Ті, хто вчився у радянській школі, мабуть, пам'ятають розповіді вчителів про кремлівські вежі з рубіновими зірками. Їх, говорили вчителі, видно здалеку. Яке ж було розчарування автора цих рядків, коли він, приїхавши на Київський вокзал столиці СРСР у тисяча дев'ятсот вісімдесят якомусь році, не побачив ні зірок, ні веж.
Але наш репортаж – не про московські зірки, а про найвищу споруду Києва та України – київську телевізійну вежу. Її, на відміну від зірок Кремля, дійсно видно практично з будь-якої більш-менш відкритої точки Києва та околиць. Та й функції у неї не ідеологічні, а суто утилітарні – забезпечення зображення у наших телевізорах та звуку у радіоприймачах. Але від цього вона не стає менш цікавим об'єктом архітектури.
Телевежа – об'єкт режимний, а тому охороняється. Відзначившись на контрольно-пропускному пункті, заходимо у двір, вірніше, на велику територію з технічними будівлями навколо башти. По дорозі розпитуємо про історію її появи.
Трохи історії
- Звідки раніше велася передача сигналу? - запитуємо у головного інженера.
- Звичайно ж, телебачення у Києві існувало і до 1973 року, коли будівництво вежі було завершене. Передавальний телецентр розташовувався поблизу Хрещатика, на вулиці Малопідвальній. Там теж була телевізійна вежа, але у порівнянні з нинішньою виглядала вона карликом і мала зовсім інший вигляд – трикутної ажурної металевої піраміди з гострими кутами.
Наша телевежа заввишки 380 метрів, але унікальна вона тим, що побудована без єдиного болтового або заклепувального з'єднання. Усі її частини пов'язані між собою за допомогою електрозварювання. Це – найвища суцільнометалева зварна вільностояча вежа, - розповідає Микола Якович.
- А як її зводили, за допомогою вертольота, крана? - цікавимося ми.
- Ні. Вертоліт не було задіяно. Будували методом підрощування – зверху вниз. Починали з середньої частини вежі від позначки, де закінчується ґратчаста частина і починається трубчаста антенна частина.
Людині, яка не посвячена у тонкощі радіофізики, приміщення з передавачами нагадує бойлерну: в очі кидається велика кількість труб.
- А скільки всього електрики споживає телевежа і скільки потужності випромінюють сумарно всі антени на щоглі? - цікавимося технічними подробицями.
- На місяць ми платимо «за світло» близько 560 тис. грн, тобто споживаємо більше півмільйона кВт/год електроенергії. Стандартний будинок споживає всього 100 кВт/год.
Пікове ж навантаження перевищує 500 кВт. Що стосується потужності випромінюваних радіохвиль, то сумарно всі діапазони видають більше 300 кВт, - відповів Микола Якович.
Обладнання у цеху передавачів метрового діапазону модернізувалося за майже 40 років практично все, крім вихідних каскадів підсилювачів високої частоти. Вони, як і раніше, працюють на електронно-вакуумних лампах, як більшість радянських телевізорів. Але тільки лампи ці разів у десять більші за розмірами і разів у сто – за потужністю. Одна тільки нитка розжарювання споживає близько 800 Вт.
- Міняти це обладнання немає ніякого сенсу, адже у 2015 році Україна, відповідно до міжнародних зобов'язань, відключить аналогове ефірне телебачення. Передавачі метрового діапазону тоді стануть практично не потрібні: цифрове телебачення транслюється переважно у дециметровому діапазоні, - пояснив головний інженер.
І ось по асфальтовій доріжці ми наближаємося до «цвяха програми» – телевежі. Звертає на себе увагу галерея, що веде від будинку з передавачами до входу у вежу. Вона являє собою металевий навіс метра три завширшки.
- Галерея – це міра безпеки. Коли на вулиці ожеледиця, зледеніння, ходити біля вежі можна тільки під навісом, оскільки з висоти падають шматки льоду, - пояснив призначення галереї Приходько.
Біля входу у вежу ще один пост охорони. Далі – коридор і ліфт.
Є на вежі і сходи, розбиті для безпеки на секції по 7-8 метрів заввишки. Якщо ліфт ламається, працівники телевежі змушені підніматися на роботу ними. «І такі випадки, - запевняє Микола Якович, - були не раз».
Однак від захоплень переходимо до справи.
На другому ярусі вежі працюють люди на «найвищих» у прямому сенсі слова в Україні посадах. Їхні робочі місця підносяться над столицею на дві сотні метрів.
Ярус складається із двох поверхів. Тут розташований цілий комплекс апаратури: передавачі аналогових і цифрових телеканалів, радіопередавачі верхнього УКХ діапазону та інше обладнання. В окремій кімнаті біля основи телевежі розташована апаратна – Центр контролю та управління радіо і телебаченням. Це мозковий центр телевежі і концерну РРТ у цілому. Сюди стікаються всі вхідні та вихідні сигнали телерадіокомпаній, здійснюється розподіл сигналів і цілодобовий контроль їхньої якості. Крім того, за допомогою цієї апаратної тележурналісти здійснюють перегін, тобто передачу відеоматеріалів як до Києва, так і зі столиці в інші міста і країни.
«Проте всім не догодиш. Після кожного відключення на профілактику ми отримуємо багато дзвінків глядачів, які просять змінити час відключення, бо вони у цей час звикли дивитися телевізор», - сміється Микола Якович. Раз на п'ять років телевежа проходить і технічне обстеження.
Кияни знають, як ошатно виглядає телевежа вночі, коли на ній включене підсвічування. Однак такою красою жителів Києва балують не часто. Запитуємо, чому.
- Справді, на вежі система освітлення складається більш ніж із сотні прожекторів. Уся вона у робочому стані. Однак святкове підсвічування – справа дорога. Прожектори споживають понад 200 кВт потужності. Ми колись пропонували місту взяти на себе витрати з утримання ілюмінації, але відповіді не отримали. До речі, колись давно на верхівку вежі у свята піднімали державний прапор. Зараз це вже неможливо через велику кількість антен і цілодобову роботу передавачів, - відповідає Приходько.
Від розмови про естетичні нюанси переходимо до прозаїчних, але не менш цікавих. На 200-метровій висоті є санвузол. Як на таку висоту подають воду?
- Ніхто раніше цього не питав, - трохи здивувався запитанню Микола Якович, - хоча питання важливе. Вода подається під тиском понад 20 атмосфер (для порівняння: у шині автомобіля всього 2 атмосфери) у величезний бак, а вже звідти надходить у крани і бачки. А також опускається по трубах у нижній зал на висоту 80 метрів. Там стоїть редуктор, що зменшує тиск: адже не подаси у кран воду під тиском 12 атмосфер, - роз'яснив він.
Головний інженер розповів ще кілька цікавих подробиць. Виявляється, при сильному вітрі верхівка телевежі розгойдується з боку в бік, відхиляючись до 3 метрів від повздовжньої осі, хитавиця трошки відчувається навіть у верхньому ярусі. А от блискавки не становлять для вежі ніякої небезпеки, адже вона влаштована так, що грозовий розряд, потрапляючи у щоглу, стікає по ній у землю.
Ми не випадково на початку нашого репортажу згадали про Москву. Бо, завершуючи екскурсію, Микола Якович розвінчав два міфи, пов'язаних з Білокам'яною.
Українська Вікіпедія стверджує, що спочатку київська телевежа проектувалася для Москви і мала проектну висоту 500 метрів, однак проект забракували і відправили до Києва, зменшивши висоту до 380 метрів.
- Це напівправда, - стверджує Приходько. - Дійсно, ескізний проект українських конструкторів брав участь у конкурсі проектів на будівництво Останкінської телевежі, але не виграв. А неправда у тому, що висотність занизили з політичних міркувань. Гнатися за висотою у півкілометра у Києві не було сенсу, адже місце, де стоїть наша вежа – це пагорб, який безкоштовно піднімає телевежу на багато десятків метрів над Дніпром і взагалі над місцевістю навколо столиці. Тому вона спочатку і проектувалася на теперішні 380 метрів, але напрацювання конкурсного проекту, звичайно ж, використовувалися.
Суть другого міфу у тому, що на київській телевежі мав бути розміщений ресторан, як у Москві на Останкінській вежі.
- Це не так. В Останкіно ресторан був передбачений проектом. Там існує 7 ліфтів, які обслуговують ресторан та екскурсії, а технічні служби з ресторанним комплексом розділені і користуються іншими ліфтами. Обслуговуючий персонал і відвідувачі ресторану не пересікаються з технічним персоналом вежі. У нас же ліфтів усього два. Як у такому разі евакуювати людей у випадку НП?
Втім, теоретично ресторан можливий і у нас. Адже сучасне обладнання займає набагато менше місця, і на другому ярусі можна знайти вільні площі під невеликий заклад громадського харчування. Але реалізація цієї ідеї обійдеться у десятки мільйонів доларів, оскільки потрібно буде будувати зовнішні підйомники.
На цій пізнавальній ноті ми закінчили екскурсію на найвищу споруду в Україні. Побажаємо нашій телевежі залізного у прямому сенсі слова здоров'я, а її співробітникам – того ж, але у сенсі переносному.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
