Коли пропадають діти - це завжди несподівано і страшно. У таких ситуаціях мозок батьків судорожно шукає відповідь на запитання «Хто винен?» і малює найстрашніші картини. Про маленьких втікачів написано чимало статей. Читаючи їх, думаєш, що це стосується кого завгодно, тільки не тебе. Але ж ні! Ніколи не говори «ніколи». Чому, розбирався ForUm.
Ох, це літо
Для школярів літо - це канікули, задовго до яких працюючі батьки-городяни починають думати, куди ж прилаштувати на три місяці своє чадо, щоб воно не бродило без нагляду по курному місту, а добре відпочило й оздоровилося.
У кого немає «села», купують путівки в табори і санаторії. У кого воно є - вибір «літньої резиденції для дітей» зробити легше. Ще б пак: повітря, річка, парне молочко, ягоди з куща! Знову ж таки, «асфальтні» діти в пакеті до цього он-клюзіву отримують і домашній зоопарк: кіз, корів, курей, кроликів та іншої домашньої живності там удосталь. Усе є: смачна їжа, хороші умови життя, іграшки, і навіть Інтернет. Ляпота! Живи і радій! Але у дітей свої погляди та шляхи реалізації планів. У цьому весь колектив ForUm'у зміг переконатися на найближчому прикладі.
Як це було
Робочий день наближався до кінця. Як раптом пролунав дзвінок «з дому» з найстрашнішим початком розмови: «Ти, головне, не хвилюйся»...
Дві «дорослі» панночки - тринадцяти і десяти років від народження, які ніколи не виїжджали в сусідній район міста без дорослих, вирішили відправитися у подорож. Під вечір зібрали речі, і, покинувши дім через вікно, виїхали з пункту «А» в пункт «В» .
Ясна річ, хвилювання не було - був жах і страх, що переходили у паніку.
Всю історію розповідати не будемо - вийде роман у трьох томах. На суд читача передамо лише короткий зміст. Виявилося, що діти, нагостювавшись в однієї бабусі, вирішили зробити сюрприз другій - приїхати до неї з карпатського села в Івано-Франківській області у Львівську, у містечко, розташоване майже на кордоні з Польщею. До того ж, там традиційно проходить фестиваль, на якому дівчатка планували повеселитися...
Сюрприз вдався. Вся родина і міліція двох областей шукали утікачок. Ті ж, зробивши п'ять пересадок з маршрутки у маршрутку, і обійшовши всі кордони правоохоронців, благополучно добралися до пункту призначення. Мандрівниці ніяк не могли зрозуміти, чому всі у сльозах і на валідолі. Дякувати Богу, ця історія закінчилася добре...
Чому все так сталося, хто винен, як убезпечити свою родину - варто розібратися окремо.
Хто і чому тікає з дому
Те, що сталося, підштовхнуло ForUm підняти на цю тему статті у ЗМІ, публікації психологів і правоохоронців. Виявилося, що тікають діти не тільки з неблагополучних сімей. Таких лише 30%. Решта 70% - шукачі пригод, жертви неуваги батьків або ж, навпаки, надмірного контролю і строгості.
Найчастіше діти тікають у 10-15-річному віці, причому влітку. Психологи ділять дітей-втікачів на чотири основні групи: дослідники; шукачі приємного товариства; шантажисти; втікачі від проблем і небезпеки.
Втікачі-дослідники - діти, які прагнуть подорожувати й шукають пригоди для утвердження своєї незалежності. Вони залишають записку батькам і зазвичай повертаються додому самі. Шукачі приємного товариства конфліктують з батьками, наприклад, через заборону ходити на побачення або вимоги рано приходити додому.
Втеча також може служити зброєю помсти. «Ах, так! Нехай тепер похвилюються, пошукають!» - вирішують деякі чада і шантажують своїх батьків, імітуючи спробу втечі.
Якщо ж батьки надмірно контролюють своїх нащадків, лають або, навіть, б'ють - діти тікають, причому втікачі від проблем і небезпеки самі майже ніколи не повертаються.
Як повідомили ForUm'у у МВС України, тільки з початку 2012 року до органів внутрішніх справ України надійшло 4,1 тис. заяв про зникнення дітей, протягом доби «по гарячих слідах» встановлено місцезнаходження 3,5 тис. дітей (86%). «Навантаження щодо розшуку дітей влітку зростає майже на третину», - повідомив в.о. начальника Управління по зв'язках з громадськістю МВС України Іван Бабаєв.
«Літо - це свого роду провокатор активності дітей», - пояснила ForUm'у директор Міжнародного гуманітарного центру «Розрада», кандидат психологічних наук Валентина Бондаровська: «Це канікули. Тепло і сухо. У дітей немає чіткого режиму дня, як під час навчання (пішов до школи, прийшов, зробив уроки). І немає контролю. Причому стосується це не тільки дітей, які залишилися вдома, а й тих, хто виїхав до бабусь у село, і відпочивають у таборах і санаторіях».
«Особисто я виросла у хорошій люблячій сім'ї. Але у віці від семи до дванадцяти років дуже багато подорожувала. Влітку мама відправляла мене до табору, в село Лісники Васильківського району. Там я снідала і йшла до лісу сама. Це було дуже небезпечно. Там були німецькі доти, і я в них лазила. Ловила отруйних змій. Вивчала природу. Моя мама досі не знає, як ми подорожували по печерах від Оперного театру до Золотоворітського скверу», - розповіла Валентина Бондаровська.
«Був у нас у сім'ї ще такий випадок. Ми відпочивали на Житомирщині, і моя дитина з друзями (у віці п'яти, шести і трьох років) вирішили скопіювати поведінку рибалок: вночі під час дощу пішли на скелю над річкою Тетерів. Вони могли загинути. Дякувати Богу, їх помітив місцевий підліток, і біди вдалося уникнути», - додала Валентина Матвіївна.
Психолог каже, що синдром пізнання, зміни ситуації, розвідки дуже сильний у активних, здібних, серйозних і допитливих дітей: така дитина не може сидіти без діла і знаходить собі заняття, на жаль, не завжди безпечні. Дитині обов'язково потрібно розповідати про безпеку. Вона повинна вміти дзвонити за номерами екстрених служб, знати про небезпеки, наприклад, як виглядає отруйна змія або павук, що робити, якщо вони вкусили. Їй варто розповісти і показати, куди не можна ходити, важливо обговорити її плани - враховувати її невитрачену активність.
«Але контроль повинен бути ненав'язливим, непомітним. Дитині потрібна деяка ступінь свободи, інакше вона не розвивається нормально. Батьківський шантаж, «якщо будеш так поводитися, я тобі не куплю», «тікатимеш, я тебе прив'яжу і закрию», спрацює негативно і тільки підштовхне дитину до втечі», - стверджує Бондаровська.
Щоб знайти дитину, треба...
Психолог Валентина Бондаровська каже, що якщо дитя все таки втекло, потрібно не нарікати, а діяти: «Ніяких сварок і взаємних звинувачень. Потрібно всім об'єднатися. Створити таке колективне серце, молитву, щоб допомогти дитині. Колективний розум також допоможе шукати: потрібно згадати, що ви знаєте про дитину.
Багато дорослих - і бідні, і багаті - взагалі нічого про своїх дітей не знають. А потрібно зрозуміти, де може перебувати дитина: відправилася у пошуках пригод чи загубилася і плаче, не знаючи куди йти», - радить експерт.
У свою чергу представник МВС пояснив, що дуже важливо почати пошуки якомога раніше. Заяву (повідомлення) у міліції візьмуть обов'язково, більше того, вона буде під особистим контролем начальника органу внутрішніх справ.
В організаційному плані розшук ділиться на два етапи. Першочерговий - 24 години з моменту реєстрації заяви: пропажу шукають «по гарячих слідах» у місцях найбільш вірогідного її перебування, збирають і обробляють інформацію про саму дитину і причини зникнення.
«Не слід зволікати звернення і шукати самостійно. Інакше ризик, що пошуки закінчаться невдало, збільшується, підкреслив правоохоронець.
«Дітей шукають одразу, серйозно і посилено. За місцем проживання і навчання зниклого, у місцях його можливого перебування встановлюються й опитуються особи, які можуть сприяти його розшуку. По маршруту його можливого руху направляються розшукові орієнтування, проводяться перевірки зниклого за обліками ОВС, моргів, лікувальних закладів тощо, проводяться оперативно-розшукові заходи. Крім того, щоб залучити до пошуків якомога більше людей, інформація про зниклого розміщується на стенді «Їх розшукує міліція» і в ЗМІ», - пояснив Бабаєв.
За його словами, для того щоб правоохоронцям було легше шукати дитину, батькам (вихователям) потрібно надати їм фотографію втікача, на якій добре видно обличчя, а також - якомога більше інформації про дитину: її звички, уподобання, стан здоров'я, коло спілкування і т.п.
Якщо ж упродовж 24 годин місцезнаходження або доля зниклого залишається невідомою, починається другий етап пошуку - дитину оголошують у розшук як зниклу безвісти. У разі виявлення або затримання дитини, розшукувана передається батькам або особам, що їх замінюють, поміщається до найближчого притулку для дітей, приймальника-розподільника для дітей або медичного закладу.
Фахівці говорять, що потрібно залучити до пошуку дитини якомога більше людей, і не припиняти їх навіть вночі. Оголошення про зникнення дитини з фото і коротким описом, умови та місце пропажі, зі своїми контактними даними варто розмістити на спеціалізованих пошукових сайтах і в соціальних мережах, ЗМІ та у транспорті.
Чи варто карати за втечу?
У міліції ForUm'у повідомили, що 99,5% дітей, які зникли, втекли, вони розшукали і повернули додому.
Правоохоронці просять батьків бути уважнішими до своїх чад, думати не про покарання чи «домашній арешт» (до того ж, будь-яке насильство над дітьми заборонено), а про запобігання рецидиву. «Коли у родині сприятлива обстановка, батьки займаються вихованням дитини, вона оточена любов'ю і відчуває себе потрібною, у неї навіть думки не виникне залишати будинок», - підкреслив Іван Бабаєв.
З тим, що покарання - не метод виховання, згодна і психолог Валентина Бондаровська.
«Коли дитина знайшлася, потрібно заспокоїти її, нагодувати, дати відпочити, виспатися. Потрібно розповісти, як дитину всі люблять, як плакали і хвилювалися про неї. У жодному разі не сварити - це автоматично спрацює проти вас. Якщо застосувати серйозне покарання, знову почати серйозно контролювати або зануритися у взаємні звинувачення - дитина знову втече. Щоб цього не сталося, необхідно чимось зайняти своє чадо. Йому потрібен контроль з елементами свободи. Дорослі повинні знати свою дитину, бути в курсі її бажання кудись подорожувати», - радить вона.
Пристрасть до подорожей, каже Валентина Матвіївна, можна втамовувати контрольованими мандрами, використовувати літо і природу, щоб знайти нові напрями діяльності дитини. Наприклад, вивчати і замальовувати рослини і тварин, займатися мовами.
P.S.
«Коли мені було чотирнадцять, мій батько був такий дурний, що я ледве переносив його, але коли мені виповнився двадцять один рік, я був здивований, наскільки цей старий чоловік порозумнішав за останні сім років», - сказав свого часу Марк Твен.
Нам, дорослим, потрібно пам'ятати про це і не забувати, що і ми були дітьми, які жили у своєму світі, часом зовсім незрозумілому для дорослих... Й іноді перечитувати пригоди такого улюбленого нами у дитинстві героя Тома Сойєра.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
809
