У середу, 14 вересня, прес-служба Глави української держави оприлюднила заяву Президента про те, що країна «активізує роботу» з видобутку власних нафти і газу.
«Україні буде значно активізувати свою роботу у напрямі видобутку нафти і газу на своїй території, створенню у даному питанні умов відповідно до європейських стандартів», - сказав Янукович.
А мені подумалося: прямо якесь «дежа вю» часів Тимошенко. Пам'ятається, наприкінці прем'єрства Юлії Володимирівни по всій Україні раптом почали бурити, і навіть десь щось набурили – відра на три солярки. І ось тепер Віктор Федорович теж обіцяє знайти десь українську нафту.
Газ в Україні є, хоч і не дуже багато, але на потреби ЖКГ має вистачити. Якщо промисловість стане уся, то буде тютілька у тютільку. Але звідки нафта? Несерйозно якось... У принципі справді можна частину потреби у газі (і пропорційну частину залежності від Кремля) замінити іншими джерелами. Але паливо для атомних електростанцій – це знову-таки Росія.
Заміна газу, скажімо, водно-вугільною сумішшю можлива. Ця технологія отримала Держпремію ще півстоліття тому. Її, до речі, розробляв Геннадій Делягін, батько відомого російського економіста Михайла Делягіна. Кілька об'єктів і зараз діють на Кузбасі, у тому числі трубопровід, яким суміш подається на промислові об'єкти. Але це вимагає значних інвестицій – тут і комбінат з переробки, і переобладнання ТЕЦ під цю суміш, і нові трубопроводи. А грошей немає.
Хто у принципі може інвестувати у перехід української промисловості на інші види палива? Тільки той, хто зацікавлений у цій промисловості. Але чи зацікавлений в українських заводах Євросоюз, асоціація з яким стала свого роду ідеєю фікс в Україні? Навряд чи. Принаймні, досвід асоціації з ЄС країн Східної Європи свідчить про зворотний процес – закриття виробництв і вивільнення робочої сили. Інакше навіщо безвізовий режим? Для зручності туризму, чи що?..
Або, припустімо, будівництво цілого парку вітряних електростанцій у Приазов'ї. Сам бачив – вражає. Але це теж гроші, яких немає. І навряд чи це серйозно вирішить проблему енергетичної незалежності, хоча околиці Новоазовська і стануть схожі на передмістя Мальме.
Хоча є інший шлях – підвищення рентабельності власної промисловості, що зробить непринциповою будь-яку ціну на газ. При низькій рентабельності ж залишається тільки економити. Найрадикальніша економія – це просто закрити всі заводи. І сидіти на власному газі. Щоправда, тоді не відомо на що жити 45-мільйонній державі.
Але хто все-таки зацікавлений у розвитку української промисловості? Євросоюз, Туреччина, Китай? Навряд чи – там вважають за ліпше розвивати власну. Але якщо згадати, що українська промисловість створювалася не як щось самоцінне, а як частина великої промислової кооперації у рамках Російської імперії, а пізніше СРСР, то відповідь напрошується сама собою.
Безумовно, у нас зараз не розвинений соціалізм і братерство народів, а вповні дикий капіталізм, і Російська Федерація поводиться як класична зростаюча імперіалістична держава. Україна, до речі, теж, тільки «труба нижча, і дим не такий густий». Але збереження української державності і реальної незалежності як самостійної цінності можливе тільки при сильній економіці, у випадку з Україною – сильній промисловості, оскільки з сировиною неважно, а аграрною країною Україна перестала бути вже 100 років тому.
Та ж сама картина і з усією українською промисловістю: вона по-справжньому може цікавити тільки Росію, частиною промислового комплексу якої вона і є за своєю історією і технологічним задумом. Але Росія поводитиметься як класична імперіалістична держава – ну не буде вона за свій рахунок розвивати чужу промисловість. Вона «вкладатиметься», тільки якщо придбає на неї права. Інакше вийде, як з «Південним потоком» – дуже дорогим і не дуже якісним проектом (у порівнянні з унікальною українською ГТС), але зате гарантованим від усіляких несподіванок і насамперед – від політичних ризиків.
За ідеєю, Україну як державу повинна влаштувати будь-яка участь РФ в українських промислових проектах, включаючи сюди навіть передачу нерентабельних виробництв за принципом «собачку в хороші руки». У кінцевому рахунку це буде вигідніше, ніж приватизація їх національним українським капіталом з подальшим вивезенням обладнання на брухт, звільненням персоналу і передачею площ під торгівлю або склади, оскільки вивільнена робоча сила стане проблемою для бюджету, а перекласти її на бюджети ЄС навряд чи вийде: як кажуть, «нема дурних».
Поки що Росія багато чого із української промисловості потребує, хоча б як об'єкти для вкладення неправедно нажитих грошей. Утім, не тільки неправедних – поки що в Україні жити комфортніше, і середньому та дрібному бізнесу із РФ тут подобається.
Подобається все, крім порядків, які ускладнюють укорінення російського (за походженням) бізнесу, включаючи найдурніші труднощі з натуралізацією, першою із яких є заборона подвійного громадянства в Україні.
Поки що росіяни прагнуть купувати нерухомість у російськомовних регіонах України, прагнуть тут вести справи. Можна цим скористатися для залучення інвестицій, на які Україна молиться, як на дармові харчі. А можна і наплювати та продовжувати випрошувати європейські «інвестиції», які можна прожерти, а потім «кинути» дурня-інвестора. Та тільки «нема дурних»: через рік-два ситуація зміниться – і тоді ласкаво просимо на смітники Євросоюзу.
