Кажуть, історія не має умовного способу. Але чому тоді, спілкуючись між собою, люди все частіше кажуть: «От якби ...» Може, все від того, що ми, представники найвищої, розумної раси, як не парадоксально, завжди «міцні заднім розумом»?
Про Україну загалом та українців зокрема, політичну ситуацію всередині країни та за її межами, історію і перспективи в ексклюзивному інтерв'ю з кореспондентом ForUm'у розмірковував директор Інституту філософії НАНУ, доктор філософських наук Мирослав Попович.
- Мирославе Володимировичу, як Ви розцінюєте інцидент з Табачником і студенткою Могилянки?
- Це імпульсивний жест, що виходить за межі норм поведінки, яку ми, дорослі, приймаємо як мінімум. Я розцінив би його як якийсь сигнал.
Я не розумію, чому Партія регіонів підтримує курс, який обґрунтовує у своїх друкованих роботах міністр Табачник. Невже влада не бачить, що відбувається нагнітання обстановки, що конфлікт, який подразнює суспільство, розповзається по всій країні.
Слова про те, що Табачник більше не міністр, вже були сказані главою президентської адміністрації. Потім у гру, очевидно, втрутилися якісь явні сили. Але я все одно не розумію, як можна так чинити з громадською думкою, враховуючи, що всім навколо ясно: міністр освіти вкрай непопулярний в середовищі студентства та україномовної інтелігенції.
- Нещодавній штурм Ради – теж імпульсивний жест? Чи накипіло?
- Я сам виходив у «помаранчеві» дні на вулицю і виступав. Я не вважаю себе людиною «без царя у голові», хоча, так, згоден: дійсно є такі люди, яких хлібом не годуй – дай вийти з будь-якого приводу на вулицю, а якщо при цьому ще й заплатять, взагалі добре.
Але штурм – це абсолютно інше. Тут люди на цілком законних підставах прийшли продемонструвати своє ставлення до прагнення влади «загвинтити гайки». Я не фахівець, але мені здається, що вимоги і чорнобильців і афганців – абсолютно справедливі. Стаття Анатолія Гриценка, яка опублікована у газеті «Дзеркало тижня», ясно показала, наскільки грубо порушується закон дозволом виконавчої влади міняти законодавчі норми в силу тих чи інших економічних обставин.
Штурм Ради – явище того ж порядку, що й бунт проти Табачника. Так що, я думаю, до цього потрібно поставитися дуже серйозно. Це симптом.
- Один експерт висловив думку, що реальна українська опозиція народиться саме із таких от штурмів. Ви згодні з цим?
- Тут я не поспішав би з висновками. На одного, хто вийшов на вулицю і готовий штурмувати й, у принципі, конфліктувати з владою, припадає, як мінімум, десять чоловік, які не прийдуть з різних причин, хоча внутрішньо цілком можуть бути дозрілими до протесту.
Ми бачили, як зароджувалася «помаранчева» криза. Спочатку був рух «Кучму - геть!», який виявився досить кволим, але все-таки це теж був симптом. На акції протесту потрібно дивитися не як на остаточну реакцію народу. Треба пильно роздивитися, що ж насправді «булькає» всередині цього величезного, вибухонебезпечного котла. Хоча, звичайно, бунти і штурми – речі дуже показові. Не виключено, що в один прекрасний день Хрещатик виявиться заповненим розгніваними людьми настільки, що у буквальному сенсі яблуку ніде буде впасти.
- Як, на Вашу думку, у якому становищі зараз Україна? Я маю на увазі геополітику. Одні кажуть – ми на роздоріжжі, інші – що між двох вогнів. Ви що скажете?
- Тут справа не у геополітиці, Заході чи Сході, а у внутрішньополітичному стані нашої держави. Україна – не між Європою і Росією, вона просто семимильними кроками йде у напрямі авторитарного режиму, який уже давно пройшла Росія, не небезпечна нам своїми літературними творами, газовими багатствами і всім іншим, за допомогою чого вона може стверджуватися у світі.
Біда не у тому, що Росія живе фантомним болем ампутованої ноги, бажаючи за будь-яку ціну зберегти контроль над територіями колишнього Радянського Союзу, а у тому, що вона не може терпіти поруч із собою вільну Україну. Вся справа – саме у цьому.
Щодо інтеграції у Європу можу сказати тільки те, що цьому сильно заважає ключове питання сьогоднішнього дня стосовно припинення переслідувань Тимошенко, Луценка і всіх решта. Саме це – заслін усіх можливостей, що закриває наше входження до Європи. Все решта – похідне від нього.
Якщо українська влада зважиться на перегляд звинувачень і позбавлення політичного та кримінального забарвлення справ опозиціонерів і розглядатиме їх як адміністративний проступок, тоді можна буде говорити про якийсь консенсус і рівновагу у суспільстві.
- Через рік в Україні парламентські вибори. Як, на Вашу думку, що буде з країною до і після них?
- Тут дуже небезпечний варіант, при якому фактично всі учасники можуть махнути на все рукою, і правляча Партія регіонів за допомогою адміністративних методів отримає конституційну більшість, яку хтось колись дуже вдало назвав «агресивно-слухняною» більшістю.
Якщо вертикалі влади будуть реставровані таким чином, то, зрозуміло, що нічого доброго не відбудеться, і нам з вами ніколи не доведеться пожити у європейській країні. Але, як кажуть, давайте не будемо про сумне.
Якщо ж з'явиться достатньо впливова опозиція, здатна зірвати великі заходи, спрямовані на встановлення диктатури в країні, тоді можна буде на щось сподіватися.
- Невже Ви всерйоз вірите у створення єдиної, а тим більше – впливової опозиції?
- Тут я б сказав, чого не варто очікувати. Загальних списків на виборах. Цього не буде. Але можна домогтися мінімізації конкуренції і якогось узгодження позицій між представниками різних опозиційних партій. Зрештою, йдеться про занадто серйозні речі. Приклад Тимошенко і Луценка має показати, що завжди знайдуться сили, які готові піти на крайні заходи.
Хоча Ви маєте рацію. Як такого об'єднання опозиції в одну спільну силу очікувати не доводиться, але, повторюся, на мінімальні контакти, які б дозволили усунути протиріччя перед обличчям неминучої поразки, можна розраховувати.
Щоправда, при цьому має бути хороший тиск громадянського суспільства, який благотворно впливає на політичний клімат в країні. Загалом, поживемо – побачимо.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
