Мудрак: Мораллю не можна управляти

Інформаційний світ стрімко розвивається. Сьогодні мало хто уявляє собі життя без радіо, телебачення та зв'язку. Про те, які проблеми існують у цій сфері, про відносини моралі, бізнесу і творчості на телебаченні та радіо, про цифрове телебачення в ексклюзивному інтерв'ю ForUm'у розповіла заступник голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Лариса Мудрак.

- Ларисо Михайлівно, хочу Вам, насамперед, задати запитання з приводу закону про захист суспільної моралі. Нещодавно на цю тему відбулися парламентські слухання, на яких багато їх учасників висловилися проти нового законопроекту. І навіть голова Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі Василь Костицький вважає, що законопроект потрібно доопрацьовувати.

А що Ви думаєте, чи потрібен нам такий закон, чи не стане він інструментом цензури, як говорять багато експертів?

- Коли я говорю про спроби держави керувати мораллю, я завжди наводжу один приклад. Йдеться про Польщу кінця дев'яностих років, коли президентом цієї держави був пан Кваснєвський. У той час медіаринок Польщі на шляху до Європи зазнавав тих же змін, що зараз український. Були відкриті всі можливості, і в медіапросторі з'явилося багато каналів, у тому числі й еротичного змісту. І це у переважно католицькій країні.

Депутати сейму прийшли до президента з пропозицією серйозно обмежити подібного роду телепродукцію за допомогою спеціального закону. Більше того, було проведене особливе соціологічне дослідження, згідно з яким 63% поляків такий закон підтримували.

Олександр Кваснєвський дуже довго думав з цього приводу, але у результаті ветував цей закон. Один із його мотивів був наступним: вільне суспільство вільне у своєму виборі. А мета держави – інформувати суспільство про його вибір, а не втручатися у цей вибір.

Ніхто, жодна держава, не замінить відповідальності батьків перед дітьми, відповідальності суспільства за свою поведінку.

Державне ж завдання – сприяння і допомога, а не «замісна терапія». Тому для мене існування закону про мораль певною мірою нонсенс. Мораллю не можна керувати, мораль ніколи не була складовою права. Тим більше, що вона змінюється і часом дуже швидко. Я дуже добре пам'ятаю появу фільму «Дев'ять з половиною тижнів» і його бурхливе обговорення суспільством. А зараз таких фільмів мільйони... Згадайте, певні слова ще років десять тому були під забороною у публічній лексиці, а зараз ми їх чуємо щодня... Як цим можна управляти?!

Керувати мораллю на рівні чиєїсь позиції – а саме так нам пропонується у законопроекті – не видається можливим для мене.

Непростий моральний стан суспільства лікується іншими шляхами. І я сподіваюся, що це розуміє керівництво держави.

До того ж я переконана, що поправки до чинного закону про захист суспільної моралі, крім усього іншого, серйозно зачіпають інтереси державного регулятора – Нацради з телебачення і радіомовлення. За останні роки у нас забрали багато функцій. У нас тепер немає права законодавчої ініціативи, а якщо заберуть і ці зміни, то Нацрада позбудеться ще низки функцій.

- А наскільки взагалі потрібен орган, який визначатиме, що морально, а що ні для показу по телебаченню, трансляції у радіоефірі?

- Я б розділила питання моралі та питання доцільності контролю контенту.

Медіаринок, як і будь-який, схильний до насичення як якісним продуктом, так і не дуже.

В інших сегментах ринку є Держкомстандарт. Він підтримує формат якості. Так само необхідно підтримувати якість медіаринку.

У Європі, зокрема у Нідерландах, існує інститут, до складу якого поряд з держорганом входять громадські організації, представники батьківських комітетів, соціологічні служби, мовники, соціологи, психологи. Вони приймають рішення, як класифікувати той чи інший продукт, присутній у телепросторі. Діє система маркування всього, що йде в ефірі, від фільмів до шоу.

Маркування – це система криптограм, які інформують про вікове обмеження телепродукту, а саме 3, 6, 9, 12, 16 років і без обмеження. Існують також спеціальні позначки, які показують, що у даний момент транслюють – жахи, еротичні моменти, лайки. Все це дає можливість глядачеві за три секунди зорієнтуватися, чи потрібно прибрати дитину від телевізора, чи цікаво це йому самому дивитись. Таким чином держава інформує людину, а людина сама вибирає – дивитися чи ні.

Подібний підхід уже випробуваний протягом останніх 10 років, і багато країн адаптують цю систему для себе, наприклад, Туреччина. Я сподіваюся, що ми також скористаємося цим досвідом.

А створювати інститут, який жорстко нав'язує свою позицію, будь там хоч 20 чоловік відомих і авторитетних людей, це все одно буде суб'єктивна точка зору.

- Давайте поговоримо про ще одну свіжу проблему медіаринку. Минулого тижня політикум і суспільство схвилював законопроект про скорочення квот на український продукт в ефірі з 50% до 25%. Навіть Президент на Гуманітарній раді підкреслив нечіткість норм цього законопроекту.

Як Ви ставитеся до зменшення квот на український, підкреслюю, український, а не україномовний продукт в ефірі? Чи дійсно у нас немає стільки вітчизняної якісної музики, щоб виконати квоту у 50%, як про це говорять менеджери радіостанцій?

- Я прихильниця існування квот, якщо вони ефективні.

По-перше, потрібно подивитися, що дали існуючі квоти, починаючи з 2006 року і до сьогоднішнього дня. Я з упевненістю можу сказати, що вони не призвели до зростання і розвитку українського, україномовного і україномузичного продукту, тому що не вирішений величезний пласт проблем.

Не існує визначення, що таке український національний продукт, україномовний продукт і продукт, виготовлений за участю українських авторів. Це одна із дилем, яка перешкодила просуванню українського продукту в ефірі. І без її вирішення рухатися далі не можна, тому що багато українських співаків виконують пісні російською, багато композиторів і поетів створюють продукт російською, але вони українські громадяни і працюють в Україні. Їхня творчість український продукт чи ні?

Цей комплекс проблем не дає поштовху до розвитку.

Якщо суспільство у традиціях і практиці не домовилося і не напрацювало підхід до цієї проблеми, то потрібно сідати і виписувати його на законодавчому рівні.

По-друге, квоти за п'ять років існування повинні були просунути і розвинути виробництво українського контенту, збільшити його якісно і кількісно.

На мою думку, яка підкріплена практикою роботи з радіоменеджментом і власниками радіостанцій, ситуація дуже неоднозначна.

Українська музика з'являлася в радіоефірі переважно вночі, і таким чином квота виконувалася, карати за порушення квот було нікого, але українську музику загнали у ніч. А це не сприяло розвитку молодих українських виконавців. Зменшення квот – це вбивство української музики. Це не так.

З іншого боку, я є жорсткою прихильницею того, що має бути максимальне сприяння, лобіювання українського музиканта, виконавця.

У країнах Європи це працює на основі тріади: податкові канікули для національного виробника контенту, квоти і державна фінансова допомога на рівні проектів для підтримки унікальних етнічних національних продуктів і виконавців. При такому підході можна сподіватися на розвиток.

Зміни до закону Президент України відправив на доопрацювання. Мені б дуже хотілося, щоб після доопрацювання ці зміни з'являлися не окремо, а разом зі змінами до податкового законодавства, які дали б виробникам українського продукту податкові канікули.

І ще ремарка. Чому, на Ваш погляд, радіостанції не шукають молоді таланти серед українських музикантів? Важко повірити, що в Україні їх немає.

- Ситуація наступна. Ринок є ринок. І на ринку споживач є головним.

Я ставлю подібні вашим питання менеджерам радіостанцій і телеканалів, і відповідь завжди проста і лаконічна: ми ледве виживаємо, і щоб задовольнити попит слухача і глядача, ми повинні йти за рейтингами.

Проти рейтингів у медіаіндустрії піти важко і сперечатися з ними теж, тому що вони показують думку більшості людей. Але мені прикро, що у нас така ситуація з радіо. Адже радіосегмент не наповнений тими продуктами, які забезпечували б різноманітність для слухача.

Слухаючи радіо за кордоном, кожен може переконатися, яка різноманітність присутня в ефірі: обов'язково буде величезний масив національної, класичної музики, блюз, джаз. У нас все зводиться до вузького кола попси. Це, звичайно, сумно.

Але Нацрада не може втручатися у редакційну, програмну політику. Ми можемо рекомендувати мовникам на експертному рівні, будувати діалог, а відповідальність за контент, його якість повинна бути на менеджерах радіостанцій, вони тримають відповідь перед соціумом, медіасферою.

- Засилля попси радіостанції виправдовують смаками публіки. Слідуючи цій логіці, можна зробити висновок, що українці настільки обмежені, що не здатні сприйняти нічого, крім примітивної музики і текстів. Невже це так?

- Немає такого терміну – «бізнес-цензура». Бізнес це бізнес.

- Я маю на увазі цензуру грошей, корпорацій...

- Тоді потрібно говорити про взаємовідносини споживача та продукту. Якщо споживач не бунтує, слухає, включає і таким чином голосує за ту чи іншу радіостанцію, то це означає, що на цю радіостанцію йде реклама і, таким чином, менеджер правий, а ми з вами не праві. Інакше ця схема не будується.

Реклама йде на теле- і радіоканали, і вони можуть існувати, не докладаючи особливих зусиль. Я маю на увазі зусилля з пошуку національного продукту.

Ходити по ринку, шукати молодих виконавців, підтримувати їх – це величезний менеджерський труд! Потрібно ручками і ніжками двадцять чотири години на добу про це дбати і за це відповідати. Звичайно, легше заробляти на перевіреному продукті.

Але я не знімала б відповідальності зі слухача, хто як вибирає. Я, наприклад, не люблю попсу і ніколи її не слухаю, не включаю її по радіо. Я люблю інформаційний продукт і я вибираю його.

Тому не варто знімати відповідальність з того, хто вибирає кнопкою. Тільки так буде ринок. В іншому разі ми будемо шукати винних – хто впроваджує цензуру, хоче щось притиснути, прибрати. Суспільство повинне мати свій гучний голос. І для цього є маса інструментів, громадські організації, звернення, листи. Але головне – що хто слухає і дивиться.

- Цифрове телебачення до кінця вже цього року буде запроваджене по всій країні. Що воно дасть телеглядачеві, які переваги?

- Впровадження цифрового телебачення – це технологічна еволюція. До 2015 року Україна має приєднатися до загальноєвропейського формату мовлення у цифровому ефірі. Цей перехід почався у 2006 році.

Що виграє глядач? Україна – велика країна з різноманітним ландшафтом: у нас є гори, моря, рівнини, віддалені села. Цифрове телебачення дозволить забезпечити якісне зображення у найвіддаленіших від великих міст регіонах. Крім того, збільшиться і кількість ефірних телеканалів.

Також цифрове телебачення дасть глядачеві багато інших функцій, крім безпосередньо перегляду передач. Це можливість бачити, що йде на інших каналах, не перемикаючи поточний, можна буде подивитися розклад програм і анонси.

Наприкінці року стартує велика інформаційна просвітницька кампанія, до якої приєднаються мовники і провайдери. Вони будуть роз'яснювати, як можна підключитися до перегляду цифрового телебачення.

Наступний етап – закупівля спеціальних приставок SAT-TOP-box'ів для перегляду цифрового телебачення.

У держбюджеті на наступний рік передбачено 350 млн грн на закупівлю цих приладів для тих, кому буде не по кишені витратити 200-350 грн, щоб самому придбати таку приставку.

Буде проведено тендер, який визначить, хто займатиметься закупівлею SAT-TOP-box'ів за рахунок бюджету.

Хочу зазначити, що сучасні телевізори вже мають функцію перегляду цифрового телебачення і для них приставки купувати не потрібно.

Я дуже сподіваюся, що приєднання України до цифрового мовлення дозволить не тільки пройти шлях технічної еволюції, але й набути величезного менеджерського досвіду у сфері телебачення.

Чому, на Ваш погляд, українські загальнонаціональні канали транслюють переважно програми розважального формату?

- Тенденції до форматних шоу є загальносвітовими. Цього року в Україні проходив телевізійний ярмарок, на який привозили телепродукт з усього світу, і, на жаль, я там не побачила жодного освітнього.

На сьогодні тенденція така, що глядачі переорієнтувалися з глибокої аналітики на велику кількість інформації. Іноді люди читають заголовки в Інтернеті, не заглиблюючись у їхню суть. Темп життя сучасної людини зумовлює її телевізійні смаки, і Україна тут не виняток.

Усі ці форматні шоу не винайдені у Росії. Здебільшого це європейські формати. Розважальні передачі, присвячені музиці, пісням, танцям, яких і справді дуже багато на нашому телебаченні, в основному куплені у країнах Європи. Пару років тому ці передачі з'явилися на європейських ринках, отримали там успіх. І зрозуміло, що наші менеджери як люди ділові адаптували ці шоу до українських реалій. Вони (шоу) допомагають людині після напруженого дня, після обробки тонн інформації відволіктися і розважитися. В них є елементи, необхідні українському суспільству саме зараз.

Попит на глибокі аналітичні, пізнавальні інформаційні передачі, як кажуть експерти, знижується. І це правда.

Але є і хороші новини. Сьогодні в Україні з'являється багато публіцистичних, документальних, інформаційних програм на регіональному телебаченні. Воно ближче до свого глядача і швидше відповідає на його запити. Дуже хороші програми представляють Львівське телебачення, телебачення Чернівців. Сподіваюся, що така тенденція торкнеться і загальнонаціональних каналів.

- Ви говорите, що телебачення задовольняє попит глядача, пропонуючи йому у надлишку «розважалівку». Але чи немає тут підміни понять?

Зараз створюється враження, що власники телеканалів йдуть на поводу найбільш невибагливих глядацьких смаків. Чи можна витримати баланс між бажанням заробити побільше грошей на рекламі та соціальною функцією телебачення – культурної просвіти громадян?

Питання балансу – це питання професіоналізму менеджера. Якщо ви не будете вміти дотримуватися золотої середини, то не зможете працювати як професіонал. Потрібно вміти чути потреби власника каналу і потреби суспільства.

Але головна роль у пропаганді національної історії, культури належить державі. Це і фінансова підтримка виробництва та демонстрації такого продукту, і просування його у медіапросторі.

- Наші сусіди, я маю на увазі Росію, за останні пару років запустили кілька супутникових тематичних телеканалів нерозважального формату. Це канали про подорожі, про хобі, про життя різних народностей РФ. Чому у них уже є такі тематичні телеканали, а у нас нема?

- Важко порівнювати можливості України і Росії. У нас різні ментальність і економіка.

Такого роду канали у Росії з'явилися лише недавно, в останні роки. Очевидно, що можливості економіки, менеджерський досвід уже дозволяють сегментувати телевізійний ринок Росії.

Але я хочу підкреслити, що у Нацраді за останній рік спостерігаємо тенденцію до збільшення попиту на супутникові ліцензії. Це говорить про початок сегментації українського телевізійного ринку.

Останнім часом ми видали багато ліцензій на дитяче супутникове мовлення. Це мене дуже радує, тому що рівень і якість українського дитячого продукту майже нижче плінтуса. Ми втратили дитяче мовлення, його всього 8%. Канали не хочуть його ні купувати, ні виробляти, адже у дитячу передачу не вставиш рекламу – закон забороняє.

Також скоро на супутнику і в кабелі можна буде побачити кілька медичних каналів, каналів про відпочинок і туризм українського виробництва. Ми видали також ліцензії на студентські та підліткові телеканали.

- Якщо ми заговорили про Росію, не можу не порушити ще одну тему – тему російської мови в ефірі. Останнім часом її стало помітно більше на телеканалах. Чому?

- Так, дійсно, така прикра тенденція існує. Її можна пояснити по-різному. І людський фактор теж грає свою роль, тому що телевізійні менеджери дивляться по ситуації у суспільстві і враховують фактор лояльності до влади.

Але є ще один момент, який для мене очевидний. Все, що жорстко нав'язується, завжди зустрічає опір.

Я прихильниця ста відсотків української мови в українському ефірі і роблю все можливе, щоб так було. Але я повинна зрозуміти менеджерів, які приходять до нас і просять зменшити квоту на українську мову з 75% на 50%, і все ж наполягаю на дотриманні законодавства. Якщо є порушення у мовному плані, Нацрада застосовує санкції до порушників.

- Ларисо Михайлівно, сьогодні День робітників телебачення і радіо. Що б Ви побажали людям, які працюють у цій сфері?

- Я дуже хотіла б побажати, і мрію про це, щоб в українській журналістиці, на телебаченні і на радіо нарешті створилася школа наступності, школа сучасної журналістики. І щоб вона ґрунтувалася на правильних складових: професіоналізм, порядність і принциповість. І тоді ми зможемо сподіватися, що наше телебачення відбудеться.