і завжди працював на благо своєї країни.

Сьогодні у мене пенсія за особливі заслуги перед білоруським народом складає 3200 білоруських рублів – близько трьох гривень. У 1997 році Лукашенко видав спеціальний указ, який зафіксував мою пенсію на цьому рівні. Валюта знецінилася, а з нею і моя пенсія. Лукашенко думає, я до нього піду вимолювати собі гроші. Але я поки ще можу заробити, у мене маса запрошень читати лекції в університетах.

- Ви все ще викладаєте фізику?

- Фізикою як наукою я не займаюся з 1991 року. До 1995 (за інерцією) очолював Раду з захисту дисертацій. Тим часом я отримав три ступені почесних докторів політології у різних університетах. Тому виступаю з лекціями з політології.

- Багато учасників Біловезьких угод написали свої мемуари, у яких виклали різні трактування подій того часу. Чи збираєтеся Ви написати свою книгу спогадів?

- Я її вже написав. Найближчим часом російською мовою вийде книга «Моє життя, крах і відродження СРСР». Видати її білоруською буде складно, але я, можливо, знайду спосіб.

- Ви будете розкривати таємниці, секрети?

- Я її вже здав до друку, так що всі секрети, можна сказати, розкриті.