
Цей день завжди особливий серед першого бузку, різнокольорових каштанових свічок і молодої травневої зелені. Вранці прокидаєшся з неабияким піднесеним відчуттям свята. І трохи урочистіші обличчя домашніх, і яскравіше світить сонце – навіть якщо воно за хмарами.
...Рік за роком забирає потік часу в товщу історії той травень. Час, коли фашистська Німеччина підписала акт беззастережної капітуляції перед Радянським Союзом, який виніс на собі основний тягар війни, і перед його західними союзниками.
У всіх нас на тій війні хтось був. Наприклад, у автора воювали двоє дідів і бабуся. Батьки матері були розвідниками-зв'язківцями і закінчили війну в рядах Війська Польського, у них є й польські бойові нагороди. Причому бабуся встигла побувати і диверсантом у тилу ворога, і зв'язківцем у палаючому Грозному під фашистськими бомбами. А другий дід у рядах переможної піхоти дійшов до Берліна і в числі багатьох радянських солдатів розписався на Рейхстазі.
Ранок. Майдан
Ранок 9 травня 2012 року. У столиці України хмарно і прохолодно, навіть накрапає маленький дощ. Але це не затьмарює піднятої атмосфери, помітної і по обличчях людей різного віку, яких надзвичайно багато в автобусі (як для вихідного дня). Так, багато хто їде «на шашлики» або у справах - але свято відчувається все одно.










Переміщаємося на Арсенальну площу. Адже відомо, що основні народні «гуляння» відбуваються 9 травня саме на Печерську, в парку Слави (де Вічний вогонь) і далі в меморіалі ВВВ. При виході з метро відразу видно червоні прапори: Компартія проводить традиційний мітинг. Людей на ньому, мабуть, менше ніж зазвичай (700-800), але серед них чимало молодих осіб. Прапори КПУ та інших лівих структур, аж до загадкових прапорів з написом «Велика Україна» та російського козацтва. Козаки у чорній білогвардійській формі і під російським триколором - у Вітчизняну все це використовували власівці і красновці, які воювали проти наших на боці Німеччини. Але, як водиться, нікого це особливо не бентежить.
З динаміків лунає промова про фашистську загрозу і про те, що треба будувати єдину і процвітаючу Україну. Але це вже якась інша партія. У свідомості ненадовго виникає своєрідний присмак прийдешніх парламентських виборів.
Уся Арсенальна площа - у квітах. Квіти всюди, їх несуть, продають, в них тонуть чоловіки і жінки різного віку. Квіти несуть до Вічного вогню в парку Слави, і далі, до пам'ятника воїнам-афганцям, до меморіалу біля Батьківщини-матері. Людей багато, важко проштовхнутися. Тротуари заповнені, люди виходять на проїжджу частину вулиць, і водії терпляче сигналять, пропускаючи святковий народ.
Схили, що зеленіють, біля ніг Батьківщини-матері, теж багатолюдні. Поблизу музею ВВВ спочатку запалюють Вогонь Слави, потім - концерт і невеликий військово-історичний парад. А навколо завмерла військова техніка Перемоги - танки і бронемашини, літаки і легендарні «Катюші». Між рядами цих грізних машин можна бродити довго, поринаючи в атмосферу, розглядаючи, вивчаючи, вчитуючись. Так і роблять сотні людей, від малого до великого. А ще люди голосно і досить гарно співають пісні. Ті самі, військові. «Розцвітали яблуні і груші»... У цьому місці репортажу цілком можна поставити проникливий значок - червоне сердечко зі «смайликів» ICQ.
Вечір. Знову Майдан. Дніпро
Повертаємося на Майдан. Тут під вечір ще один концерт - великий і тривалий, де мелодії військового оркестру перепліталися із сучасною музикою Потапа з Настею, Олександра Пономарьова, «Час і Скло» та інших. І на обличчях хлопців і дівчат теж можна прочитати єднання минулого і сьогодення. Ні, мова не про те, що очі молоді на Майдані були одухотворені усвідомленням свята - більшість народу просто відпочивала і танцювала (а ще цілувалася). Йдеться про те, що ось їх мир і щастя, і наше - це все завдяки тій великій Перемозі. Як сказав один знайомий, «якби не вона, не було б ні тебе, ні мене, нічого».

Завершується день. Автобуси, метро, машини несуть стомлених і усміхнених людей додому, в сімейний святковий вечір. І я, лейтенант запасу, також віддаю честь переможній славі Батьківщини, приклавши долоню до дідівського польового кашкета.
Ніхто не забутий, ніщо не забуте.
Андрій Боярунець, фото Віктора Ковальчука, Андрія Єловікова,