Сьогодні в Україні відзначають День ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС. Для ліквідаторів це свято, як для ветеранів війни – зі сльозами на очах. Багатьох із них немає серед живих, а ті, хто вижив, переживають не найкращі часи.
Але як би там не було, сьогодні – професійне свято людей, професії яких не навчають у жодному вузі світу. Однак про роботу цих людей світ пам'ятатиме ще дуже довго.
За 25 років, що минули з моменту аварії на ЧАЕС, оприлюднені якщо не всі факти, то дуже багато. Захищено сотні дисертацій, написано десятки художніх творів, видано мемуари, знято фільми. Український Чорнобиль став об'єктом світового значення. Але тоді, у перші дні і тижні після катастрофи на ЧАЕС, мало хто розумів небезпеку і наслідки неконтрольованої поведінки мирного атома. Адже в СРСР – все найпередовіше і найнадійніше. Так переконували тоді із телеекранів і з газет.
Не варто забувати про режим надзвичайної секретності, який діяв тоді у багатьох сферах, а особливо там, де йшлося про атом. Проте, не дивлячись на секретність, вже зранку 26-го квітня 1986 року по країні поповзли чутки, що на ЧАЕС – пожежа, радіація. З кожним днем чутки були все тривожнішими і страшнішими, як завжди буває при дефіциті інформації, адже офіційно оголосили лише про ліквідацію пожежі на атомній станції і що загинули всього 2 людини – співробітники станції.
У народі почали говорити про те, що від радіації рятує алкоголь, що керівництво УРСР втекло із Києва разом з сім'ями, що будуть відселяти Київ, а із Москви виїхали всі іноземці, оскільки у них були дозиметри, які зашкалювали від радіації.
Та що говорити про обивателів, якщо навіть люди, які безпосередньо брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, тоді не уявляли собі всього жаху наслідків як для себе особисто, так і для країни у цілому. Це зараз всі знають, що вони – герої, що врятували світ від «мирного» радянського атома, а тоді вони просто виконували свою роботу. Або навіть не свою, а ту, яку їм наказали виконувати. Адже серед ліквідаторів переважна більшість – це не фізики-ядерники, не інженери і пожежники, а військові, міліціонери і люди мирних професій, яких призвали через військкомати на ліквідацію аварії.
Молодим людям, і тим, хто жив за тисячі кілометрів від епіцентру лиха, важко зараз уявити атмосферу того періоду.
Експозиція музею складається із тисяч документів того періоду – фотографій, карт, особистих речей ліквідаторів, листів, розпоряджень. Окрема експозиція присвячена жителям відселених Чорнобиля, Прип'яті, навколишніх сіл.
Оглянувши експонати, йдемо до заступника генерального директора музею з наукової роботи Ганни Віталіївни Королевської. Мета візиту була подякувати за сприяння в організації екскурсії, але несподівано зав'язалася цікава розмова.
Заступник директора розповідає, що щорічно 14 грудня у музей приходять ліквідатори, для них влаштовують концерт, люди діляться спогадами: «На сьогодні це єдине, що музей може для них зробити. Ми не можемо їм допомогти з лікуванням, вирішити соціальні проблеми, але, повірте, це важливо, коли вони відчувають, що комусь потрібні».
Щороку 14-го грудня музей готує нову виставку. Не стане винятком і нинішній день. «Виставка «Саркофаг. Подвиг заради життя» буде присвячена історії спорудження об'єкта «Укриття» над четвертим енергоблоком ЧАЕС. Адже цього року виповнилося 25 років завершення будівництва саркофага», - говорить Королевська.
Ганна Віталіївна не могла не торкнутися теми соціального забезпечення ліквідаторів, і виявилося, що Україна – не єдина країна, де переможці «мирного» атома відчувають труднощі: «До нас приїжджають ліквідатори з-за закордону, щоб музей допоміг їм. У їхніх країнах, зокрема, у Росії, теж постійно проводяться ревізії учасників ліквідації. І я бачу, що такі ревізії ударяють не по лжеліквідаторам, а по справжнім. До нас приїжджають люди, які ще 10 років тому передали у музей як експонати ті матеріали, які служать доказом їхньої участі у ліквідації аварії. Це люди, які з перших днів брали участь у ліквідації, і їм і в голову не могло прийти, що тепер їхній статус ставлять під сумнів», - зітхає заступник директора музею.
Королевська скептично дивиться на ідею переатестації ліквідаторів і в Україні. Вона впевнена, що липові учасники зможуть викрутитися і куплять всі необхідні довідки, а справжнім потрібно буде побігати по кабінетах, щоб довести очевидне: «У 1997 році проходила перша перереєстрація за спрощеною процедурою, і тоді багато людей отримали статус ліквідатора незаконно, як правило, це були люди з великими погонами, а деякі із них навіть не приховують, що мають липові посвідчення... З іншого боку, справжні ліквідатори змушені періодично підтверджувати свою інвалідність, що вона – від впливу радіації. З таких людей не соромляться вимагати хабарі! Особливо складно підтвердити статус тим, кого призвали на ліквідацію аварії через військкомати, адже їм до 12 червня 1986 навіть довідок не давали, що вони були на ліквідації аварії. Був такий наказ міністра оборони СРСР», - обурюється Ганна Віталіївна.
Що ж, будемо сподіватися, що держава схаменеться і риторика «ми вас туди не посилали» не звучатиме на адресу людей, які зупинили поширення радіації по території всієї Європи.
А суспільство, люди звичайно пам'ятають і шанують співвітчизників, які поклали молоді роки, здоров'я, життя заради того, щоб сьогодні Україна не стала Зоною відчуження.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
