Чим гірше, тим краще

Напередодні Євро-2012 питання зовнішнього оздоблення столиці, якій випала честь приймати фінал турніру, стоїть особливо гостро. Незважаючи на видимі зміни міста на краще, попереду ще багато роботи з підготовки до масового напливу іноземних гостей – не тільки інфраструктурно, а й з естетичної точки зору – адже є питання щодо збереження історичного центру міста.

Бо історичний центр міста – це не тільки Софійський і Михайлівський собори, Андріївська церква і Золоті ворота, які, безумовно, привернуть туристів. Це також і цілі квартали застарілих аварійних будинків, обдерті двори та під'їзди, полагодити які у цілих поколінь київської влади ніяк не доходили руки. Крім того, у центрі міста є ціла низка житлових будівель, які не тільки не придатні для життя, а й просто небезпечні, адже можуть зруйнуватися у будь-який момент. У першу чергу, йдеться про квартали на території міста Ярослава, поблизу Софійського собору, де на початку минулого століття масово (і, очевидно, на швидку руку) зводилися так звані прибуткові будинки, які не мають ні нормального фундаменту, ні ресурсу для тривалого використання.

Так, наприклад, згідно з даними технічної експертизи, із 10 будинків прилеглого до Софії Київської кварталу між вулицями Стрітенською і Рейтарською, вісім уже давно не придатні для експлуатації, із них три – визнані аварійними та відселені. Ці будинки продовжують старіти і не тільки псують зовнішній вигляд історичного центру Києва, а й становлять пряму загрозу для життя людей, як це сталося торік на вул. Стрілецькій.

У той же час, «громадські активісти», які проголошують себе захисниками історичного центру міста, замість того щоб домагатися вирішення ситуації з аварійними будинками, в останні роки зайняті зовсім іншим – вони всіляко намагаються перешкодити будівництву житлового комплексу «Фреско Софія» по вул.Гончара, 17/23 – красивого будинку, проект якого був визнаний одним із трьох найкращих у Європі у 2010 році. «Інвестиційно-будівельна компанія» («ІБГ»), яка втілює у життя цей проект, також взяла на себе зобов'язання щодо реконструкції цілого кварталу тих самих аварійно небезпечних будинків по вул. Гончара (від вул.Рейтарської до вул.Сретенської). Треба віддати належне компанії-забудовнику: об'єкт майже побудований, а у сусідніх будинках, які перебувають під постійним моніторингом Інституту будівельних конструкцій, не утворилося жодної, навіть найменшої, тріщини – найвищий рівень будівельних технологій у наявності.

Безумовно, архітектурний ансамбль вулиці вже давно б якісно змінився, якби не наполегливий силовий тиск на забудовника. Чим же керуються противники побудови будівлі, яка, безумовно, прикрасить історичний центр? Спробуємо розібратися.

Реконструкцію кварталу по вул.Гончара запланували ще у 2003 році. Проект був виконаний і захищений на замовлення Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв архітектором Я. Вігом, після чого відкладений у довгу шухляду, оскільки у замовника реконструкції не знайшлося грошей на його реалізацію.

Через рік на проект звернула увагу «Інвестиційно-будівельна компанія» («ІБГ»). У 2004 році зазначена ділянка була отримана нею в оренду для будівництва житлового будинку.

Проект розроблявся і узгоджувався протягом 4-х років: були отримані всі необхідні документи та дозволи, проведені громадські обговорення проекту, у тому числі у прямому ефірі телеканалу «Київ». У серпні 2008 року «ІБГ» приступає до будівництва.

Варто сказати, що до початку будівництва ділянка справляла гнітюче враження. Перед забудовником постав напівзруйнований часом і відсутністю протягом останніх років 50-ти будь-якого ремонту квартал.

Цікаво, що ні під час громадських обговорень проекту та висвітлення його у засобах масової інформації, ні навіть у перший рік будівництва жодних зауважень до проекту з боку чиновників, громадських організацій чи громадян, у тому числі і тих, які проживають у районі забудови, не було. Масована «атака» на будівельників почалася через рік після початку будівництва, коли в об'єкт уже були вкладені значні фінансові кошти.

Влітку 2009 року на будівельному майданчику по вул.Гончара, 17/23 вперше з'явився одіозний депутат від НУ-НС Кирило Куликов, який несподівано очолив компанію проти забудови. Ця кампанія вже невдовзі перетворилася на силове протистояння з залученням відомих політичних «заробітчан» із КУПРу, «громадських активістів» із організації «Збережемо старий Київ», які, не гребуючи у методах «протесту», під проводом народного депутата і при повному потуранні міліції кілька разів намагалися захопити будівельний майданчик. Все, що відбувається, активно висвітлювалося у пресі, досить часто – дуже тенденційно. Застосування сили до будівельників, сльозогінний газ, руйнування парканів та пошкодження будівельної техніки багатьма ЗМІ підносилося не як навмисне псування приватного майна, а ледь не як героїзм «захисників старого міста».

Наступним кроком тиску на забудовника стало втручання силовиків – міліції та прокуратури.

У вересні 2009 року Шевченківський районний суд без відома забудовника прийняв рішення щодо призупинення будівництва, а прокуратура видала припис стосовно призупинення дії дозволу на будівництво. «Боротьба за збереження старого міста» за участю народного депутата швидко перетворилася на банальний рекет.

Під тиском преси депутат Куликов незабаром йде із провідних ролей у війні проти «Фреско-Софія», а кермо влади опиняється у громадської активістки Ірини Нікіфорової і директора музею «Софія Київська» Нелі Куковальської, до яких приєднався журналіст Ігор Луценко.

Атака «чорного піару» при цьому не тільки не припинилися, а навпаки посилилися. У пресі постійно мусувалася інформація про те, що будівництво на вул.Гончара «неминуче призводить до затоплення «Софії Київської», хоча ніяких доказів при цьому, зрозуміло, не наводилося. Більше того, офіційна експертиза повністю спростовувала це твердження.

Через деякий час з'явилася неперевірена інформація про те, що «Софію Київську» можуть занести до «чорного» списку ЮНЕСКО. Договорилися до того, що Україну взагалі могли «виключити із ЮНЕСКО внаслідок будівництва на вул. Гончара». Призвідникам війни проти «ІБГ» вдалося посіяти серйозну паніку, яка швидко перекочувала на шпальти ЗМІ. Агітаційна обробка громадськості велася довго і наполегливо.

Організаторам скандалу вдалося тимчасово домогтися свого – Київрада приймає рішення щодо припинення будівництва, посилаючись на санкції ЮНЕСКО.

Цікаво, що питання будівництва по вул. Гончара у Києві було розглянуте на 34-й сесії ЮНЕСКО 24-30 червня 2010 року. Ніяких зауважень до проекту висловлено не було. Прийнята резолюція щодо України була винятково позитивною, ні про який «чорний» список або виключення України із ЮНЕСКО взагалі не йшлося. Із цього напрошується висновок, що подібні повідомлення, які виникають у ЗМІ, були добре організованою дезінформацією.

Розвіяти сумніви щодо позиції ЮНЕСКО вдалося лише тоді, коли Київ протягом літа-осені 2010 року відвідало кілька місій цієї організації у складі провідних світових фахівців у галузі архітектури. Їхня думка була однозначною – проект по вул. Гончара може бути реалізований, ніякої загрози «Софії Київській» він не несе. Втручання представників ЮНЕСКО, яким, безумовно, теж набридли спекуляції іменем їхньої організації, дало змогу забудовнику у січні 2011 року відновити роботи.

Вражаючою при цьому виявилася реакція опонентів будівництва. Вони відразу ж організували цькування ЮНЕСКО, надіславши на його адресу кілька листів як від відомих, так і від вигаданих громадських організацій та осіб. У результаті директор Світового Центру Культурної спадщини ЮНЕСКО Ф. Бандарін змушений був написати послу України у Франції пану Купчишину листа, у якому говориться наступне:

«Центр світової спадщини ЮНЕСКО і Міжнародна організація ІКОМОС перебувають під постійним тиском різних груп журналістів, приватних осіб та представників організацій, отримують електронні повідомлення які, як і деякі статті, демонструють повну відсутність знань у галузі збереження культурної спадщини та розуміння наших методів роботи, документів і рекомендацій». Оскільки вищої структури, ніж Центр всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у питанні забудови буферних зон немає, то слова Бандаріна можна розцінити як підтвердження того, що опоненти будівництва по вул. Гончара, 17-23, представляють собою групу осіб, цілі яких не мають ніякого відношення до схоронності культурної спадщини. Яка, з якихось причин не гребуючи нічим і не зупиняючись навіть перед дискредитацією своєї держави, прагне досягти своїх меркантильних цілей, вкладаючи у це значні сили і фінансові кошти.

Хто ж стояв за інформаційними атаками? Судячи з інтерв'ю і публікацій у пресі, до цього безпосередній стосунок має директор «Софії Київської», яка поставила перед собою досить амбітні плани щодо розширення своїх володінь далеко за стіни ввіреного їй історичного заповідника. Цікаво, що як тільки директор прийшла на цю посаду, вона впровадила негласне правило узгодження з нею проектів забудови у буферній зоні, а узгодження – це послуга, і за послугу потрібно платити.

«ІБГ» надала меценатську допомогу Софії Київській, але погоджувати проект забудови з музеєм забудовник відмовився (чого за законом і не зобов'язаний робити). Після цього директор почала потужну кампанію проти забудовника, підтягнувши «громадських активістів» на чолі з офіційно безробітною Іриною Нікіфоровою, основною роботою якої, судячи з усього, і стала кампанія з дискредитації.

До виконання завдання рейдерського захоплення підійшли з усією серйозністю. Факти свідчать, що з 2009 року по сьогоднішній день на забудовника було подано кілька десятків скарг у різні інстанції: КМДА, Мінкультури, Мінрегіонбуд, ОБОЕП, ВБОЗ, прокуратуру. Кожне із зазначених відомств по кілька раз влаштовувало перевірки діяльності забудовника. І незважаючи на те, що ніяких порушень жодного разу виявлено не було, скарги та листи депутатів продовжують надходити і, відповідно, тривають перевірки.

На забудовника подали більше десяти позовів до суду, і всі судові позови він виграв. Але по всіх цих судових справах є дві особливості. Незважаючи на те, що позови подавали різні особи та громадські організації, інтереси опонентів представляють скрізь одні й ті ж досить дорогі адвокати, оплатити працю яких громадські активісти були б просто не у змозі. Також впадає в око, що основною метою більшості позовів щоразу було не саме рішення суду, а ухвала про зупинення будівництва.

Очевидно, що ця тактика була спрямована на вирішення тільки однієї мети – зупинити будівництво і завдати збитків забудовникові. У проект на сьогодні вкладено 400 млн. грн., збитки при простої – 300000 грн на день. Організовуючи все нові й нові позови і затягуючи розгляд справи, забудовника навмисне намагаються загнати у багатомільйонні збитки, а у позивачів з'являються підстави вимагати у забудовника дуже великі суми за «вирішення питання». Цікаво, що всі позови до забудовника подавалися у різні суди і від різних позивачів, але текст позовної заяви завжди ідентичний, що означає, що складав його один автор.

Всі ці факти вказують на одне – судова кампанія затіяна і управляється однією і тією ж особою чи групою осіб, які або мають намір «доїти» забудовника, або цілеспрямовано працюють над здійсненням рейдерського захоплення. Але хто ж є його натхненником? На жаль, із наявних документів це поки встановити неможливо. Але це обов'язково стане темою наступного журналістського розслідування.