Як не дивно, за статистикою, в Україні дуже низький рівень міжнаціональної толерантності, а рівень ксенофобії постійно зростає. У зв'язку з цим навіть голова ВРУ Володимир Литвин закликав парламент посилити боротьбу з усіма видами ворожнечі та дискримінації.
Щоб дізнатися, наскільки гостро стоїть ця проблема всередині нашого суспільства, кореспондент ForUm'у протестував на мовну і конфесійну толерантність жителів столиці Криму, про яку завжди згадують, говорячи про міжнаціональні конфлікти.
Існує думка, що кримчани, почувши звернення українською мовою, у ліпшому разі зроблять вигляд, що вони поспішають, і мовчки попрямують у протилежний бік. У гіршому – обізвуть «бандерівцем» і пошлють куди подалі: у ліс, у Карпати.
Вбравшись у колоритний солом'яний «бриль» і ретельно підбираючи соковиті українські слівця, я поцікавився у жителів Сімферополя, «як пройти до найбліжчої української книгарні» та «чи є поблизу українська православна церква Київського патріархату». Кажуть, язик до Києва доведе. Ну що ж, подивимося, куди мене доведе «язик».
Уже перша людина, яку я зустрів на вулиці Карла Маркса, охоче й детально показала мені дорогу до найбільшого книжкового магазину у місті.
«Що? Книгарня? - перепитала і задумалась жінка років 50-ти. - Зараз скажу, де у нас книгарня. Перейдіть дорогу, потім поверніть на площу Леніна. За спиною Ілліча зійдіть сходами – там і буде величезний книжковий магазин».
Жінка років сорока, яка мені зустрілася наступною, здається, зовсім не зрозуміла моє запитання.
«Книгарня? - здивованими очима вона подивилася на мій капелюх і після затяжної паузи негативно похитала головою. - Ні, не знаю».
Ще кілька людей байдуже направили мене у центр. Там, мовляв, все знайдеться.
«Перепрошую, не підкажете, як пройти до найбліжчої української книгарні?» - цікавлюся у таксиста. Кілька секунд він переварював українську мову, а потім діловито і зі знаючим виглядом чітко позначив мені напрямок.
«Прямо і праворуч – вийдете на вулицю Пушкіна. Там цих книжкових крамниць – завались. Ось, правда, скільки із них українські, я не знаю», - відповів він.
Далі задаю своє запитання жінці років сорока.
«Книгарня? Книгарня, книгарня, книгарня...», - повторила вона кілька разів це слово, ніби смакуючи і роздумуючи над його значенням. Потім похитала головою і швидко пішла.
Скориставшись підказками кримчан, я досить-таки легко знайшов усі книжкові магазини, до яких вони мене направляли. За спиною пам'ятника Іллічу дійсно виявився великий книжковий супермаркет. На запитання, де можна знайти сучасну художню українську літературу, менеджер з продажу чемно провів мене до стелажу у засіках магазину.
«Ось, на жаль, це все», - сказав він «по-азаровськи», а потім, ніяковіючи, вказав на дві полиці.
Серед авторів книг, розставлених на полицях, я побачив Ірену Карпу, Сергія Жадана, Василя Шкляра, Юрія Андруховича, Ольгу Поваляєву, Ірен Роздобудько та Любко Дереша. Всі книги представлені у єдиному екземплярі – найгучнішими творами.
На вулиці Пушкіна, яку мені порекомендував таксист, я виявив цілих чотири книгарні. Правда, одні із них – військової тематики.
«Пані, чи є у вас сучасна українська література?» - запитую у продавщиці у другій книжковій крамниці «за оптовими цінами».
«На щастя, немає», - відповідає вона, округливши очі. Мабуть, її збентежило моє звернення.
«Постой, вроде ведь что-то было. Тот же Шкляр, будь он неладен», - осмикує її помічниця.
Після цього продавщиця знехотя запрошує мене у зал. Але із української літератури знаходиться тільки класика: «Из «укрлита» у нас только классики, - объясняет женщина, - из современного иногда появляется лишь то, что изучают в школе».
У третій «Книгарні» мені лаконічно відповіли «ні». У четвертій з української літератури знайшлася лише дитяча.
Не наситившись українськими книжками, я вирішив пошукати україномовну пресу. Але у жодному із трьох опитаних мною кіосків газети рідною мовою не знайшлося. У наступному ларьку кіоскер на запитання, чи є у них видання українською мовою, здивовано перепитала: «На каком?!» І тільки в останньому кіоску по вулиці Карла Маркса така газета все ж знайшлася – «Україна молода».
Далі я відправився на пошуки української православної церкви Київського патріархату. Намагаючись знайти хоч якесь підтвердження поширеному стереотипу, починаю свої пошуки з самої гарячої точки – площі Леніна. У ролі жертви вибираю пенсіонера під 70 років типової радянської зовнішності. Але на мій подив, ні мова, якою я запитаю, ні умисно підкреслена конфесія церкви його не збентежили.
«Ідіть прямо, а відразу іля Генерального консульства Російської Федерації поверніть праворуч, - пояснює він мені. - Так якраз службу правлять! Ідіть на звук дзвонів».
Поблизу російського консульства я дійсно знайшов церкву. Правда, вона виявилася Московського патріархату.
«Перепрошую, пані, не підкажете, де можна знайти церкву Київського патріархату? - біля воріт святині цікавлюся у жінки, яка щойно вийшла зі служби. Вона мені ламаною українською пояснила, що у Сімферополі така церква тільки одна. До того ж так збіглося, що вона якраз туди прямує і може мене особисто провести.
Далі запитую у чоловіка років сорока. «Православна? Та у нас таких багато!»- каже він.
Після того, як я уточнив, що мене цікавить тільки Київського патріархату, він російською мовою розповів, досить детально, як до неї пройти.
Найбільш товариською виявилася жінка років 45. Вона поспішала на зустріч, але, тим не менше, приділила мені час, відповіла чистою українською і чи не за руку відвела мене у місце, яке я шукав.
« «Це вам потрібно вийти до площі Леніна, а там запитати. Орієнтир – ринок. Звідти рукою подати. Здається, на розі Севастопольської і ще якоїсь вулиці», - розповіла вона.
Коли я запитав, звідки вона так добре знає українську мову, жінка відповіла, що сама родом із Вінниці, але останні 30 років прожила у Криму.
«Годі вам «добре», таке придумали!.. Я вже давно забула цю мову. У нас тут скрізь усе російською», - збентежилася вона від моєї похвали.
До речі, почувши українську мову, дідусь з козацькими сивими і пишними вусами, який проходив повз, ніби навмисне у нас уточнив, де розташована вулиця Пушкіна. Хоч і сам напевно знав. Мені здалося, він просто захотів поговорити рідною мовою.
На прощання україномовна кримчанка, крім церкви, порекомендувала мені відвідати Кримський етнографічний музей, де представлені культура та історія більше 20-ти етносів України.
Підбиваючи підсумки, можна стверджувати, що кримчани дуже привітні і люб'язні люди, які намагаються допомогти приїжджим хоча б довідковою інформацією. Українська мова та приналежність до певної конфесії давно перестали бути для них червоною ганчіркою. І якби не політики, які напередодні виборів навмисно підігрівають і накручують ці питання, в Україні давно б припинилися чвари між Заходом і Південним Сходом.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
