Багато хто із нас не цінує дар бачити і не здогадується, як складно живеться українцям, позбавленим зору частково або повністю. ForUm прожив лише кілька годин життям незрячих і зрозумів, як воно – бути сліпим у великому місті.

Оскільки проблеми у сліпих починаються у дитинстві, ми вирішили відвідати одну зі спеціалізованих установ, де навчаються незрячі діти. Запросила нас туди киянка Світлана Проніна – інвалід зору з дитинства.

Світлані ледь за сорок. Вона бачить, але дуже погано. Крім того, їй складно пересуватися не лише через зір – у жінки паралізована нога. Тому вона ходить з тростиною. Але не з білою, як повністю незрячі люди. Зовні жінка нічим не відрізняється від більшості киянок її віку. Єдине, що вона та інші інваліди з зору носять тільки зручне взуття. Незважаючи на проблеми зі здоров'ям, Світлана зуміла самореалізуватися – працює викладачем у Міжобласній спеціальній середній загальноосвітній вечірній та заочній школі для сліпих і слабозорих, куди вона нас і запросила.

Шрифт Брайля і читання пальцями

Ця школа розташована у Києві, на вул. О.Теліги. Вона не має окремої будівлі. Діти займаються у невеликому приміщенні, орендованому у загальноосвітньої школи.

 
 
Поки Світлана проводила урок, ми поговорили з заступником директора з виховної роботи цього навчального закладу Майєю Гамонь. Вона розповіла про специфіку навчання дітей з обмеженими можливостями.

«Наша школа міжобласна, це означає, що її відділення – консультативні пункти – є у багатьох регіонах країни. Всього у нас навчаються на сьогоднішній день більше 900 дітей. У школі на вулиці О.Теліги займаються до десяти хлопців. Групи учнів у нас взагалі невеликі. Наприклад, у восьмому, дев'ятому і дванадцятому класах навчається по одній дитині, а в 11-му – четверо. Форма навчання у нас заочна. Діти займаються у школі раз на тиждень по 3 години. Звичайно, заочне навчання неідеальне, але ми намагаємося, щоб учні освоїли програму відповідно до навчального плану», - зазначила Гамонь.

 
 
Для того щоб отримати знання з якоїсь дисципліни, незрячим, як і всім іншим, потрібно вміти читати і писати. Але навчитися грамоті їм набагато складніше: літери, слова, речення вони сприймають тактильно – кінчиками пальців. Такий метод читання і письма називається брайлівським. Тому навчання незрячих і слабозорих починається з вивчення шрифту Брайля. Ми попросили учнів продемонструвати, як вони пишуть. Виявляється, для цього існують спеціальні зошити. У них за допомогою накладки, схожої на трафарет, грифелями (загостреними паличками, схожими на шило) витискають точки.
 
 
Кожен витиснений на папері символ відповідає конкретній букві алфавіту. Букви зовсім не такі, як звичайні. Наприклад, літера «А» – це одна точка, «Б» – дві точки, розташовані вертикально. У такий спосіб – конфігурацією і кількістю точок – відображається весь алфавіт.
 
 
Щоб прочитати такий текст, потрібно перегорнути аркуш паперу. Виходить своєрідне «читання навиворіт». До паперу теж особлива вимога – він має бути жорстким. І ще – пишуть незрячі справа наліво.
 
 
Учні підтвердили здогади ForUm'у, що навчитися шрифту Брайля – заняття непросте. «Це взагалі тяжко. Потрібно знати, як пишеться кожна буква. Якщо якесь місце ти неправильно написав, то це вважається помилкою», - розповів одинадцятикласник Артем Щербина.
 
 
У школі є бібліотека з підручників, написаних шрифтом Брайля. Книги відрізняються від звичних нам своїми розмірами – вони дуже великі, здалеку нагадують церковні фоліанти, такі ж об'ємні і важкі. «В Україні ці книжки видають тільки у Харкові. Вони не із дешевих – один комплект підручників коштує близько 500 гривень», - зазначила Гамонь.
 
 
Також вона продемонструвала раритет – друкарську машинку, яка віддалено нагадує звичайну: у неї всього шість клавіш для друкування букв і клавіша пробілу. Цього достатньо, оскільки точки у різній конфігурації можуть передати будь-яку із букв алфавіту.
 
 
Цікаво, що для читання книг для незрячих потрібно мати особливо чутливі подушечки пальців. Адже на дотик потрібно зрозуміти, скільки та у якій конфігурації точок у тій чи іншій букві. Для розвитку чутливості кінчиків пальців виконуються спеціальні вправи: учням дають перебирати пальцями насіння, щоб потім вони змогли краще розпізнати кількість і взаємне розташування точок у тій чи іншій букві.
 
 
Сучасні технології дозволяють незрячим працювати на комп'ютері. Існують спеціальні програми з озвученням. Наприклад, коли незрячий торкається до клавіші, машина озвучує букву, яка їй відповідає. Це дозволяє набирати текст.

Також учні винаходять і свої власні методи, які допомагають у навчанні. Наприклад, просять рідних начитати текст із підручника на диктофон, а потім прослуховують, вчать матеріал.

Є у школі також і принтер, який друкує шрифтом Брайля.

 
 
«Наші випускники успішно вступають у провідні вузи України і будують кар'єру. Наприклад, багато із них працюють юристами, масажистами і навіть танцюристами. Деякі займаються науковою діяльністю. Наші діти – великі трудоголіки. Вони прагнуть до знань», - розповіла Гамонь.

Однак школа має і проблеми. Вони схожі на труднощі в усіх школах України. Це – брак дидактичних матеріалів. «Звичайно, у нашій школі багато чого немає. Нам вкрай необхідні навчальні таблиці з низки предметів. Вони б дуже допомогли нам у викладанні», - сказала педагог.

І якщо для навчання незрячих створені більш-менш прийнятні умови, то у побуті їм доводиться набагато тяжче. Про це нам розповіла Світлана, яка, закінчивши урок, погодилася пройтися з нами вулицями Києва. Дійсно, навіть людям з хорошим зором часом буває складно зорієнтуватися на місцевості, пройти по заставленому машинами тротуару, не кажучи вже про поїздку у міському транспорті. А як сліпому? Про це ми запитали Світлану, запропонувавши їй пройтися по місту і проїхатися у громадському транспорті.

На вулицях великого міста

Завдяки тому, що Світлана не абсолютно сліпа, у тролейбусі вона їздить без особливих проблем, тільки перепитує тих, хто стоїть поруч, номер маршруту. А от повністю сліпі люди їздять у транспорті з супроводжуючими. Якщо ж довелося опинитися у незнайомому місці одному – звертаються за допомогою до перехожих.

 
 
 
Ми запитали у Світлани, чому вона не користується маршрутками. «У маршрутках водії вимагають оплатити проїзд. Той аргумент, що я інвалід, їх, як правило, не хвилює. Мені простіше заплатити, ніж доводити свою правоту», - відповіла вона.

Дійсно, у її словах є гірка правда. Адже часто можна бачити, як немічний старий з паличкою просить підвезти його безкоштовно, оскільки він інвалід. А у відповідь у ліпшому випадку звучить: «У мене вже є пільговики», а у гіршому – нецензурна лайка.

Крім того, часто відмовляють у пільговому проїзді супроводжуючому незрячої людини. Хоча, за законом, супроводжуючий інваліда першої групи також має право на пільговий проїзд.

Ще буває, що маршрутки та автобуси зупиняються не прямо на місці зупинки. А для сліпої людини це важливо, оскільки вона знаходить зупинку за стовпчиком дорожнього знаку «Зупинка громадського транспорту».

Влада неодноразово рапортувала, що до Євро-2012 зроблять центр Києва зоною, де інвалід зможе пересуватися без всяких труднощів. Тому ми запропонували Світлані такий маршрут: від метро «Дорогожичі» проїхати до станції «Площа Льва Толстого», а пішки пройти до НСК «Олімпійський».

Спускаємося у метро. Світлана впевненою ходою прямує до ескалаторів, на платформі вона теж вільно орієнтується.

 
 
«Працівники метрополітену завжди намагаються допомогти, провести до вагона. Я у такому разі їм дякую, але відмовляюся від допомоги, тому що непогано орієнтуюся сама. Дуже добре, що на входах у метрополітен обладнали маячок, який стукає (видає звуковий сигнал-клацання, які періодично звучать біля входів до метро. - Авт.). Без нього було складно знайти вхід у метрополітен. Також зараз станції обладнали рельєфними обмежувальними смугами вздовж перону. Це дуже важливо для безпеки. Ризик впасти на колії став значно меншим», - пояснює Світлана.
 
 
 
«Часто допомагають і пасажири: намагаються відкрити важкі двері на вході/виході. Але неприємно, що не завжди у поїзді знаходяться ті, хто поступиться місцем сліпому», - зітхає жінка.
 
 
За її словами, для незрячих не так складно проїхати у метро, ​​ як дістатися до нього. Особливо на людних станціях.

«Бабусі-торговки біля входу у метро та у підземних переходах дуже ускладнюють незрячому шлях. У разі чого немає за що вхопитися. Неможливо також дотримуватися стінки, щоб орієнтуватися по ній», - нарікає Світлана.

 
 
Складно не погодитися з нашою співбесідницею... На багатьох станціях, особливо на «Святошині», «Контрактовій площі», «Лісовій» і здоровій людині можна ноги переламати, перечепившись за баули торговців.

Виходимо із метро «Площа Льва Толстого» у підземний перехід. Незважаючи на його заплутані лабіринти (перехід має шість виходів), Світлана впевнено знаходить потрібний.

 
 
І тут же – перша проблема: потрібно перейти жваву дорогу на вулиці Велика Васильківська. «Для мене це тяжко. Я не ризикую переходити дорогу одна, орієнтуюся по людям, іду слідом за ними», - розповідає Світлана.

«Ви знаєте, одного разу був неприємний випадок, коли я ледь не потрапила під машину. Переходила дорогу слідом за перехожим, і тут на великій швидкості на нас летить машина. Перехожий – людина зряча, побачив її і побіг. Я ж не встигла зорієнтуватися і відскочила в останній момент. Було дуже страшно. З тих пір завжди підходжу до когось і прошу мене перевести. Незрячим дуже допомагають у таких випадках звукові світлофори, але їх у місті мало», - поділилася пережитим жінка.

 
 
«Але є і прогрес: київські водії, всупереч поширеній думці, не такі й безкультурні – завжди зупиняються, пропускають сліпого», - додала вона.

На тротуарі, як і скрізь у центрі міста, безліч перепон: рекламні щити, квіткові клумби та все ті ж десятки машин, припаркованих поперек тротуару, повз які швидко рухається щільний натовп перехожих.

«Тут дуже тяжко ходити, вулиця вузенька, всього наставлено!», - обурюється Світлана. Вона пояснює, що захаращені тротуари – велика проблема для сліпої людини. «Адже сліпі орієнтуються на дотик, з допомогою тростини, і не завжди їм вдається виявити перешкоди перед собою. Доводиться бути вкрай уважними, щоб не спіткнутися і не впасти. Моя знайома розповіла, як одного разу зачепилася за клумбу на бетонній підставці і боляче вдарилася. Вона не прощупала її тростиною, оскільки не очікувала, що її поставлять прямо посеред тротуару», - розповіла Світлана.

 
 
 
«За кордоном сліпих часто супроводжують собаки-поводирі. Але з ними багато клопоту по догляду, а тому не кожен може завести такого помічника. Мої знайомі використовують GPS-навігатори. Вони дають голосові підказки, де повернути, скільки потрібно ще пройти і взагалі інформують, де ти зараз перебуваєш», - розповідає наша співрозмовниця.

Ми не могли не запитати Світлану про те, як же почувається незрячий у таких місцях, як лікарні, аптеки, держустанови, магазини. Особливо вразила її розповідь про похід у районну поліклініку. «У нас взагалі страшна поліклініка, туди краще зовсім не ходити. Там і зрячий заблукає, що вже говорити про сліпого! Все зроблено з такими переходами, що складно орієнтуватися. Я всю поліклініку виходила, щоб дізнатися, де можна здати аналізи, і ніхто не допоміг, не провів, тільки направляли від дверей до дверей. І це називається лікарі», - обурюється жінка і додає: «Я намагаюся взагалі не хворіти, накладно зараз це все, а вже інваліду і поготів…»

Що стосується аптек, то, за словами Світлани, там у таких, як вона, проблем не виникає: «Підходиш, питаєш – і тобі всі допомагають».

«У магазинах – складніше. Наприклад, у супермаркеті складно зловити продавців-консультантів. У Москві вже зайнялися цією проблемою. Моя знайома розповіла, що там у великих магазинах працюють спеціальні служби, які допомагають незрячим у виборі товару та його оплаті. У нас же доводиться йти у магазин без нічого, без зайвих речей, оскільки навіть така проста річ, як здавання сумки у камеру зберігання, для нас становить складність», - зітхає Світлана.

Наша прогулянка завершилася на площі, біля стадіону «Олімпійський». Ми провели Світлану у метро і попрощалися.

 
 
 
Підводячи риску

Так, проблем у людей з вадами зору багато. Висвітлити ситуацію у цілому ми попросили голову Київської міської асоціації українського товариства сліпих Михайла Новосецького.

Він розповів, що в Україні проживає майже 150 тисяч інвалідів зору, із них у столиці – 4,5 тисячі.

За його словами, основні проблеми незрячих – це фінансовий стан, медичне забезпечення, оздоровлення. Є проблеми з транспортом і працевлаштуванням.

«Не вистачає засобів реабілітації, таких, як годинник з озвученням, тростина для орієнтування на місцевості, звуковий термометр, брайлівський папір та інших необхідних речей. Актуальною є і проблема працевлаштування. Інваліди по зору, як правило, можуть влаштуватися тільки на підприємства Українського товариства сліпих. Таких в Україні 74, на них працює близько п'яти тисяч інвалідів по зору. А куди податися іншим?» - розповів Новосецький.

ForUm звернувся також до київської влади з питанням, як вони допомагають інвалідам по зору. Нам відповіли, що у столиці діє низка програм, які покликані спростити життя сліпим.

Зокрема, всі нові тролейбуси та автобуси у Києві – з низькою посадкою, облаштовуються звукові світлофори на вулицях міста. Із них уже працюють 82. Також для інвалідів передбачені місця на паркінгах з відповідним позначенням, збільшилася кількість дорожніх знаків, які попереджають водіїв про перехід дороги незрячими.

У метро все 92 входи на станціях обладнані звуковими орієнтирами. На платформах 4-х станцій («Либідська», «Хрещатик», «Театральна», «Площа Льва Толстого») обладнані рельєфні обмежувальні лінії.

Співробітників метрополітену зобов'язали супроводжувати інвалідів по території метрополітену, допомагати з висадкою і посадкою у вагон. Те ж стосується і «Міжнародного аеропорту «Київ »(Жуляни), де сліпих зобов'язані обслуговувати позачергово.

Собака-поводир може літати разом зі сліпим господарем

У міжнародному аеропорту «Бориспіль» обслуговуванням пасажирів з обмеженими фізичними можливостями займається спеціально підготовлений персонал. До того ж, ця категорія пасажирів обслуговується позачергово.

У прес-службі авіакомпанії «Аеросвіт» нам розповіли про правила польотів для сліпих і слабозорих людей. Так, при покупці квитка необхідно вказати, що летіти буде інвалід по зору. Про це робиться відповідна позначка у проїзному документі, а також інформується екіпаж повітряного судна перед вильотом. Такому пасажирові дозволяється взяти з собою безкоштовно собаку-поводиря, яка перебуватиме у салоні біля ніг господаря. При цьому не потрібно ніяких додаткових ветеринарних документів на тварину. Крім того, сліпого пасажира розміщують ближче до аварійного виходу. Командир екіпажу літака інформує бортпровідників про пасажира з обмеженими можливостями на борту. Бортпровідники надають йому допомогу при посадці-висадці, а також під час польоту – аж до того, що допомагають розпечатати пакетики з їжею. Також про особливого пасажира інформується приймаючий аеропорт, щоб його там зустріли і допомогли.

Виходить, не можна сказати, що у нашій країні зовсім нічого не робиться для незрячих. Справді, звукових світлофорів стало більше, у метро чергові допомагають інвалідам. Але проблема хамського ставлення у поліклініках як була, так і залишилася. Як і проблема з відсутністю допомоги незрячим у магазинах. І якщо вирішити проблему низької якості обслуговування у муніципальних лікарнях за короткий час навряд чи вдасться, то зобов'язати великі торгові мережі виділити хоча б одну людину на супермаркет для допомоги інвалідам для влади не має скласти проблему.

Зізнатися чесно, спілкування з Володимиром Новосецьким та Світланою Проніною нас приємно здивувало. Вони зруйнували стереотип про те, що інваліди – нещасні люди, які тільки те й роблять, що скаржаться на долю. Це не так! Нам, людям здоровим, потрібно ще повчитися у них оптимізму і прагненню жити повноцінним життям.

Фото Андрія Єловікова

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

2024