У четверту суботу листопада в Україні вшановують пам'ять жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Нашу країну в скорботі і пам'яті підтримують австралійці, американці, вірмени, греки, іспанці, італійці, канадці, португальці, серби, хорвати, чехи, французи. У тридцяти двох країнах українська діаспора разом з представниками влади та громадянського суспільства цих націй запалить свічки пам'яті жертв геноциду.
День пам'яті жертв Голодомору було встановлено Указом президента Леоніда Кучми у листопаді 1998 року. У 2006 році парламент України офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу, а наступного року Указом президента Віктора Ющенка закріплено нинішню назву - День пам'яті жертв голодоморів.
У 2010 році судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом скоєння злочину геноциду. Суд визнав винними сім вищих керівників СРСР та УРСР і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат безпосередньо від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисячу людей. Також було визначено, що через це не народилося 6 млн 122 тис. українців...
Здавалося б, чому до цих пір така пильна увага приділяється подіям минулих років. Відповім: щоб пам'ятали. А пам'ятати дійсно є що: Голодомор 1932-1933 років - це масовий штучний голод, який призвів до багатомільйонних людських жертв. У сільській місцевості на території сучасної України загинули мільйони людей (за винятком семи західних областей, а також Криму та Південної Бессарабії, що не входили в той час до УРСР). Також постраждали жителі і Кубані, переважну більшість населення якої становили українці.
Існує думка, що голод в Україні - це лише частина загальносоюзної проблеми. Дійсно, голод був за межами України. Але якщо взяти і зіставити карти найбільше уражених голодом регіонів і карти етнічного розселення українців, вони практично співпадуть. Тоді найбільше постраждали не тільки області, які станом на 1932 рік входили в УРСР, а також Кубань і Поволжя, де жило чимало українців. Це свідчить, що голод був направлений проти нас.
Аргументи на користь того, що голод був не тільки в Україні, свідчать тільки про одне - масштаби сталінського злочину колосальні. У цьому переконані не тільки українські історики, а й провідні зарубіжні дослідники. Наприклад, американські вчені Норманн Наймарк і Тімоті Снайдер говорять про Голодомор як про геноцид. Наймарк стверджує, що Голодомор був одним з декількох геноцидів, проведених Сталіним. (Прінстонський університет, США, видав книгу американського історика Нормана Наймарка «Сталінські геноциди», в якій досліджується Голодомор у СРСР 1932-1933 років, у тому числі на території України, - авт.).
Дослідження дозволяє стверджувати, що кремлівське керівництво було переконане - українське селянство є ворожою групою, яка повинна бути знищена. Вчений наводить й інші приклади геноцидів, за які мав би відповісти Йосип Сталін: розкуркулення, депортація і Великий терор.
Свідомо створений голод був інструментом придушення українського національно-визвольного руху, фізичного знищення українських селян. Справа в тому, що в перші двадцять років свого існування радянська влада постійно стикалася з величезним опором українського визвольного руху, повстання проти радянської влади охопили Україну. Наочно це можна побачити на карті-експозиції «Народна війна 1918-32 років», підготовленій київським міським товариством «Меморіал ім. В. Стуса».
Один з останніх таких бунтів відбувся у 1930 році. Павлоградське збройне повстання на Дніпропетровщині було одним з ударів українського селянства проти колективізації. Однак радянська влада робила все, щоб про нього ніхто не знав. Хоча Павлоградське повстання є однією з причин Голодомору 1932-1933 рр.
Йосип Сталін у своїх листах, описуючи ситуацію в Україні на початку 30-х років, зазначав, що ситуація тут загрозлива і є ризик втратити Україну, тому потрібно діяти. Очевидно, що цими «діями», спрямованими на те, щоб зломити український національний дух і селянський опір, став Голодомор.
Диктатор ставив собі дві мети. Перша - зломити селянство як клас, який перешкоджав втіленню комуністичних ідей і, на думку комуністів, був ретроградським, опирався колективізації, був занадто просякнутий ідеями про приватну власність. Друга - вдарити по національному рухові, який був, можливо, найбільш потужним на території СРСР і без ліквідації якого важко було говорити про якийсь розвиток СРСР.
Під час Голодомору Україна втратила мільйони: гинули кращі люди, інтелектуальна еліта, найбільш працездатна й цілеспрямована частина суспільства і практично був зламаний хребет нації. На генетичному рівні відбився страх перед владою, її всемогутністю. Тут навіть спостерігається певний «стокгольмський синдром», коли жертва себе аж надто сильно асоціює з катом, оскільки до цих пір багато людей, які живуть на територіях, що найбільше постраждали від Голодомору, зберігають лояльність в комуністичній ідеології. Це - страшні наслідки геноциду.
Але, чи може нація самовилікуватися? Так, хоч це і забере чимало часу. Українці повинні не просто чекати, коли поступово відійдуть у минуле наслідки тоталітаризму, а вже зараз проводити ефективну політику щодо їх подолання. Є дуже гарні приклади подолання нацистського минулого Німеччиною, тяжкого комуністичного минулого країнами Східної Європи та Прибалтики. Думаю, ми повинні орієнтуватися на них. А якщо просто чекати - все може повернутися. Саме тому до цих пір нові демократичні інститути і традиції в державі дуже нестійкі, часто виступають лише як прикриття для укорінених тоталітарних практик. Реабілітація радянського минулого все частіше стає платформою для відродження його методів у сьогоденні. Тому маємо тісне переплетення проблем історії та сучасності, без вирішення яких не можна говорити про серйозні перспективи на майбутнє.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
