Ніколаєнко: Сьогодні школи змушені пресувати батьків

Незважаючи на моду відхрещуватися від усякої «спадщини», яка швидко прижилася, сьогодні навряд чи хтось сперечатиметься з тим, що гарні традиції «тоді» все-таки були. Одна із них, яка збереглася до цих пір, – 1 вересня, День знань.

Серйозні, трохи бліді від недосипання, дитячі мордочки; хлопчаки у «зовсім як у тата» костюмах, величезні білі банти дівчаток – все це «шкільні роки чудові», які незмінно переростають з часом у солідну Alma Mater з її обов'язковими драними джинсами, заліковками і «бігунками»...

Для когось все це – вже лише приємні спогади; для когось – поки що «певний період життя». Але так уже виходить, що по сусідству з чудесами в освітньому процесі вживається і маса проблем. Щоправда, стосуються вони більше батьків, які із усіх сил намагаються зберегти для своїх чад ту саме неповторну чарівність дивовижного тріо – дитинства, отроцтва і юності, яку колись зазнали самі.

Своїми думками про сьогоднішню українську школу, її невдачі та досягнення, вітчизняну освіту у цілому в ексклюзивному інтерв'ю з кореспондентом ForUm'у поділився український політик, лідер партії «Справедливість», екс-міністр освіти України Станіслав Ніколаєнко.

- Станіславе Миколайовичу, як вийшло, що сьогодні державна школа обходиться батькам не набагато дешевше приватного пансіону?

- Це провокаційне запитання, і Ви як журналіст абсолютно праві, задаючи його. Такий парадокс справді існує. Але, з іншого боку, давайте тоді всі школи зробимо приватними, бо там, виявляється, треба менше платити, хоча це і глибока помилка.

Так, сьогодні навчання дитини у звичайній державній школі обходиться батькам мінімум у 9-10 тис. грн. на рік. У цю суму, крім іншого, внесена також оплата за комунальні послуги і, власне, утримання школи. І це притому, що у нашій країні навчальні заклади звільнені від сплати податків.

Але, тим не менше, до цього питання я б усе-таки підходив з іншої точки зору, а саме: не потрібно робити державні вузи і школи приватними, треба навести порядок в освіті.

- І що, після цього фінанси відразу з'являться?

- А чому сьогодні грошей немає ні на що? Ось давайте разом спробуємо відповісти на це світоглядне питання. Будь-яка європейська країна у цілому витрачає на своїх громадян приблизно 46-50% від ВВП на рік – тут вам і кошти із держбюджету на освіту, медицину, пенсії. А у нас що? У нас усього 28%, але зате олігархи – всі разом і кожен окремо – щорічно збільшують свої статки у 2-3 рази. Про що можна говорити, якщо у нашій країні 70% економіки «тримають» п'ять промислових груп?

Ось і виходить, що за навчання дітей у державних школах сьогодні змушені платити батьки. Причому роблять це, як мінімум, двічі – вперше у вигляді податків на виробництві, вдруге – сплачуючи безпосередній «внесок» у шкільний бюджет. Таким чином, виявляється, що у нашій країні не скупий, а бідняк платить двічі, але зате багатії не платять взагалі.

Звідси, відповідно, і виникає парадоксальне явище, згідно з яким нинішні державні школи у нас є чи не дорожчі за приватні. Саме тому державні школи і змушені «пресувати» батьків. В іншому разі їм просто не впоратися з купою проблем у вигляді даху, що протікає, вікон з протягами, несправної сантехніки, убогої бібліотеки та іншого.

- Ну, гаразд, з грошима зрозуміло. Але хіба у такому разі батьки не мають права резонно вимагати, щоб їхніх дітей навчали компетентні викладачі? Адже відомо ж, що у більшості навчальних закладів вчителі англійської, наприклад, не володіють цією мовою досконало. Як бути з цим?

- Знаєте, а це з Вашого боку досить сміливе твердження. Я б на таке не зважився.

Чому тоді, згідно з усіма міжнародними показниками, за теорією, ми займаємо в Європі місце вище середнього, а на практиці – десь посередині чи, може, трохи нижче? Чому ми щороку отримуємо десятки призових місць на міжнародних олімпіадах з хімії, фізики, біології?

Ось і зараз я був у Херсоні на конференції, де мені повідомили, що одна дівчинка із ліцею при місцевому університеті виграла міжнародну олімпіаду з екології! Як можна за таких оцінок говорити, що наші педагоги нічого не знають? Ми дуже добре повідомляємо теорію....

- Я кажу про практику.

- Що ж, з причини відсутності у наших навчальних закладах необхідного обладнання, змушений визнати: тут Ви абсолютно праві. Практична сторона застосування знань у нас кульгає на обидві ноги, але справа тут – не у вчителях. За ступенем впливу на дитину і її інформованість вони сьогодні займають третє місце – на першому місці Інтернет, на другому – телебачення. Сьогодні вчителям складно встигнути за змінами у науці і техніці. Підготовка нового, якісного вчителя – це величезне завдання, яке стоїть сьогодні перед всією українською педагогічною школою.

А що стосується конкретно викладання іноземних мов… Так, тут дійсно є питання. Правда, зараз ситуація змінюється, але не так швидко, як хотілося б. У нинішніх студентів-«іноземців», майбутніх викладачів іноземних мов, сьогодні все ще мало практики, хоча я знаю, що багато факультетів намагаються влаштувати їм закордонне стажування.

- Давайте повернімося до шкіл. Сьогодні в Україні практично у повальному режимі закриваються українські школи. Як, на Вашу думку, у чому причина? Це банальна спроба місцевої влади заощадити на дітях, чи все-таки політика?

- Мені дуже прикро про це говорити, але справа у тому, що сьогодні закривають не тільки українські, але і російські школи. Для мене це дійсно біль, який рве мені душу і серце. У 1965 році у нас було 23600 шкіл, у 1917, перед революцією, – 14, а сьогодні – 19 з чимось тисяч.

Так, у цьому випадку ніяк не можна скидати з рахунків демографічну проблему, скорочення чисельності населення у будь-якому разі – об'єктивний фактор, але все-таки це не головна причина, з якої закриваються школи. Домінанта тут – економічна складова.

Сьогодні влада економить на всьому. І закриваючи школи, вона, звичайно, економить бюджет, але... Загалом, це теж світоглядне питання, як і те, про яке ми говорили вище. Сьогодні, закриваючи школи, влада виходить із критерію місця розташування, а не відсутності вчителів, учнів або підручників. Сьогодні, як правило, школи закриваються у хороших місцях, де є земля, території, які потім, після використання певних схем, дістаються «комусь», тому, хто не гребує поживитися за рахунок наших школярів.

Крім того, я аж ніяк не виключаю у цьому контексті і політичного моменту, а саме – прагнення певної частини політиків дійсно закрити українську школу. Але вся справа у тому, що в Україні всі школи – українські, незалежно від того, якою мовою там навчають – польською або кримськотатарською. На території української держави всі до єдиної школи вважаються українськими.

- Серед нинішніх «освітніх» проблем Ви назвали демографічну. Як вважаєте, що необхідно зробити, щоб демографічна криза не стала причиною руйнування усієї системи української освіти?

- Я думаю, у цьому випадку на час кризи найправильніше було б змінити норматив наповнюваності. У школах, наприклад, на цей «перехідний період» дозволити мати класи чисельністю не у 5-30 чоловік, а 3-25, і у вузах, щоб не один викладач був на 20 студентів, як зараз, а один – на сім-вісім осіб, як у Європі.

- До речі, про вузи. На початку серпня міністр освіти Дмитро Табачник заявив, що цього року до 20-ти українських вузів не подав заяву жоден абітурієнт. Що це, по-Вашому: початок «природного відбору» чи «зелений коридор» корупції?

- А знаєте, з одного боку – і слава Богу, що якісь вузи нікого не набрали. Значить, таким вузам взагалі не місце на ниві освіти України. З іншого боку, знову-таки винна демографічна криза: у зв'язку з цим цього року студентів було всього 280-290 тисяч, у той час як у минулі роки ми набирали повний ліцензійний обсяг, який становить 460 тисяч місць і навіть трохи більше. Тобто у цьому році студентів практично вдвічі менше ліцензійного обсягу.

Але повернімося до питання – хто не набрав? Слабкі приватні вузи, їхні філії, які я особисто порівнюю з автобусними кондукторами, які «обілечують» пасажирів. Тільки у випадку з вузами відбувається «одипломлювання».

Ви навіть не уявляєте, скільки труда мені коштувало у часи мого міністерства боротися з такою ось псевдоосвітою. Мені вдалося закрити майже 170 слабких інститутів і філій. Це справді тяжка справа, бо це, насамперед, боротьба з мафією, яка не шкодує грошей ні на суди, ні на підкупи преси, ні на дискредитацію дій опонентів.

Однак мені втішно, що сьогодні саме життя показало, що наші студенти все-таки схильні вибирати краще. Сьогодні вони віддають перевагу солідним вузам, де ДІЙСНО можна здобути вищу освіту, хорошу, актуальну професію, де якість знань завжди на рівні.

Що ж до цих університетів-лузерів... Я думаю, поступово вони і самі закриються. Ми можемо лише підштовхнути процес, наприклад, переглядом ліцензій. Справа у тому, що ось так взяти і закрити вуз тільки тому, що не вийшло набору, ніхто не має права. Але якщо пильно розглянути ситуацію з ліцензіями, можна побачити, яким чином зупинити роботу такого навчального закладу. Хоча, вважаю, об'єктивно вони і самі скоро зникнуть.

- Наступне моє запитання про підручники. Фахівці стверджують, що для вирішення проблем з ними досить змінити процедуру закупівлі. Ви згодні з цим?

- Я, будучи міністром, сам набив не одну гулю на цій темі, так що це – непросте питання. Я думаю, найголовніше тут у тому, хто пише підручники і власністю якого видавництва вони є.

Зараз у нас підручники пишуть приватні автори, потім ці книги стають власністю приватних видавництв, у яких держава потім їх купує. Таким чином, приватні видавництва начебто виграють у держави тендери і, користуючись «правом власника», починають за державний рахунок друкувати підручники і, видаючи їх за свої, насичують перед 1 вересня ринок. А державні друкують пізніше і привозять їх, вибачте, вже у свинячий голос.

- Ясно. Але який вихід?

- Треба серйозно завантажити цією проблемою Національну Академію педагогічних наук України, Міністерство, практиків. Необхідно створити єдину програму змісту освіти з тим, щоб підручник з предмету був один – державний, який відповідає державним вимогам і стандартам на всі сто відсотків, а до нього – аудіо-відео комплект посібників. Все інше нехай буде альтернативною навчальною літературою і пишеться та видається на приватній основі.

Але державний підручник повинен бути один. Найпотужніший і перевірений. Він повинен бути у кожній школі, у кожного учня. А приватні автори і видавці, якщо хочуть, нехай вправляються у написанні додатків.

- Станіславе Миколайовичу, враховуючи, що 1 вересня все-таки свято, давайте, закінчимо нашу бесіду на позитивній ноті. Що Ви побажаєте нашим читачам у цей день?

- Вважається, що освітянин – це той, хто висвітлює шлях. Тому найнижчий уклін усім нашим вчителям і, зокрема, моїй першій вчительці, всім тим, хто вів нас по життю і вчив – спасибі їм величезне.

А нашим читачам хочу сказати: вчіться, читайте. Як казав класик: «I чужому научайтесь, і свого не цурайтесь».

Знання – це така сила, яка може кожну людину вивести на орбіту, потрібно тільки не лінуватися. Я вважаю, що освіта – це величезний потенціал України, який допоможе нашій державі вийти із затяжної кризи.