Якби не допитливі репортери журналу HGV, угорці, можливо, ніколи б і не дізналися, що їхній тепер уже екс-президент Пал Шмітт на зорі кар'єри фактично «списав» свою наукову дисертацію у болгарського вченого. Якби не журналісти газети Bild, німці б і не запідозрили свого колишнього президента Крістіана Вульфа у перевищенні службових повноважень. Якби не участь преси у скандалі «Вотергейт», Річарду Ніксону, можливо, не довелося б піти у вимушену відставку, а Джералд Форд ніколи б не став господарем у Білому домі. Прямо чи опосередковано, але журналісти впливають на хід історії. А між тим, ця професія вважається однією із найнебезпечніших у світі.
В Україні за роки незалежності загинуло 63 працівники ЗМІ, і їхні смерті прямо пов'язані з професійною діяльністю. Разом з тим, сьогодні нерідко можна почути, що нинішніх журналістів цікавлять тільки гроші, скандали і самопіар. Чи справді ця професія в Україні вироджується і чи всі сучасні журналісти однакові, ForU m запитав у медіа-експерта, ведучого програми «Свобода слова» Андрія Куликова, який уже 33 роки працює у сфері ЗМІ.
- На Ваш погляд, чи обґрунтовані численні претензії, які звучать на адресу українських журналістів?
- У багатьох людей є підстави вважати, що журналістика в Україні погіршилася. У той же час, від кого ці люди дізнаються про події у нашій країні та у світі? Від журналістів. Ми любимо когось не любити. Багато претензій до нас, працівників ЗМІ, справедливі. Але все-таки більшість наших колег сумлінно виконують свою роботу. У тому сенсі, що забезпечують зв'язок між різними групами українців.
- А щодо звинувачень з боку представників влади?
- Багато людей при владі, а також ті, хто прагне у владу потрапити, не люблять журналістів. І час від часу саме від них ми чуємо заяви, що наші колеги продажні. Я не впевнений, що це робиться цілеспрямовано для дискредитації ЗМІ, але я не можу на це не звертати уваги. Втім, реакція з боку влади і власників – це тільки частина того тиску, який відчуває на собі журналіст. Є ще вплив колег, який для багатьох залишається неусвідомленим. На нас незримо впливають наші читачі, слухачі, глядачі. Важливо пам'ятати, що це ми існуємо для аудиторії, а не вона для нас.
- Журналістів часто звинувачують у гонитві за сенсацією. Нещодавно увесь світ говорив про скандальну британську газету News of the World, яка займалася незаконним прослуховуванням людей, які нічого не підозрювали. До якої межі має право дійти журналіст у пошуку інформації?
- Я думаю, до тієї межі, за якою починається правопорушення. І навіть не тому, що йому загрожує кримінальна відповідальність. Коли ЗМІ порушують закон, суспільство отримує сигнал – так чинити можна.
- А якщо журналіст вирішить спровокувати якогось чиновника, щоб довести його корумпованість? Наскільки це допустимо?
- Британська газета Sun часто використовує метод провокації. Наприклад, її журналісти розслідують питання проституції, яка існує під виглядом масажного салону. Вони йдуть туди і доводять справу до того моменту, коли може відбутися передача грошей за послугу. Але самою послугою вони не користуються, оскільки це порушення закону. Їхня типова фраза у статті – «...після чого наш кореспондент попросив вибачення і пішов». Разом з тим, в Україні часом неможливо не порушити закон, якщо хочеш добути дійсно ексклюзивну інформацію. Нещодавно багато питань виникло у зв'язку з фільмом Костянтина Усова «Тюрма №1». Я знаю, що автор і сам задавався питанням, наскільки морально він чинив, фактично провокуючи співробітників СІЗО брати хабарі. Думаю, при всій сумнівності цього методу у автора не було іншої можливості, щоб зробити цей фільм. Завдяки цьому вдалося отримати документальні свідчення (як я вважаю) того ганебного стану, у якому перебуває не тільки Лук'янівське СІЗО, а й, можливо, вся наша пенітенціарна система у її досудовому вимірі.
- Для мене публіцистика та есеїстика завжди були не найкращим проявом журналістики. Набагато складніше підготувати професійну замітку на тридцять рядків або сюжет на телебаченні чи радіо на півтори хвилини, ніж написати величезне есе або зняти квазідокументальний фільм, де весь фактаж можна замінити на «бла-бла-бла». Так, ви розбудите скільки завгодно думок, але набагато важливіше написати ті самі тридцять рядків, де буде доступно викладена вся інформація, на підставі якої аудиторія зробить власні висновки. Хоча я і не відкидаю есеїстику як таку.
- Нерідко можна почути, що серед працівників ЗМІ багато ремісників, зациклених на грошах, і мало справжніх Журналістів з великої літери...
- На мій погляд, журналістика – це ремесло, у кращому сенсі цього слова. Ремісник – це людина, яка досконально знає ту чи іншу професію і виготовляє продукт, який інша людина зробити не зуміє. Я завжди говорив, що це ремесло на грані мистецтва. Наприклад, ложка, з одного боку, може бути красиво розписана, а з іншого боку – нею можна їсти. Ложка, якою їсти не можна, будь вона хоч і діамантова, для мене має меншу цінність, ніж та, на якій взагалі немає візерунків, але з її допомогою можна пообідати.
Ми вважаємо, що відомі журналісти живуть у Києві, у Львові, у Харкові. А є ж тисячі наших колег, які працюють у містах, назва яких нам навіть невідома. Вони проробляють величезну роботу, іноді їм доводиться складніше, ніж нам у столиці. Тому що, крім всеукраїнської ситуації у політиці та економіці, на них тисне місцева влада, бізнес, кримінальні елементи.
- У чому полягає найбільша загроза для українських ЗМІ?
- Проблема у тому, що ринок ЗМІ в Україні непомірно роздутий. І вони поглинають стільки нових журналістів, скільки їм запропонуєш. Ці люди часто ще не встигли сформувати життєві принципи. У такому незрілому стані вони потрапляють у колективи, які працюють, як божевільні. Там достатньо написати стерпний матеріал у стислі терміни. В таких умовах багато новачків не бачать сенсу вдосконалюватися, стежити за збереженням балансу у своїх матеріалах.
- А Вам особисто складно витримувати баланс у ході своїх програм? Адже трапляється, що якомусь політику чи експерту Ви симпатизуєте більше, ніж іншим гостям програми?
- Звичайно.
- А якщо за логікою сценарію Вам потрібно поставити йому складне, неприємне запитання? Чи виникає відчуття жалю до такого гостя?
- Скоріше, мені шкода себе. Оскільки мені доводиться робити те, чого я не зробив би в іншій ситуації.
- Скажімо так: у деяких випадках когось із гостей я би слухав ще і ще. Але я повинен пам'ятати про баланс і передавати слово іншим гостям. Іноді виникає бажання з кимось погодитися. Але допомагають навички роботи перекладача. Суть роботи перекладача не у тому, щоб погодитися чи не погодитися з автором, а у тому, щоб донести значення сказаного.
- Чи є у Вас професійні фобії?
- Кожна моя помилка ставала страхом, на основі якого я вчився. Наприклад, на початку кар'єри я «грішив» тим, що недостатньо перевіряв інформацію, а потім це виливалося у неприємні ситуації. Кожен такий досвід подовгу турбував мене.
- Психологи кажуть, що все, що нас хвилює, знаходить своє відображення у наших снах. Чи бачите Ви кошмари, пов'язані з Вашою роботою?
- Кошмарів не буває. Але от буквально нещодавно мені півночі снилося, як один відомий політик умовляв мене перейти до нього на роботу. З іншим політиком ми нібито ходили по набережній і щось обговорювали, сперечалися і розійшлися дуже незадоволені один одним.
- А якби Андрій Куликов закінчив вуз у 2012 році, пішов би він працювати у сферу ЗМІ?
- А ви спочатку запитайте, на який би факультет він вступав би у 2007-му. Якби у мене зберігся увесь мій життєвий досвід, я би все одно навчався на перекладача і став би журналістом. Якби я вступав до вузу «з чистого аркуша», то вивчав би мови і працював би перекладачем.
- У Вас було бажання «розлучитися» з журналістикою і «одружитися» на політиці? Адже Ви вже знаєте всю «кухню»...
- Коли в СРСР відбувалася перша виборча кампанія на альтернативній основі, я був єдиним у Києві самовисуванцем, хто пройшов усі перепони, чиє ім'я було занесене у бюлетень для голосування на виборах. Я зайняв почесне шосте місце із семи кандидатів. Потім я ще балотувався у народні депутати, був у Народному Русі. Але у мене не було мети стати народним обранцем. Я хотів отримати можливість спілкуватися з багатьма людьми. Тоді важливо було довести, що демократичний механізм може спрацювати. Не у тому сенсі, щоб я або хтось ще пройшов до парламенту. Сенс був у тому, що людина може взяти ініціативу у свої руки. До 1991 року я брав активну участь у політиці. Як мені здається, тоді, на початковому етапі, я приніс набагато більше користі, ніж якщо би став народним депутатом України. Зараз я беру участь у політиці, навіть коли даю інтерв'ю або беру участь у мітингах проти варварської забудови Києва. У нашій суто українській ситуації це – теж політика.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом